UA / RU
Підтримати ZN.ua

ТАМ, НА КРАЮ «ГНИЛОЇ» ЗЕМЛІ...

На хуторі Вільшина проживають вісімнадцять сімей, усього 52 особи — дорослих і дітей. Хутір належить до села Сілець, що неподалік екологічно небезпечної зони, у якій нині перебуває й Вільшина...

Автор: Людмила Носарєва
Ще трошки і відвал накриє хату
Вода в криниці Олени Маїк по кольору нагадує «Фанту»

На хуторі Вільшина проживають вісімнадцять сімей, усього 52 особи — дорослих і дітей. Хутір належить до села Сілець, що неподалік екологічно небезпечної зони, у якій нині перебуває й Вільшина. Що сказати: людям, які живуть тут, не пощастило. І це — м’яко кажучи. Вільшина, як і Сілець, лежить у Сокальському районі Львівської області, на території Львівсько-Волинського кам’яновугільного басейну. Столиця вугільного краю — місто Червоноград — усього за десять кілометрів. А побіля самого хутора — шахта «Візейська» та потужна центральна збагачувальна фабрика (ЦЗФ) «Червоноградська», яка обслуговує весь шахтарський регіон.

За більш як 30 років продукти діяльності фабрики «вилилися» у величезний терикон висотою понад 50 метрів і неміряної довжини. Тут, за підрахунками самих працівників ЦЗФ, поховано близько 40 млн. тонн відходів, одержаних від збагачення вугілля. Така собі рукотворна «гора Ведмідь», яка буквально наповзає на хутір. Сьогодні Вільшина вже перебуває в санітарно-захисній зоні ЦЗФ, а найближчі хати — за 200 метрів від терикону. Це — порушення всіх екологічних норм і законів, бо санітарно-захисна зона для породних відвалів має становити не менше п’ятисот метрів.

…Старожили розповідають, що хутір тут виник років триста тому, а може й раніше. Назвали його Вільшиною, либонь, через те, що довкола розкинувся вільховий ліс. Сьогодні навіть уявити собі важко, що тут колись були чисте повітря, прозора вода…

Перше, що впадає в око, — чахла природа, болота, вода сіро-зелено-червоного кольору, що стоїть на присадибних ділянках, біля хат, на дорозі і доріжках. Рештки лісу гниють у болотах. У 100-метровій зоні побіля терикону — напівзогниле бадилля, яке стоїть у кольоровій багнюці. А ще — дихати тут важко, сморід. Так і хочеться швидше втекти з цієї «гнилої» території.

Але ж тут роками, десятиріччями живуть люди, які п’ють цю воду, дихають цим повітрям, користуються плодами цієї землі… Щоправда, вже давно не користуються. Бо виростити тут нічого неможливо, навіть влітку на городах стоїть болотна вода. Земля, яка тримає житлові будинки та господарські споруди, просіла. За оцінками спеціалістів, на 4,5 метра. От-от може провалитися, бо з причин вуглевидобутку утворилися порожнини, які заповнює вода, отож грунт просідає. Чимало будинків стали непридатними для проживання: фундаменти осіли, стіни від постійної вологи перекосилися. Отож не лише ЦЗФ, а й шахта «Візейська» робить свою «чорну» справу.

Воду з криниць жителі Вільшини також, коли змога, намагаються не вживати. Навіть з першого погляду зрозуміло, що цю воду пити не можна. Підозрілого коричнево-червоного кольору, гірка на смак. Тому питну воду приносять із шахт, привозять з Червонограда і навіть… зі Львова. Але на скільки тієї води вистачить? Є договір між Сільницькою сільрадою і адміністрацією центральної збагачувальної фабрики «Червоноградська», що фабрика зобов’язується підвозити жителям Вільшини питну воду. Два-три місяці повозили, а вже з грудня минулого року про це забули, мотивуючи то сніговими заметами, то морозами. Тому більшість вільшинців змушена вживати отруєну воду.

— Одного разу хотіла посуд помити, — пригадує одна з жительок Вільшини. — Поставила гріти воду в каструлях… Після того, як вода закипіла, піна піднялася, ніби хімічна реакція почалась. Я кинулася вогонь гасити. Але каструлі вже стали чорними. Я їх мила-мила, та не відмила — довелося викинути.

— Переважно пили і п’ємо колодязну воду, — доповнює розповідь її сусідка. — Не з усіх колодязів беремо, а там, де вода чистіша і не дуже гірка. Відстоюємо, кип’ятимо. На все господарство не вистачить.

