Минуло два роки від дня невиконання указу Президента України №378/2002. Цей факт не заслуговував би на особливу увагу (в нашій країні навіть закони не виконуються!), якби не одна обставина. Зазначений указ стосується передачі функцій державного регулювання радіаційної безпеки при використанні джерел іонізуючих випромінювань (ДІВ) в Україні від Міністерства екології та природних ресурсів Державному комітетові ядерного регулювання. Оскільки ДІВ застосовуються в науці, медицині, промисловості і є найрозповсюдженішим видом використання ядерної енергії в мирних цілях, неналежне державне регулювання їх використання (видача ліцензій і нагляд за радіаційною безпекою при поводженні з ними) може призвести до радіаційних аварій із опроміненням не лише персоналу, а й населення. Таким чином, ми всі є заручниками ситуації, що склалася.
Ця історія бере початок наприкінці 2000 року, коли під час чергового етапу реформи центральних органів виконавчої влади Державний комітет ядерного регулювання України відокремився від Мінекоресурсів. Однак у процесі «розлучення» з міністерством одну з функцій, яка по праву належала національному органові регулювання ядерної і радіаційної безпеки (регулювання використання ДІВ: ліцензування діяльності, пов’язаної з використанням ДІВ, і нагляд за дотриманням норм, правил та стандартів радіаційної безпеки при поводженні з ними), Мінекоресурсів захотіло залишити за собою, поступившись комітету ліцензуванням діяльності, пов’язаної з їх виробництвом, транспортуванням і захороненням.
Керівництво міністерства пояснювало цей крок виключно шляхетними намірами полегшити життя «пташеняті гнізда міністерського». Річ у тому, що у зв’язку з масовим використанням ДІВ на всій території України ліцензування здійснювали територіальні органи Мінекоресурсів в областях. Якби ця функція залишалася за комітетом, йому довелося б одночасно зі своїм центральним апаратом створювати територіальні (регіональні) органи «у межах існуючої чисельності та фінансування».
В ейфорії здобутої незалежності від структурного монстра на ім’я Мінекоресурсів і під тиском часового чинника — через необхідність якнайшвидше затвердити положення про комітет, — керівництво Держкомітету погодилося з урізанням повноважень. Як свідчив подальший розвиток подій, це було стратегічною помилкою. Начальник Державної екологічної інспекції в доповідних записках на ім’я міністра на початку 2001 року хвацько обіцяв протягом року проліцензувати всіх потенційних українських ліцензіатів, котрі ще залишилися у цій галузі. Але не сталося, як гадалося, більше того — система ліцензування почала розвалюватись. Увесь цей час не було достатнього державного нагляду не лише за використанням ДІВ, а й за радіаційною безпекою шести сховищ радіоактивних відходів, розміщених в обласних центрах України.
Найпровальніші результати ліцензування цього виду діяльності виявились у територіальних управліннях Мінекоресурсів м. Києва та Харківської області — себто там, де найбільше підприємств використовують ДІВ. Не краща ситуація і в інших територіальних управліннях Мінекоресурсів. Виняток становлять управління в Дніпропетровську, Донецьку та Луганську, де процес ліцензування тримається виключно на ентузіазмі й професіоналізмі відповідних фахівців. Така ситуація пов’язана з політикою керівництва територіальних органів Мінекоресурсів, які з самого початку розуміли, що цей вид ліцензування не повинен залишатися в їхній компетенції, і розглядали його як щось необов’язкове та обтяжливе. Відділи радіаційної безпеки в управліннях, де вони ще залишилися, займаються насамперед радіаційним контролем металобрухту, довкілля, відходами (не радіоактивними), отож на ліцензування ДІВ і нагляд за радіаційною безпекою при їх використанні ні часу, ні людських ресурсів уже не вистачає.
У центральному апараті міністерства, а точніше — в урядовому органі, що входить до його складу — Державній екологічній інспекції, не залишилося фахівців, які могли б надавати ефективну методичну допомогу територіальним органам у питаннях ліцензування. Добре відчуваючи кадрову ситуацію в міністерстві, один із заступників держсекретарів, авторитетний фахівець у цій галузі, ініціював свого часу вихід спільного наказу міністерства й держкомітету для поліпшення ситуації. Відповідно до наказу, надавати методичну підтримку територіальним органам Мінекоресурсів, розробляти нормативні й інструктивні документи для них мали фахівці Держатомрегулювання. Тобто виходило, що «голова» перебувала в одному відомстві, а «тіло» — в іншому. При цьому «голова» не мала жодних важелів впливу на «тіло», крім умовляння в письмовій формі. Чи можна серйозно говорити про «дієздатність» такої унікальної конструкції?
Через неправильне поводження з ДІВ може статися їх розгерметизація, що призводить до смертельних випадків та радіаційного забруднення великих територій. На ліквідацію ж наслідків радіаційних аварій держава витрачає значні кошти. Навіть ніяково писати про це в країні, що пережила чорнобильську катастрофу.
