Людство надто безтурботне, і за це йому невдовзі доведеться поплатитися. На нас насувається невідворотне лихо. Власне, це і стало головною темою міжнародного кінофоруму «Екосвіт-2007», який проходив 5—7 червня у Мінську. Кінематографісти, учені, «зелені» намагалися спільно зрозуміти, як достукатися до кожного жителя планети і повідомити йому важливу новину: «Ти в смертельній небезпеці! Завтра може статися катастрофа...»
Країна непрохідних боліт і блакитнооких блондинок
Коли приїздиш у чужі краї, насамперед упадає в око їхня відмінність від рідного. На «Екосвіті-2007» практично з першого дня стало зрозуміло, що екологія — сфера діяльності, у якій Україна порівняно з Білоруссю видається глухою провінцією. Можливо, білоруси так бережно ставляться до охорони навколишнього середовища тому, що почуваються несправедливо скривдженими — на їхній території не будували атомних станцій, а Чорнобильська катастрофа позначилася на них найсуворіше.
Приміром, Франція вся в ядерних станціях. Вона таким чином забезпечила собі енергетичну незалежність і порівняно дешеву електроенергію. І при цьому в неї цілковите благополуччя з радіаційним фоном. А Білорусь, яка не має жодної станції, купує електроенергію в сусідів, постраждала від радіації найбільше від усіх у світі. Ця без’ядерна країна фактично з усіх боків оточена атомними станціями: Рівненською (Україна), Ігналінською (Литва), Смоленською (Росія). Ще на одному кордоні атомну станцію планують побудувати поляки.
Голова білоруської Партії зелених Олександр Сикало — учений, політик, телеведучий — категорично проти ядерної енергетики. Втім, у цьому він нічим не відрізняється від побратимів по ідеології в інших країнах. Проте Олександр Іванович закликає йти ще далі. Він переконаний, що користуватися для одержання енергії нафтою, вугіллям та іншими викопними джерелами палива — фактично «сонячними консервами» Девонського і Юрського періодів — не менше зло, ніж будувати ядерні станції. Адже і вони безбожно нагрівають Землю.
«Люди загинуть від незнання сил природи і невміння управляти ними» — цей вислів було викарбовано на піраміді Хеопса. Наскільки мудрішими ми стали відтоді? Ми, як і раніше, наївно боремося з наслідками, замість того щоб навчитися зважати на причини, і зло ліквідувати в зародку. Християнство подарувало нам раціональний підхід до світу, у результаті народилася наука — джерело нашого нинішнього процвітання, але вона несе в собі і негативне начало, яке може призвести до кінця світу і, звичайно, до кінця самої науки...
На фестивалі в Мінську обмеженість християнської філософії не раз наражалася на критику прибічників неоязичництва. Пушкінський образ старої біля розбитого корита — притча про фінал нашої цивілізації — витав над форумом. Олександр Іванович — не єдиний, хто був упевнений, що для блага людства конче потрібно відмовитися від антропоцентричної орієнтації. Так, християнська цивілізація розвинула раціоналізм, який нібито відкрив нам ворота істини, але нам не судилося увійти в них...
Проте думка про шкідливість нашої віри в те, що людина — вінець творіння, не викликала особливої підтримки у присутніх. А професор філології Н.Фрольцова дуже вишукано захистила невичерпний, на її погляд, потенціал християнства, права й обов’язки людини як вінця творіння і висловила впевненість у тому, що, дотримуючись біблійних моральних принципів, удасться знайти вихід із нинішньої тимчасової, на її погляд, безвиході.
Питання етики, моралі і моральності у нашому світі, який дедалі більше технократизується, викликало хвилю жорстких суперечок на екофорумі. Ніби спускаючи з небес на землю високу тему, хтось із доповідачів попросив присутніх не забувати, що етичні і моральні вимоги майже ніколи не виконувалися людьми, так само, як і христових заповідей ні віруючі, ні церковнослужителі ніколи не дотримувалися ревно й уповні.
«Але сьогодні ситуація докорінно змінилася, — поставив крапку в дискусії О.Сикало. — Вимоги екологічної моралі в нашому світі не побажання — це імператив. Це вже вимога: зроби так і лише так, інакше і ти, і ми всі загинемо!»...
Будемо прочищати вулкани і просапувати баобаби
Білоруси з гордістю кажуть про те, що в одних народів є море, в інших — чудові гори, а в них національне багатство — болота, які разом із лісами слугують легенями всієї Європи. Проте щось незрозуміле коїться сьогодні з предметом їхньої гордості.
У Березинському біосферному заповіднику, куди нас повезли на екскурсію, довелося ходити дерев’яною кладкою, прокладеною по глибокій і небезпечній драговині. Нам розповідали про те, як у цих непрохідних болотах під час війни ховалися партизани, саме тут ховають від мисливців свої виводки вовки і ведмеді... Під час цієї розповіді семирічний хлопчик зіскочив із прокладеної доріжки і почав... бігати по «драговині». Проте при цьому навіть не намочив ніг.
Уже стало фактом — останніми роками багато боліт у Білорусі висихають: чи то на них так діє зміна клімату, чи то дається взнаки політика освоєння боліт для сільськогосподарських потреб, яку широко проводили тут колись. Тепер у республіці всерйоз говорять про те, щоб знову почати їх заболочувати. Інакше буде біда...
