Розмірковуючи про реінтеграцію, ми найчастіше маємо на увазі тільки один регіон - Донбас. І дискутуємо про те, як соціально адаптувати вимушених переселенців, які потребують роботи й житла.
Тим часом у нинішній Україні значно більше "зайвих людей". Вони не тікали від війни, але теж не знають, що їх чекає завтра в рідних Київській, Волинській чи Харківській областях. І тому "голосують ногами".
За даними спільного дослідження КМІС, "Центру Разумкова" і "Рейтингу", для 59% опитаних масовий від'їзд українців за кордон - за значущістю така сама загроза, як і економічний занепад.
Чи помічає цю загрозу українська влада? На словах - так. На ділі - навряд чи.
Як показує досвід інших країн, вирішити проблему міграції неможливо без проактивної позиції, коли уряд "управляє" міграційними потоками, стимулюючи зростання національної економіки. У нас усе з точністю до навпаки.
За рахунок трудових ресурсів з України свої економічні проблеми вирішують сусідні держави - вони оцінили ризики й готуються ще більше лібералізувати умови в'їзду для іноземців, щоб задовольнити кадровий голод. Причому "принадою" для робітників далеко не завжди є високий заробіток. Точніше, не тільки він. Уміння влади мислити на перспективу (і завжди мати про запас "план Б", коли щось піде не так) гарантує бодай мінімальну стабільність у наш неспокійний час.
Так, активні українці різних спеціальностей (від будівельників до лікарів), які роблять вибір на користь Угорщини, Польщі чи Німеччини, їдуть насамперед за кращими умовами життя. Однак більшість з них додають: "Нам важлива професійна реалізація й забезпечення гідного майбутнього нашим дітям". Виходить, саме цього їм не вистачає в Україні.
Проблема загострюється тим, що на місце мігрантів приїжджають колишні жителі окупованих районів Донецької і Луганської областей - здавалося б, саме вони могли компенсувати "трудові" втрати в тих же західних регіонах. Але баланс не складається.
Згідно з дослідженням Міжнародної організації міграції, у 2017–2018 роках тільки половина ВПО оцінила себе як "повністю інтегрованих". При цьому власне житло мають лише 12% з них. Значна частина переселенців, які працювали до переїзду, зараз не працевлаштовані, і далеко не завжди мають доступ до ухвалення рішень у своїх "нових" громадах.
Інтеграція - двосторонній процес. Життя змінюється не тільки в тих, хто виїхав. "Місцеві" теж змушені адаптуватися до безпрецедентної для України внутрішньої міграції.
Як повідомляє Мінсоцполітики, половина з півтора мільйона ВПО проживає на підконтрольних територіях Донецької і Луганської областей. Населення деяких міст зросло майже вдвічі. Попит на робочі місця значно перевищує пропозицію. Навіть на тлі неблагополучної України регіон вирізняється дуже низьким рівнем підприємницької активності. Кваліфіковані кадри їдуть - у Київ та інші великі міста України, у ті ж таки Польщу й Угорщину. Або (нікуди від цього не подітися!) у Росію.
Працевлаштування переселенців - начебто один з пріоритетів влади, але за фактом державні й регіональні програми не містять ні чітких інструментів, ні зрозумілих цільових показників, щоб можна було оцінювати їх ефективність.
І Бог з ним, якби численні "комплекси заходів" просто не працювали. На жаль, ми вже звикли до проектів, які мертві ще при народженні. Значно гірше інше. У ці документи закладається дуже небезпечна ідеологія.
Виходячи з найкращих намірів, українська влада, не зробивши жодних висновків з нещодавніх трагічних подій, хоче зробити з Донбасу якийсь "економічний анклав". З особливими правилами, умовами і… окремими від України перспективами.
Здавалося б, усе чудово. Місцевим бізнесменам пропонують видавати пільгові кредити, а роботодавцям, які створюють робочі місця для переселенців, - компенсувати ЄСВ. Уже скоро Донбас стане оазисом для успішного підприємництва й передових стартапів?
Будьмо чесними самі з собою. По-перше, не можна створити сприятливі умови для бізнесу в окремо взятому регіоні, якщо в цілому по країні податкова й адміністративна реформи тривають четвертий рік без проривних результатів. І це ще м'яко сказано.
По-друге, нам знову пропонують почати "не з того кінця". Будь-який підприємець з мінімальним досвідом роботи скаже: без спрощення процедур і "масового" переходу до e-gov добрі наміри, як завжди, потонуть у бюрократичних погодженнях і звітах. А "корупційна рента" залишиться оптимальним способом "прискорити й оптимізувати" бізнес-процеси.