2002 року Мінекоресурсів ініціює передачу функції ліцензування діяльності з використання ДІВ Держатомрегулювання, що й було закріплено зазначеним указом Президента. Залишається тільки здогадуватися, що вплинуло на таке рішення — чи то державний підхід нарешті узяв гору, чи здоровий глузд раптом осінив керівництво міністерства, а чи до цього кроку підштовхнули події 11 вересня в США вкупі з побоюваннями щодо можливого ядерного тероризму та тероризму з використанням так званих «брудних бомб», тобто таких, які містять радіоактивні речовини. До того ж в Інтернеті та ЗМІ можна знайти інструкції з їх виготовлення і навіть поради, як викрасти ДІВ для цих потреб на теренах колишнього СРСР. Автори інструкцій запевняють, що викрасти джерело зовсім просто, оскільки контроль за їх схоронністю досить слабкий. На жаль, це правда...
Минуло два роки, але передача функції залишилася на папері, оскільки територіальних органів (державних інспекцій з радіаційної безпеки) в Держатомрегулюванні не створено, а тому ліцензії, як і раніше, видає Мінприроди, правонаступник Мінекоресурсів після чергової реформи. І якщо, не дай Боже, щось трапиться, відповідатиме держкомітет, а регулює цю сферу напівлегально Мінприроди.
Тим часом Держатомрегулювання констатує: «...результати обліку й аналізу виданих держуправліннями Мінприроди в областях ліцензій свідчать, що ситуація з ліцензуванням діяльності з використання ДІВ і наглядова діяльність у цій галузі постійно погіршується. Значна частина ліцензій видається з кількаразовими порушеннями встановленого порядку». Найчастіше трапляються такі порушення: у ліцензіях не зазначаються конкретні ДІВ (!), на які вона видається; від ліцензіата не вимагається виконання ліцензійних умов, а саме: у змісті ліцензій немає посилання на нормативний документ «Вимоги та умови (ліцензійні умови) провадження діяльності з використання ДІВ»; порушується процедура видачі ліцензії, визначена відповідною постановою КМУ (неповний комплект документів для одержання ліцензії, недотримання термінів розгляду ліцензійних справ, порушення процедури припинення або анулювання виданих ліцензій).
Держатомрегулювання рекомендує (а що ще він може зробити в цій ситуації?) територіальним органам Мінприроди «більше уваги приділяти питанням розслідування радіаційних аварій та інцидентів і, що має особливе значення, підготовці і втіленню регулюючих рішень, спрямованих на те, щоб такі аварії та інциденти не повторювалися».
Для створення територіальних органів на регіональній основі комітет потребує фінансових і людських ресурсів. Мінприроди, передавши функцію, ділитися ресурсами вперто не хоче. Спроби держкомітету вибити додаткове фінансування для їх створення з державного бюджету не увінчалися успіхом, оскільки тут Мінфін стоїть мов скеля — функція, для здійснення якої виділялися фінанси й існують людські ресурси, має передаватися разом із ресурсами. І Мінфін можна зрозуміти. Але керівництво Мінприроди запевняє, що в нього немає ні персоналу, ні фінансів, які можна було б віддати. Бо ж персонал зайнятий на інших роботах, і віддати його аж ніяк не можна (це якраз демонстрація того, як непрофесіонали розуміють радіаційну безпеку в сучасному світі). Тричі питання виносилося на засідання профільного урядового комітету, і тричі рішенням цього комітету питання спускалося вниз «для полюбовного» рішення.
Конфліктуючі сторони болісно шукали варіанти і пропонували їх у міру власного бюрократичного безумства. Наприклад, створити регіональні інспекції з радіаційної безпеки за рахунок персоналу інспекцій із ядерної та радіаційної безпеки, які перебувають на майданчиках АЕС і є структурними підрозділами Держатомрегулювання. Доречно зазначити, що кожна з цих п’ятьох інспекцій налічує 5—6 осіб, залежно від кількості експлуатованих блоків на АЕС. Тобто пропонувалося послабити державний контроль ядерної і радіаційної безпеки на таких об’єктах, як АЕС.
Ліцензуванню в Україні підлягають 1794 об’єкти, з яких 549 — медичні заклади, а також 1900 рентгенкабінетів. Протягом 1998—2000 рр. простежувалася тенденція зменшення кількості підприємств, які використовують ДІВ. Проте останнім часом, у зв’язку з пожвавленням виробництва, кількість таких підприємств почала зростати.
Чи можна здійснювати нагляд за дотриманням норм радіаційної безпеки силами 10—12 людей на території всієї України?
