То що ж ми будуємо в дельті Дунаю?

Питання про будівництво глибоководного судноплавного каналу в українській частині дельти Дунаю неодноразово порушувалося в засобах масової інформації. Ревнителі будівництва звинувачували його противників ледь не в зраді національних інтересів України та пособництві Румунії. Опоненти ж посилалися на національне законодавство, міжнародні угоди, підписані Україною в галузі охорони природи, й наголошували на великій шкоді, якої завдасть це будівництво Дунайському біосферному заповіднику.

Канал потрібен. Але де й який?

Офіційну, урядову позицію щодо проблеми будівництва глибоководного судноплавного шляху в дельті Дунаю можна сформулювати так (наводжу її курсивом із подальшими власними коментарями):

1) Глибоководний судноплавний канал Україні життєво необхідний. Він розв’яже соціально-економічні проблеми Придунайського регіону, виведе українське судноплавство на Дунаї з глибокої кризи, дозволить нашій країні успішно конкурувати з Румунією в галузі міжнародних перевезень і принесе Україні значний прибуток у валюті. Будівництво каналу дозволить створити багато додаткових робочих місць у регіоні, який потерпає від безробіття.

До початку 90-х років минулого століття Дунайське пароплавство та Придунав’я процвітали, хоча глибоководного каналу в нас не було — використовували неглибокий канал Прорва. Але від 1995 р. його перестали підтримувати черпаннями, й він сильно замулився. Великий прибуток можливий лише тоді, коли іноземні компанії зволіють користатися нашим каналом, а не коротшими та вигіднішими румунськими. Що ж до нових робочих місць для місцевих жителів, то будівництво ведуть німецька компанія і миколаївське держпідприємство «Дельта-лоцман» Міністерства транспорту України. Про різні варіанти траси каналу та про проблематичність економічної вигідності спорудження каналу гирлом Бистре див. статтю Б.Данилишина («Дзеркало тижня», № 27, 2004 р.).

2) Найкращим є проект глибоководного суднового ходу гирлом Бистре (ГСХГБ). Він дешевий, для його реалізації потрібно небагато часу, за короткий строк окупляться всі витрати.

Ці твердження хибні. Судноплавного каналу гирлом Бистре ніколи не існувало, судна ходили Очаковським гирлом і Прорвою. Існує понад десяток різних варіантів прокладання або відновлення судноплавного шляху в українській частині дельти Дунаю, серед них набагато дешевші, ніж ГСХГБ. Ще наприкінці XIX століття стало зрозуміло, що в таких мінливих, із великою кількістю мулу й піску, утвореннях, як дельти, доцільно будувати лише шлюзовані канали, й бажано в неактивній частині дельти. Інакше не уникнути нескінченних розчищень наносів, причому з кожним роком витрати зростатимуть, про що свідчить досвід нашої Прорви чи румунської Суліни. На будівництво ГСХГБ, відповідно до проекту, потрібно 30 млн. дол. США. Пізніше великих сум вимагатимуть ремонтні черпання. І лише Богу відомо, скільки коштів піде на боротьбу з екологічними наслідками реалізації проекту. Зазначу також, що створення ГСХГБ заплановано бюджетним коштом, тоді як один із дорожчих, але шлюзованих каналів пропонувалося побудувати на гроші приватної фірми. Однак такий варіант влада навіть не розглянула — це не відповідало відомчим і клановим інтересам.

3) Екології регіону будівництво й експлуатація ГСХГБ помітної шкоди не завдасть, що підтверджено висновками державної екологічної експертизи проекту.

Учені Національної академії наук України (НАНУ) переконані: будівництво ГСХГБ в екологічному відношенні є дуже небезпечним. Потрапляння різноманітних токсичних речовин, які у великих концентраціях містяться в донних відкладах, призведе до помітного погіршення якості прісної і морської води. Місця мешкання цінних і рідкісних охоронюваних видів тварин буде зруйновано чи істотно змінено, в зоні безпосереднього впливу каналу природні рослинні угруповання заміняться групами рудеральних (сміттєвих) рослин, деградують донні угруповання. В результаті знизиться чисельність багатьох видів диких тварин і рослин, уловів цінних промислових риб, зменшиться біорізноманіття, розірвуться екологічні коридори, знизиться сталість екосистем. Ці екологічні процеси, особливо забруднення прісних вод, матимуть серйозні соціально-економічні наслідки для Придунав’я і потребуватимуть великих матеріальних витрат на очищення вод і охорону здоров’я.