По-третє (і це головне!): а в яких, власне, галузях ми будемо створювати робочі місця? Чи знаємо регіональні точки росту і як збираємося їх стимулювати? Зрештою, якою ми бачимо економіку Донбасу хоча б у середньостроковій перспективі? Промисловою? Інноваційною? Чи (а раптом!) туристичною?
У відповідь на системні виклики XXI століття чиновники пропонують рецепти родом з командної економіки радянського періоду. У підконтрольних районах Донецької і Луганської областей спостерігається криза трудових ресурсів і зростає безробіття? Давайте перенесемо у прифронтову зону державні підприємства, які займаються виробництвом, що не вимагає високої кваліфікації й високих зарплат. Робоче місце сприймається як "річ у собі". Створили - відзвітували.
По суті, нам пропонують "законсервувати" технологічну відсталість регіону. До яких соціальних наслідків це може призвести - питання риторичне.
Настільки ж сумнівні й інші "точкові" рішення, якщо їх розглядати не у вакуумі, а спробувати приміряти на реальну ситуацію. Наприклад - пільгові кредити для підприємців-переселенців.
"Я не вірю в Україні ні в що. Мені страшно брати якісь гроші у держави, щоб потім не залишитися без квартири й узагалі без усього", - признається один з бізнесменів-початківців зі Сходу. Хоча місце його проживання в цьому випадку не важливе. Критично низький рівень довіри до української держави та її інститутів - ще один вагомий аргумент на користь того, щоб пов'язати своє майбутнє з іншою країною.
Тому у двох масштабних проблем - трудової міграції українців і соціальної інтеграції переселенців - одне вирішення. Щоб стати успішним, Донбас повинен перестати бути "особливим", а інтеграція - враховувати інтереси всіх українців.
Завдання складне, але здійсненне. І починати треба зі зміни базових настанов.
Замість "допомоги", "пільг" і "дотацій" необхідно створювати умови для розвитку. Інвестор прийде туди, де побачить власний економічний інтерес, підкріплений бізнес-планом. А наша держава, зі свого боку, "інтегрує" в цей бізнес-план переселенців, які зможуть нормально заробляти на гідних позиціях (а не там, куди посилає біржа праці "за залишковим принципом"). Інвестиції передбачають зростання конкуренції за трудові ресурси. А це означає в тому числі зростання зарплат. З природних економічних причин, а не просто тому, що так вирішив Кабмін.
На подібні "ринкові рейки", маючи бажання, можна поставити вирішення й інших проблем. Наприклад, використовувати сучасні цифрові технології й відкриті дані, щоб максимально швидко й результативно "сконтактувати" роботодавця і тимчасово безробітного в будь-якому регіоні. Така послуга (яка може функціонувати як звичайний додаток у мобільному телефоні) буде затребувана дуже багатьма - незалежно від соціального статусу й місця проживання.
Зовсім відмовлятися від пільг теж не варто. Достатньо надати їхній "адресності" нового значення. Податковий режим можна істотно спростити для підприємств, які залучають працівників тих професій, які будуть затребувані в найближчому майбутньому. Одне робоче місце в перспективній галузі "важитиме" для економіки стільки, скільки кілька десятків тимчасових і безглуздих.
Особливо актуальним є пошук таких альтернативних рішень для Донбасу, економіка якого зайшла в глухий кут задовго до окупації й фізичного "розпилу" виробничих потужностей. Питань тут більше, ніж відповідей. Чи може Україна розпрощатися з нерентабельною вугільною галуззю? Враховуючи, що в Німеччині до закриття шахт готувалися не одне десятиліття, а на запобігання соціальному вибуху було витрачено величезні бюджети - навряд чи. Але й залишити все як є теж не вийде. Хоча б через серйозні екологічні загрози.
Тому експертне моделювання можливих сценаріїв економічної трансформації регіону - з прораховуванням ризиків і реалістичними оцінками прибутку й витрат - значно більш актуальне завдання, ніж нарахування дотацій і створення робочих місць "для галочки".
При правильному підході внутрішня міграція може стати додатковим ресурсом для країни. Переселенці зі Сходу - це наші громадяни, з такими самими цінностями і трудовою культурою.
Щоб перетворити виклик на можливості, достатньо змінити "оптику". Україні потрібне загальне бачення майбутнього. Не тільки Донбасу. Всієї країни.