Пан С.Поляков, міністр охорони природи, наприкінці 2003 року виступив з ініціативою приєднати Держатомрегулювання знову до ввіреного йому міністерства. Він, мабуть, не знає, що Україна має міжнародні зобов’язання щодо забезпечення функціонування повноцінного національного регулюючого органу з ядерної та радіаційної безпеки. Вони випливають із Конвенції про ядерну безпеку України та Об’єднаної конвенції про безпеку при поводженні з відпрацьованим паливом і радіоактивними відходами. Дізнавшися про цю «піонерську» ініціативу, захвилювалася міжнародна громадськість. Надзвичайний і Повноважний Посол США в Україні пан Дж.Хербст виступив із так званим (дипломатичною мовою) «демаршем» на аудієнції у прем’єр-міністра В.Януковича. Пан посол висловив думку про недоцільність приєднання Держатомрегулювання до Мінприроди та стурбованість із приводу можливості виконання Україною її міжнародних зобов’язань унаслідок розвитку подій за сценарієм пана Полякова. Слід зазначити, що питання незалежності Держатомрегулювання посольство США тримає у сфері своєї постійної уваги, нагадуючи про це періодично керівникам КМУ. На відміну від керівництва держкомітету, яке мляво спостерігає за діями «дружнього» міністерства, не докладаючи істотних зусиль до захисту власної незалежності та власних інтересів.
У лютому нинішнього року Рада національної безпеки та оборони України провела засідання, присвячене результатам (точніше — відсутності таких) виконання зазначеного указу Президента.
Сторони рішуче продемонстрували незмінність своїх позицій, і ситуація знову залишилася невирішеною. Рекомендації РНБОУ були направлені Президентові. Адміністрація Президента переслала їх прем’єру. Прем’єр доручив конфліктуючим сторонам знову «полюбовно» домовитися. 11 червня ц.р. відбувся черговий раунд переговорів сторін, який завершився нічим, тобто пропозицією винести питання на обговорення в урядовому комітеті. Там його (за відсутності віце-прем’єра А.Клюєва) напевно спустять на рівень міністерств та держкомітету. І так до нескінченності. Тим часом розв’язати проблему можна лише на рівні керівництва КМУ і лише «хірургічним» шляхом, адже неможливо зробити так, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі. Важко сказати, чому керівництво КМУ не бере на себе відповідальність за вирішення питання — чи то не здатне у принципі, чи боїться порушити «тонкі» політичні відносини всередині «коаліційного» уряду.
Поки чиновники ходять по колу, нашому життю загрожує близькість ДІВ, радіаційна безпека яких регулюється «сімома няньками» (Мінздоров також по змозі бере в цьому участь як регулюючий орган, але в межах санітарно-епідеміологічного законодавства). Згідно з даними за 2003 рік, на території України сталося 20 радіаційних аварій та інцидентів із ДІВ. Переважна їх більшість пов’язана з перебуванням ДІВ поза контролем: вісім випадків «утрати контролю над ДІВ» (?) (з офіційної довідки); у шести випадках виявлено радіаційно-забруднений металобрухт. Найбільше радіаційних аварій було зареєстровано в Донецькій, Луганській, Київській і Чернігівській областях. Це слід розуміти так: побачивши безгоспного, тобто «поза контролем», металевого ящика з ДІВ, народ тягне його на металобрухт або до себе додому — раптом знадобиться для господарських потреб.
Окремої уваги заслуговує інцидент із медичним апаратом у Полтавському обласному онкологічному диспансері, що стався внаслідок «зміни геометричних розмірів і утворення тріщин на корпусі ДІВ», як пишномовно написано в офіційній інформації. Говорячи простіше, апарат відпрацював 12 додаткових років по закінченні паспортного терміну експлуатації, його технічне обслуговування своєчасно не здійснювалося, як і огляд справності. Аналогічний випадок стався у Херсонському міському онкологічному диспансері 2001 р. Такий стан справ підвищує ймовірність виникнення радіаційних аварій, унаслідок яких можливе переопромінення пацієнтів або персоналу.
Про радіаційний інцидент на металургійному комбінаті «Криворіжсталь» преса писала 2003 р. Під час експлуатації доменної печі розплавилися радіоактивні джерела, які було встановлено у під доменної печі в 1989 році для контролю її розгоряння. Аварія сталася тому, що «проектно-технічною документацією цього процесу й організаційною документацією підприємства не було передбачено заходів на випадок виникнення такої ситуації».
У травні нинішнього року в ЗМІ промайнуло повідомлення, що заповзятливі громадяни в Криму хотіли продати за 60 тис. дол. США таку кількість ДІВ із радіоактивним цезієм, якої вистачило б на виготовлення «брудних бомб» для «забруднення» території, більшої за постчорнобильську. Дякувати нашим «бійцям невидимого фронту» — запобігли нещастю. А джерел іонізуючого випромінювання у нашій країні, за неуточненими даними, близько 100 тисяч. Захоплююча перспектива, якщо взяти до уваги стан державного регулювання радіаційної безпеки, чи не так?