4) У законодавчому відношенні все благополучно, оскільки канал пройде зоною антропогенних ландшафтів ДБЗ, у якій законом дозволяється господарська діяльність.

Насправді канал перетинає центральну частину тієї території, що від 1973 р. і до початку 2004-го була суто заповідною (у межах державного, пізніше природного чи біосферного заповідника). Це найцінніша ділянка приморської частини дельти. Що ж до ДБЗ, то його було засновано указом Президента (10.08.1998 № 861/98), відповідно до якого заповіднику передано 46 403 га угідь із внутрішніми водоймами та двокілометровою смугою акваторії Чорного моря, в тому числі 22 662 га надано в постійне користування як заповідну зону. Згідно із законом «Про природно-заповідний фонд України», заповідні зони підлягають суворій охороні, тут заборонена будь-яка господарська діяльність, що негативно впливає на природні комплекси. Це ж саме підтверджує Водний кодекс України. Діяльність, унаслідок якої руйнуються природні екосистеми, заборонено також у водно-болотних угіддях міжнародного значення; підлягають охороні й численні червонокнижні види, що мешкають у дельті Дунаю, а також цінні промислові види риб.

5) Україна дотримується міжнародних угод у галузі охорони навколишнього середовища.

Проблем збереження природи дельти Дунаю й охорони вод ріки та Чорного моря від забруднення стосуються понад 20 різних конвенцій, угод і декларацій, які Україна ратифікувала або приєдналася до них. Практично всі вони різною мірою порушуються у зв’язку з будівництвом ГСХГБ.

6) Україна готова до відкритого чесного діалогу та співробітництва щодо проблеми каналу з міжнародними та вітчизняними природоохоронними організаціями та ЗМІ.

Від міжнародного співтовариства та нашої громадськості приховується правдива інформація про екологічні наслідки будівництва. Закордонним експертам, котрі бажають допомогти у виробленні оптимального рішення, чиняться усілякі перешкоди. Чесність діалогу виявляється у «наїздах» на найактивніші недержавні організації (НДО) і в постійному цькуванні колективу ДБЗ.

То що ж ми будуємо в дельті Дунаю? Явно приречений, розрахований на 20—25 років експлуатації і вже сьогодні морально застарілий канал, без перспектив створення сучасного морського порту з наземними під’їзними шляхами. Будуємо в авральному порядку, з порушеннями українського законодавства, всупереч підписаним Україною міжнародним угодам, на унікальній природній території, незважаючи на різкий протест природоохоронних організацій і вчених. Дунайський біосферний заповідник у нашій країні мав найвищий природоохоронний статус і, як нам здавалося, був надійно захищений від можливого знищення. Але міністр транспорту вирішив прокласти через центральну частину заповідного ядра біосферного резервату ЮНЕСКО судноплавний канал, переконуючи вищі ешелони влади в тому, що це доцільно й економічно вигідно.

Гарант законності проти... закону

На шляху до досягнення мети Мінтрансу було дві основні перешкоди — природоохоронне законодавство та державна екологічна експертиза проекту. В грудні 2001 р. експертизу провели. В її висновку наголошувалося, що в матеріалах ТЕО проекту нема детального аналізу всіх можливих альтернативних варіантів каналу, а запропонований варіант (ГСХГБ) суперечить національному законодавству та міжнародним угодам України.

У 2001—2002 рр. учені НАНУ й особисто її президент Б.Патон неодноразово висловлювали своє негативне ставлення до проекту ГСХГБ і наполягали на розробленні альтернативних варіантів, які не зачіпали б інтереси біосферного заповідника. 2002 р. НАНУ одержала урядове завдання дати оцінку екологічним, економіко-соціальним, правовим і міжнародним аспектам двох альтернативних варіантів каналу — гирлом Бистре та через Жебріянське пасмо. Результати тривалої роботи великого колективу вчених (тільки екологічним оцінюванням займалися 14 докторів і 9 кандидатів наук — гідробіологів, гідрологів, екологів, зоологів, ботаніків, більшість яких чимало років досліджувала дельту Дунаю) було надано у вересні 2002 р. у вигляді двох докладних звітів, які переконливо продемонстрували неприпустимість першого варіанта й небажаність другого. Науковці наполягали на розробці інших, екологічно менш руйнівних, економічно доцільніших і юридично більш прийнятних проектів.

