Київський господарський суд прийняв до розгляду позов громадських організацій до Держкомлісгоспу України на захист вовків. «ЕкоПраво-Київ» та Київський еколого-культурний центр звинувачують Держкомлісгосп у порушенні Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження». Усупереч йому лісомисливське відомство дозволяє відстрілювати вагітних самок вовків і безпомічних вовченят. Перше засідання суду заплановано на кінець травня.
Одночасно захисники довкілля розпочали кампанію за внесення вовка до Червоної книги. Вони вважають, що підстави для надання вовку особливого статусу є. Чисельність вовка скорочується — за офіційною статистикою вона становить 2600 особин, а за даними громадських організацій — удвічі менше.
Вовка вже вибито в багатьох країнах Європи, через що його внесено до Європейського Червоного списку. Він перебуває під захистом Боннської та Бернської міжнародних конвенцій, ратифікованих Україною. У сусідній Польщі вовка віднесено до видів, що охороняються. А до Червоної книги України внесено тварин, чисельність яких набагато більша, ніж вовків, — борсук, видра та інші.
Людожери чи жертви чорного піару?
На перший лист до Національної комісії з питань Червоної книги України ініціатори кампанії на захист вовка отримали відмову: «Для внесення вовка до ЧК підстав немає». Один з ініціаторів звернення голова асоціації «Наш дім» Юрій Васідлов вважає, що на рішенні комісії значною мірою позначилася антивовча істерія, яку чи то свідомо розпалюють мисливці, чи то штучно нагнітають українські ЗМІ задля підтримання інтересу читацької аудиторії.
Насправді ж історії про «вовків-убивць» тощо часто є просто байками. Ось хоч би історія, яку кілька років тому я сам чув від попутників у поїзді Київ—Луганськ. Начебто в Біловодському районі Луганщини вовки з’їли двох людей. Якщо вірити цим оповідкам, то постраждала сім’я безробітних, що на своїй машині виїхала на промисел — красти кукурудзу. На очах у дівчинки, яка залишилася в автомобілі, у сірих сутінках сірі постаті загризли її тата і маму. Чому саме вовки? А хто ж іще? — відповідали мені опоненти. Але, як з’ясувалося, ні мисливствознавчої, ні інших експертиз ніхто не проводив, версії нападу на людей здичавілих собак ніхто не розслідував, причетності власників кукурудзяного поля до цієї історії також ніхто не перевіряв.
Та чи й була ця історія взагалі? Головний спеціаліст відділу охорони та збереження тваринного світу Мінприроди України Микола Мельник, якому я нещодавно поставив це запитання, однозначно заявляє: відколи він працює в міністерстві (а це майже 20 років), на смерть вовки нікого не загризли.
А от в архіві Васідлова відомості про летальні випадки є. Проте вони мають швидше історичну цінність. У Росії ще позаминулого століття, згідно зі статистикою, наприклад, у 1896 році 1193 людини було «заедено зверями». Радянська статистика набагато скромніша. Так, у Станіславській області зафіксовано лише два такі випадки в повоєнні роки.
Любитель винограду та хрущів
У принципі, упоратися з такою здобиччю, як людина, вовкові цілком під силу. Це другий за величиною хижак України: дорослий вовк має 100—140 сантиметрів завдовжки (без хвоста!) та 30—70 кілограмів ваги. Зрідка трапляються й більші екземпляри. Але — не набагато. Газетки та журнальчики з описами вовків на півтора центнера, не читаючи, відправляйте у макулатуру. За день вовк у середньому споживає сто-двісті грамів м’яса... на кожний кілограм своєї вовчої маси. Себто йому достатньо з’їсти одну десяту ваги свого тіла. За нормальних умов основою його раціону є копитні — олень, козуля, кабан. Не проґавить можливості поласувати зайцем, лисом, єнотом чи куницею. Не полінується мишкувати, уполювати вужа, зловити жабу, хруща чи іншу комаху. На Поліссі ласує чорницею, на півдні країни — виноградом, шовковицею, навіть... кавунами. Не гребує і стервом, недоїдками інших хижаків (у Карпатах, наприклад, — рисі або ведмедя). Вовки можуть розірвати і свого родича, скаліченого в сутичках самців під час гону. Така ж доля може спіткати слабшого в бійці голодних хижаків за здобич.