А яким повітрям дихають жителі Вільшини і Сільця? «Породний відвал ЦЗФ є основним джерелом забруднення атмосферного повітря пилом та газами (сірчаним, сірководневим, вуглекислим). Продукти горіння і пил породного відвалу розносяться на значні території, осідають на земну поверхню, змінюють агрохімічний склад грунтів, пригнічують рослинний покрив, негативно впливають на здоров’я людей і тваринний світ», — написано в одному зі звернень Сільницької сільради. Під час дослідження повітря на території санітарно-захисної зони ЦЗФ там виявлено перевищення гранично допустимих концентрацій шкідливих речовин по пилу в 5,2—7,3, по сажі — у 1,46—2,1, діоксиду азоту — в 1,5—1,76 разу. Взяті СЕС Львівської області проби грунту на території санітарно-захисної зони ЦЗФ «Червоноградська» засвідчили перевищення гранично допустимих концентрацій вмісту кобальту, марганцю, хрому і ртуті. Екологи та вчені зробили висновок, що на території присілка Вільшина забруднення поверхневих вод максимальне, а сам хутір лежить на найбільш екологічно небезпечній ділянці, де сумарне забруднення грунтів хімічними елементами перевищує гранично допустимі концентрації у 4—10 разів!

Адміністрація ЦЗФ, добре розуміючи наслідки діяльності свого підприємства, все-таки багато з чим не погоджується. Наприклад, із тим, що вимирання лісу пов’язане з діяльністю терикона, а стічні води спочатку нагромаджуються в каналі вздовж відвалу, а потім на тій самій території терикону йдуть у грунт… Цікаво, а чи знає вода, де закінчується межа її території і куди далі текти не можна? Вільшанці розповідають, мовляв, одного разу чули, як на териконі щось вибухнуло. Кажуть, якийсь хімічний процес дійшов свого логічного завершення. Одне слово, живуть вісімнадцять сімей, як на вулкані. Звичайно, хворіють, звичайно, кволі, мляві, пригнічені... Розповідали, нещодавно на хуторі з’явилася на світ дитина з серйозними вродженими вадами, які батьки пов’язують саме з екологією Вільшини. А в багатолюдній Соснівці (вона, до речі, лежить за шість кілометрів од Вільшини) у дітей спочатку «полетіли» зуби, а потім почало випадати волосся. Довелося чимало «повоювати», щоб були проведені всі необхідні обстеження і дітей послали на лікування.

Майже 10 років Сільницька сільська рада за підтримки багатьох державних та інших структур намагається зрушити справу з місця. Оскільки мешканці проживають у санітарно-захисній зоні ЦЗФ, вже тільки з цієї причини вони підлягають відселенню. Підставою для відселення є також невідповідність показників навколишнього середовища вимогам законодавства, що порушує права людей на безпечне навколишнє природне середовище та умови проживання. Рішення про відселення, починаючи з 1993 року, приймали Сільницька сільська рада, виконавчий комітет Сокальської райради, Львівська облдержадміністрація, Міністерство палива та енергетики, державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій. Жодне з цих рішень не було виконане. Головне, хто б не приїхав у Вільшину, всі жахаються і переконують одне одного, що жити в таких умовах неможливо. Але від’їхали і... забули. А рішення про відселення порошиться на столі у якогось клерка. Немає коштів? Зрозуміло. Але ж їх не так і багато треба на відселення вісімнадцяти сімей з Вільшини. (До речі, літніх людей до списку на відселення не вносили).

Наразі голова Сільницької сільської ради, зібравши всі необхідні документи і висновки СЕС, має намір звернутися з поданням до Президента України про визначення території в межах санітарно-захисної зони ЦЗФ «Червоноградська» та зони підробки шахти «Візейська» Сокальського району Львівської області зоною надзвичайної екологічної ситуації. Якщо подання дійде до Президента чи Кабміну (така спроба вже була, але документи голови сільради завернули назад, вказавши, що органи місцевого самоврядування можуть звертатися до Кабміну лише через відповідні міністерства або обладміністрацію. Хоча за законом, який визначає зону надзвичайної ситуації, місцевим органам дозволяється робити таке пряме подання) і територія Вільшини отримає такий сумний статус, буде передбачено ряд конкретних заходів, у тому числі і виділення коштів на розв’язання проблеми. Але вже десять років документи ходять по колу, а віз, як кажуть, і нині там… Хоча в Конституції України, у статті 16, записано, що держава гарантує екологічну безпеку своїм громадянам…