Оцінка двох альтернативних проектів, проведена НАНУ, ніяк не влаштовувала міністра транспорту. Було замовлено нову екологічну оцінку проектів — цього разу Київському національному університету ім. Тараса Шевченка. Університет упорався із завданням швидко, й у невеликому звіті, підготовленому силами одного доктора географічних наук і двох кандидатів геолого-мінералогічних наук, оцінив вплив кожного варіанта не лише на геологічне середовище, земельні та водні ресурси, а й на рослинний і тваринний світ. Оптимальним варіантом було визнано ГСХГБ. А ще вказано на відсутність науково обґрунтованого зонування території ДБЗ і підкреслено можливість і термінову необхідність такого зонування з обов’язковим урахуванням розташування траси судноплавного каналу.

Нехай цей висновок залишиться на совісті авторів. Зазначу лише, що прийняте при створенні ДБЗ 1998 р. зонування його території — результат виконання трирічної наукової програми, в якій брало участь понад 50 фахівців із 12 наукових установ країни. Зонування враховувало природну цінність і господарське використання різних ділянок ДБЗ. Тому судноплавний канал Очаковським гирлом і Прорвою потрапив у зону антропогенних ландшафтів. Наголошу, що метою будь-якої екоекспертизи є об’єктивна та кваліфікована оцінка впливу реалізації проекту на навколишнє середовище. Оскільки будівництво каналу в заповідній зоні однозначно порушувало чинне в Україні законодавство, питання про нього не могло навіть порушуватись. Але якщо його все-таки порушили, то при проведенні експертизи пріоритетними мали бути саме екологічні проблеми, а не економічна вигода (тим більше, сумнівна).

Здійснена КНУ оцінка стала основою нової держекспертизи, її висновок від 10.07.2003 № 105 затверджено Мінекоресурсів. До цього, 10 червня, Президент підписав указ № 502, яким вносилися зміни до указу від 10.08.1998 № 861/98: протоки та внутрішні водойми виключалися зі складу ДБЗ. Таким чином, було усунуто основні законодавчі перешкоди на шляху реалізації проекту: гарант законності в країні підписав протизаконний указ, а Мінекоресурсів, зобов’язане охороняти заповідники та контролювати дотримання природоохоронного законодавства, дало згоду на фактичне знищення біосферного резервату.

У серпні 2003 р. Мінтранс подав уряду на розгляд проект указу Президента України, в якому пропонувалося заново «створити» ДБЗ, змінити колишні межі та зонування, зменшити площу абсолютно заповідної зони майже в 10 разів (від 14851 до 1500 га), оптимізувати управління заповідником. При цьому Проект організації території (головний документ для будь-якого заповідника, що визначає його межі, зонування і діяльність) вимагало узгодження з різними заінтересованими відомствами й органами центральної і місцевої влади.

Гадаю, не потрібно пояснювати, що залишиться від ДБЗ після того, як усі зацікавлені в розтаскуванні його багатств інстанції вплинуть на його межі та зонування. Що ж до «оптимізації управління заповідником», цьому, очевидно, має сприяти вилучення проток з ДБЗ (у нових умовах цими єдиними в дельті транспортними артеріями зможуть безперешкодно пересуватися браконьєри) та передача його з відання НАНУ в підпорядкування Мінекоресурсів. Остання пропозиція цілком зрозуміла. Б.Патон — учений зі світовим ім’ям і чіткою громадянською позицією, академію очолює не один десяток років. Міністри ж екології міняються рік у рік, якщо не частіше, й далеко не кожен із них має певну природоохоронну точку зору та необхідні екологічні знання. Тому запропоноване перепідпорядкування заповідника дуже полегшило б життя всім, хто схоче використати його територію у своїх інтересах.

13 жовтня 2003 р. прем’єр-міністр В.Янукович своїм розпорядженням № 598-р затвердив ТЕО будівництва ГСХГБ; дозволив «державному підприємству «Дельта-лоцман» виконати першочергові будівельно-монтажні роботи зі створення експериментально-експлуатаційного прорізу на барі гирла Бистре до затвердження проектно-кошторисної документації». Під впливом громадськості другий пункт, що йде врозріз із прийнятою для таких випадків процедурою, було скасовано розпорядженням прем’єр-міністра від 27.10.2003 № 643-р. Непослідовність дій глави уряду та необдуманість першого указу зумовлені, мабуть, поспіхом і тиском з боку Мінтрансу.