Здатні вовки витримувати й тривале, до двох тижнів, голодування без помітної втрати фізичної кондиції. Якби не ця особливість, було б вовкові непереливки. Бо кожному вдалому полюванню вовчої зграї передує багато невдалих переслідувань. В одному з досліджень з’ясувалося, що зі 130 лосів, на яких натрапили вовки, майже 90 втекли, 35 успішно оборонялися, стоячи у воді, і лише п’ятеро були забиті вовками. Тобто вовки працюють такими собі селекціонерами — їхньою здобиччю стають найчастіше немічні, старі або ослаблені тварини.
Так на місяць
ніхто й не виє!
Чи справді вовк — безжалісний різун, який убиває лише заради того, щоб убивати? Юрій Васідлов на це запитання відповідає негативно. Міф сформувався через непоодинокі знахідки ледь надгризених трупів тварин. Але аналіз таких випадків показує, що знахідки зроблено поблизу лісових доріг, будинків, пасовищ або місць, де ведуться лісові роботи. Тобто там, де наполохані близькою людською присутністю хижаки полишали свою трапезу. Зате звірів, забитих у віддалених місцях, з’їдають цілком. Отже, вбиває вовк саме для того, щоб з’їсти жертву. Коли здобич солідних розмірів або жертв — декілька, вовки перепочивають неподалік. Їхні шлунки, що можуть умістити відразу до 10 кілограмів м’яса, швидко перетравлюють їжу й за дві-три години готові прийняти нову порцію. Урешті-решт на місці нападу на оленя чи лося залишаються тільки череп, щелепи, кілька великих кісток та ратиці. Від козулі чи поросяти взагалі зостаються лише плями крові й шерсть.
Прославляючи свій мисливський успіх, зграя виє біля здобичі. Взагалі ж ці звуки, від яких у нас якщо не «кров холоне в жилах», то «мороз по шкірі», насправді є засобом спілкування — як між членами однієї групи на далеких відстанях, так і для передачі інформації іншим зграям. За сприятливих атмосферних умов виття можна почути на відстані до п’яти кілометрів, однак найчастіше ця дистанція становить два-три кілометри. Виконавці ж цих «пісень» чують одне одного на 10-кілометровій відстані.
Приказка «вити на місяць» у дійсності позбавлена сенсу. Просто темними літніми ночами момент сходу місяця є сигналом для виходу хижаків на полювання. Тварини збуджено взаємно обнюхуються, виляють хвостами, аж поки дружно не завиють. Це слугує остаточною ознакою мобілізації й готовності до ловів. До речі, виття пса великої породи може нагадувати виття самотнього вовка, але майже завжди йому передує (або завершує його) гавкання.
Люди! Пробі!
Нас грабують!
Упродовж року вовки живуть переважно у зграї, яка зазвичай налічує чотири-шість особин. Лише три-п’ять відсотків вовків — самотні. Це найчастіше старі, хворі, скалічені тварини або ж молоді хижаки, котрі покидають батьківські зграї у пошуках нових територій.
Колись вовки водилися в усіх країнах північної півкулі, за винятком хіба що високогір’їв, великих пустель та тропічних джунглів. На сьогодні найбільше їх залишилося в Канаді — 50 тисяч. На другому місці — Росія (30 тисяч). У багатьох же країнах Європи вовки «водяться» лише в дитячих казках. В Україні, згідно з останніми статистичними даними, налічується дві тисячі шістьсот вовків. Найбільше їх у Луганській області — понад триста. Далі йдуть Житомирська (260) та Рівненська (до 200). Чимало вчених вважають, що офіційні дані завищені принаймні вдвічі — через недосконалі методики обліку.