Наприкінці жовтня минулого року Україну відвідали експерти ЮНЕСКО та Рамсарської конвенції. Ознайомлення з документами та заповідником дозволило їм дійти висновку, що проект ГСХГБ завдасть величезної шкоди навколишньому середовищу. На найближчу перспективу найдоцільнішим визнано відновлення та модернізацію колишнього судноплавного шляху Очаковським гирлом, Прорвою і сполучним каналом, на далеку перспективу — будівництво шлюзованого каналу через Жебріянське пасмо.

Вилковська міськрада, бажаючи якомога швидше втілити в життя указ Президента (№502) і забрати в заповідника протоки й озера, подала позов на Кілійську райраду. 24.11.2003 Господарський суд Одеської обл. під тиском Мінтрансу не лише задовольнив позов, а й «перевиконав план»: державний акт на право постійного користування землею, виданий свого часу ДБЗ, було визнано незаконним у цілому, а не тільки в частині проток і озер.

Позбавлення заповідника земельного акта — безпрецедентний випадок у незалежній Україні. Сьогодні справа про вилучення у ДБЗ усіх проток і озер знаходиться на розгляді у Верховному суді України. Парадоксально, але водно-болотне угіддя міжнародного значення взагалі може бути позбавлене водойм.

Зусилля Мінтрансу та Мінекоресурсів із підготовки проекту указу Президента досягли успіху 2 лютого 2004 р. Саме у Всесвітній день охорони водно-болотних угідь Л.Кучма підписав указ № 117/2004 «Про розширення території Дунайського біосферного заповідника». Цим указом 1295 га колишньої зони антропогенних ландшафтів і прилеглих земель (включаючи городи та садки жителів Вилкового) передавалися заповіднику в постійне користування, а 1020 га берегів русел і морського узбережжя (у тому числі найцінніші заповідні ділянки, що охоронялися з 1973 р.) переводилися у ранг антропогенних ландшафтів. Фактично здійснювалася зміна меж і зонування заповідника для задоволення потреб водного транспорту. При цьому ДБЗ на свій баланс одержував зовсім непотрібні для його завдань землі, а місцеві жителі налаштовувалися проти ДБЗ.

Примітно, що з десяти запропонованих НАНУ для включення до складу ДБЗ цінних природних територій жодну не було передано заповіднику, хоча вони ще 1993 р. зарезервовані указом Президента саме з цією метою. Указом № 117/2004 слова «як заповідна зона» вилучалися з указу № 861/98, що дає можливість надалі здійснювати нові перезонування території ДБЗ зручним для господарників чином.

Однак в уряду з’явилася нова перешкода: 10.02.2004 благодійний фонд «Екоправо-Львів» виграв судовий позов до Мінприроди (колишнього Мінекоресурсів), і висновок держекспертизи від 10.07.2003 р. №105 було визнано недійсним. Виникла термінова потреба у проведенні нової екологічної оцінки проекту ГСХГБ. Цю роботу Мінприроди знову доручило КНУ. Тепер в університеті до експертизи поставилися серйозніше. В результаті у квітні 2004 р. велика група експертів визнала реалізацію проекту недоцільною.

Такий поворот справи не міг задовольнити Мінтранс. Тоді Мінприроди за лічені дні організувало «проведення» нової еколого-експертної оцінки — вже силами Харківського національного університету ім. В.Каразіна. Основним логічним прийомом ХНУ було твердження, що траса каналу проходить територією зони антропогенних ландшафтів ДБЗ (посилання на указ Президента від 2 лютого), тому будівництво й експлуатація каналу не порушують законодавство й не ставлять під загрозу існування заповідника як об’єкта природно-заповідного фонду. Оцінка проекту, здійснена ХНУ, дала «зелене світло» будівництву каналу на території ДБЗ, і 11 травня 2004 р. відбулася церемонія його відкриття.

Спорудження ГСХГБ розпочато з великим поспіхом й у найнесприятливіший (з екологічного погляду) час — у період гніздування птахів, нересту риб, розмноження інших тварин. У результаті загинули три колонії мартинів і крячків (близько 1500 гнізд), а величезну шкоду, завдану рибним запасам, ніхто навіть не визначав. Перший етап робіт, який завершився 26 серпня відкриттям судноплавства, проходив із грубим порушенням технології —з подвійною перевалкою грунту, що призвело до перекривання піщаною косою устя гирла Східне. За серйозне порушення технології ДП «Дельта-лоцман» було оштрафоване Держінспекцією Чорного моря на... 100 гривень.

Проектом також передбачалося обов’язкове проведення моніторингу від самого початку будівельних робіт. Без цього не можна відстежити, в якому напрямі розвиваються екосистеми, змінюється екологічна обстановка в дельті, а також визначити шкоду, завдану природним комплексам ДБЗ. Зазначу лише, що гроші на моніторинг надійшли у відповідні установи тільки після завершення першої черги будівництва каналу.

Водночас Мінтранс не шкодував грошей для підготовки Проекту організації території ДБЗ. Ця відповідальна робота була виконана в Харкові Українським НДІ екологічних проблем (підпорядковується Мінприроди) людьми, котрі не працювали в дельті Дунаю.

Початок будівництва ГСХГБ викликав хвилю протесту в усіх, кому не байдужі ідеї охорони природи. Лише у травні—жовтні цього року на захист ДБЗ виступило більш як 50 тисяч організацій і окремих осіб із 90 країн світу. Значний внесок у відстоювання заповідника зробили наші громадські організації, насамперед Київський еколого-культурний центр і екологічна група «Печеніги» (Харків), які організували коаліцію «За дику природу», а також фонд «Екоправо-Львів».

Окреме питання — керівництво ДБЗ. Чим тільки не погрожували директору заповідника О.Волошкевичу, скільки зусиль докладали, аби зняти його з посади. Без твердої, принципової позиції керівництва НАНУ від ДБЗ уже давно залишилися б самі лише спогади. Тільки за 2003—2004 р. у ДБЗ було направлено більш як 20 комісій з різними перевірками. Оскільки жодна з них не виявила порушень, із подачі директора ДП «Дельта-лоцман» прокурор Одеської області порушив кримінальну справу проти посадових осіб ДБЗ за статтею 364 КК «Зловживання владою або службовим становищем» — за протидію спорудженню ГСХГБ (тобто фактично за захист заповідника, що є службовим обов’язком його співробітників). 2 листопада в офісі ДБЗ слідчий Дунайської транспортної прокуратури з нарядом міліції вилучив комп’ютери та всю документацію за період від 1998 р. Внаслідок цього було повністю заблоковано фінансово-господарську діяльність заповідника (у тому числі його охорону, моніторинг, виплату зарплатні).

Висновки, що випливають, і запитання,
що виникають

У зв’язку з викладеним напрошуються такі висновки й запитання.

1) Уряд не зацікавлений у зваженому, науково обґрунтованому підході до вибору траси судноплавного каналу. Тому ігнорує висновки вчених — вітчизняних і закордонних. А чи потрібна взагалі наука нашому уряду? Якось один високопоставлений чиновник Мінприроди сказав: «Мені потрібна така наука, щоб вона обгрунтувала мені те, що потрібно». Цим значною мірою і пояснюється створення у віданні міністерства наукових підрозділів, готових дати необхідний результат.

2) Чому влада не зацікавлена у проектах, справді економічно вигідних, соціально необхідних, з мінімально можливою шкодою для природи, які працювали б на національну перспективу та міжнародний авторитет держави? Вочевидь, тому, що враховуються насамперед політичні й економічні інтереси окремих кланів і угруповань, а не національні інтереси країни. Тому затверджуються ті проекти, що можуть у найкоротший термін принести прибуток, а особливо ті, що дають змогу легко привласнити бюджетні гроші. Врахувати чи проконтролювати обсяг черпань донних відкладів і скидання їх десь у морі набагато складніше, ніж у будь-якому наземному будівництві. Такий проект — просто подарунок долі, особливо під час передвиборної гонки. Тому будівництво каналу й розпочато з таким поспіхом.

3) Робити те, що хочеться, владі заважає національне законодавство. Але, як засвідчила історія з ДБЗ, українські закони Президент України, уряд і місцеві влади примудряються обійти.