Те, що вовк узагалі ще живе в Україні, пояснюється його високою пристосованістю, пластичністю. Адже він — фактично поза законом. На вилучення вовка з природи не передбачено лімітів, стягнень за незаконний відстріл чи розорення його лігва. Мало того, згідно з наказом Держкомлісгоспу «Про заходи щодо винищення шкідливих хижих звірів», аматорів-мисливців заохочують амуніцією, спеціальним (за державний кошт) навчанням. А за кожного впольованого вовка, незалежно від віку, — виплачують 100 гривень премії. А як же відповідна стаття Конституції, яка надає право власності на природні ресурси, у тому числі й на вовків, усім громадянам України порівну? Адже за використання інших видів біоресурсів користувачам, зокрема мисливцям, доводиться платити! А тут у нас усіх хтось забирає вовка за вовком, а ми йому ще й платимо за це! Дивина…
Санітар лісу.
Без лапок…
Якщо мрії авторів наказу здійсняться, й вовк зникне з українських лісів, то, на думку Юрія Васідлова, зникне природний регуляторний механізм вікового та якісного відбору стада диких копитних тварин. Натомість регуляція відбуватиметься іншими шляхами: унаслідок хвороб, голод через виснаження кормової бази тощо. На повний зріст постане проблема здичавілих собак. І, врешті-решт, доведеться витрачати кошти на відновлення поголів’я вовків, як це роблять нині у США. Адже вовки — справді санітари лісу. А в тому, що це словосполучення журналісти використовують як художній образ у публікаціях на кримінальні теми, вовки не винні.
Співчуття співчуттям, але ж таки худобу вовки деруть? Деруть. Наприклад, за 1998—1999 роки в Чернівецькій області, згідно з офіційними даними, втрачено 20 голів великої рогатої худоби й 93 вівці. Справді, тваринництво на теренах, де водяться дикі хижаки, має певні ризики, але ступінь цього ризику значною мірою залежить від належного нагляду. Існують традиційні види огорож, сучасні «електричні пастухи», різні засоби відлякування — як досить дорогі ультразвукові, так і прості ганчір’яні прапорці, якими обвішують місця випасу. Це майже нічого не коштує, проте працює чи не ефективніше, ніж новітні винаходи. Лише не лінуйся. А про те, що вівці ціліші у непитущих пастухів, — годі й казати. До речі, недарма я підкреслив: «за офіційними даними». Якщо не було очевидців (а їх таки, зазвичай, не буває), то дуже важко відрізнити за слідами напад вовків від нападу собак. А про випадки, коли на вовків «вішали» забитих на шашлик тварин, писали ще журнали «Перець» та «Крокодил». Цікаву тенденцію загибелі худоби від хижаків наводить директор Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко: від пазурів та ікол гинуть чомусь виключно застраховані корови. «Я навіть уявляю собі картину, — сміється В.Борейко, — підходить вовк до корови й питає: «Ти застрахована?» — «Так». — «А покажи страховку. Є? Ну тоді я тебе з’їм».
Кожне повідомлення про напад вовків на людей викликає шквал емоцій. І завжди вирок: «Перестріляти всіх до одного!». Чомусь ніхто не закликає перестріляти собак бійцівських порід, свиней, щурів, кількість жертв яких не менша, ніж вовчих. Не чути й про заклики «перестріляти» автомобілі, котрі щодня вбивають людей десятками.
Якби автомобілі справді «перестріляли», то склепати нові не було б проблемою — заводи працюють безперебійно. А от вовка, як і будь-яку іншу тварину, на заводі не «склепаєш». Еволюція створювала його мільйони років. Тож суд на захист цих тварин — це ще й суд на захист історичного розвитку живого, на захист природного ходу еволюційних процесів, на захист гарантій того, що виживе і біосфера, і людина в ній.