4) Заважає уряду й державна екологічна експертиза. І хоча механізм боротьби з неприємними для влади висновками експертизи «налагоджено» (експертну оцінку замовляють різним установам доти, доки не буде отримано позитивний висновок), на всю процедуру витрачається багато грошей і часу. Тому з метою економії коштів екологічну експертизу в Україні можна б скасувати. Втім, який же тоді ми матимемо вигляд в очах цивілізованих країн? Одну людину таки треба залишити. Для виконання службових обов’язків їй будуть потрібні лише дві руки: однією — брати під козирок, іншою — ставити печатки на дозвільних документах (їх підготуванням, звісно, займатиметься зацікавлене відомство). Ці документи Україна і зможе демонструвати нашій громадськості та міжнародному співтовариству, присипляючи їхню пильність. Особисто я не бачу різниці між документом, породженим у такий спосіб, і офіційно демонстрованою екологічною оцінкою, підготовленою ХНУ.

5) Дуже заважають нашій владі недержавні організації. І чого вони уболівають за збереження природи як за свою власність? А чи не ставленики це закордонних і міжнародних організацій та фондів, мета яких — не збереження світової природної спадщини, а завдання шкоди Україні? Саме такий погляд і нав’язується населенню країни багатьма ЗМІ, контрольованими владою. А щоб якось угамувати найактивніші НДО, потрібно обкласти їх тотальними перевірками (за останні півроку Київський еколого-культурний центр перевіряли двічі).

6) Незрозумілими є роль і завдання Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Якщо воно має займатися тим, чим належить згідно з його назвою, то чому цього не робить, причому за гроші платників податків? А може, головним завданням міністерства є забезпечення потреб і вимог Мінтрансу й інших відомств? Заздрю я транспортникам: їхній міністр займається питаннями транспорту, причому дуже активно й завзято, долаючи всі перешкоди. От би такого активного та всесильного міністра — та й на розв’язання природоохоронних проблем!

***

Приклад розвинених країн світу свідчить: немає нічого ціннішого за збережені природні території. І чим менше в Європі залишатиметься порівняно недоторканих ділянок природи, тим більше вони цінуватимуться. І не лише в екологічному, науковому, культурному та естетичному відношеннях, а й у суто економічному. Зберігши природу таких територій, як дельта Дунаю, наша держава незабаром від самого лише міжнародного туризму зможе одержувати більше прибутку, ніж найближчими роками від судноплавства. Помітний прибуток принесе раціональне використання різних природних ресурсів дельти, багато з яких дуже цінуються на світовому ринку. Що ж до глибоководного судноплавного каналу, то його варто рити не в заповідній зоні й не в активній частині дельти, й обов’язково шлюзований. Тоді це буде канал на тривалий час, виправданий і прийнятний, — канал, справді потрібний Україні.

P.S. Статтю присвячую світлій пам’яті передчасно померлих борців за заповідну справу в Україні — В.Волошина (президія НАНУ, Національний комітет із програми ЮНЕСКО «Людина та біосфера»), котрий усіляко опікав Дунайський біосферний заповідник, і Г.Маяцького, який був директором Чорноморського біосферного заповідника.

P.P.S. Ця стаття надійшла до редакції 18 листопада 2004 р.

ДОВІДКА:

Дельта Дунаю — друга за величиною дельта Європи — центр біорізноманіття світового масштабу найважливіше місце гніздування і сезонних скупчень птахів, розмноження цінних промислових і рідкісних видів риб, найбільше в Європі місце, де мешкає чимало охоронюваних видів земноводних. Дельта Дунаю має дуже важливе значення для збереження багатьох рідкісних видів тварин і рослин. Досить зазначити, що лише на території невеликого (порівняно з площею усієї дельти) Дунайського біосферного заповідника (ДБЗ) зростає більш як двадцять видів рослин, занесених у Червону книгу України, і зустрічається понад 125 видів тварин, включених у національний і міжнародні червоні списки. 1999 р. український ДБЗ (46 403 га) було об’єднано з румунським біосферним резерватом (580 тис. га) у біосферний резерват «Дельта Дунаю», що підтверджено відповідним сертифікатом ЮНЕСКО. Крім цього, дельту Дунаю віднесено до водно-болотних угідь міжнародного значення (Рамсарська конвенція) і включено до Списку всесвітньої спадщини.