Маленький принц Антуана де Сент-Екзюпері займався тим, що прочищав вулкани і просапував баобаби на своїй крихітній планеті. На «Екосвіті-2007» багато говорилося про потребу прополювання існуючої системи освіти, зокрема екологічної. Річ у тім, що сучасна система народилася триста років тому і була призначена для навчання людини, сферою діяльності якої було переважно ремісництво і сільське господарство. Набуття певної суми знань дозволяло в ті часи продуктивніше робити свою справу.
Нині ситуація докорінно змінилася, і нам слід змінювати нашу систему освіти, оскільки ми випускаємо «інвалідів», не спроможних адекватно реагувати на виклики життя. Почастішали випадки нервових зривів через надмірне психологічне навантаження, тиск на незміцнілий інтелект величезної кількості непотрібних знань, які завантажуються у свідомість дитини. Була висловлена ідея — нам треба, насамперед, навчити людину легко орієнтуватися в морі інформації і швидко вибирати з Інтернету необхідне. На думку деяких доповідачів, наш «процесор» у голові не витримує обсягу інформації, яку виробляє людство, і слід навчити того, хто вступає в життя, працювати в інтерактивному режимі в міру надходження інформації. Тому весь зміст освіти має зводитися до постановки завдання і пошуку інформаційного поля, у якому воно вирішується.
Мовляв, решта — знущання над учнями. Ми занурюємо дітей в океан непотрібної інформації. А де знадобиться, приміром, знання про дводольні рослини? За всієї поваги до біології, яку користь ця інформація може принести в конкретній діяльності людей? А якщо це знання і знадобиться, то його недостатньо для вирішення конкретного біологічного завдання.
Прибічники традиційних освітніх цінностей заперечили: мовляв, такий «інтернетний» шлях освіти призведе до того, що ми виховаємо своєрідних Фігаро, які хвацько носитимуться по Мережі, але при цьому будуть позбавлені креативності і глибини...
Утім, заперечення не зняло самої проблеми. А її дуже точно узагальнив відомий свого часу учений В.Кордюм, зазначивши, що зміни в навколишньому світі наростають із швидкістю, яка перевищує спроможність людини виробити адекватне рішення. Як знайти вихід з цієї безвиході?
Невже єдиний реальний вихід той, який описаний фантастами, — приєднати мозок людини до грандіозної обчислювальної машини? Тоді такі кіборги з нашого майбутнього стануть адекватними світу, до якого ми стрімко наближаємося. Але де кінчається природна людина і починається робот, з’єднаний з органічною тканиною? — запитував Станіслав Лем майже півстоліття тому...
Не всі глухарі в лісі — тетері
Гостра дискусія на «Екосвіті-2007» мимоволі змушувала порівнювати те, що відбувається у Білорусі з тим, які справи з екологією в нашій країні. В Україні Міністерство охорони навколишнього середовища в різні роки очолювали представники партій майже всіх політичних напрямів і забарвлень: від Партії зелених і Народної партії до Партії регіонів. Вони різко відрізнялися одне від одного лише тим, що одні у перший робочий день демонстративно приїжджали в міністерство на велосипеді чи в метро, другі — на «Мерседесі» або «Лексусі». Проте їхні реальні справи, незважаючи на строкатий політичний спектр, мало чим різнилися. Мабуть, єдине, що їх об’єднувало — усім цим діячам якось удавалося цілком проігнорувати гуманітарну складову екологічної діяльності.
Про масштаби природоохоронної діяльності у Білорусії переконливо свідчать цифри — вісім відсотків її території під охороною. Для довідки: в Україні охороняється лише близько чотирьох відсотків земель. Білоруси часто з теплотою згадують академіка Андрія Сахарова, котрий мріяв половину землі віддати природі. Тоді, може, ми могли б сподіватися на її милість. У республіці вірять, що цю мрію рано чи пізно вдасться здійснити.
При цьому неважко помітити, що в Білорусі з державними грошима на екологічні потреби вочевидь не густо, як очевидно і те, що їх на вітер тут не викидають. Можливо, тому білоруські екологи, які реально ведуть природоохоронну діяльність, видаються крезами порівняно з українськими. В усьому відчувається система. До речі, проведення «Екосвіту» — щорічного екологічного фестивалю — один з її елементів.
Фестиваль справляє враження добре продуманого заходу, у котрому вдало поєднані як оцінка телевізійних і кінофільмів, так і серйозне обговорення професіоналами шляхів розвитку природоохоронної роботи. Окремо хотілося б відзначити дві обставини: по-перше, до складу кіножурі входять незалежні професіонали з різних країн. Тому господарів фестивалю не можна звинуватити в якійсь упередженості або бажанні виділити своїх режисерів. Не менш важливо й те, що серед учених, бюрократів, політиків, запрошених із доповідями, не було «весільних генералів». Тому їм, як правило, було що сказати аудиторії, і обговорення (у якому ніхто не торкався політичних питань) було гострим і діловим.
Показово, що у білорусів, які не здобули головних призів на власному фестивалі, проте, була дуже насичена, різноманітна і високоякісна теле- і кінопрограма. Місцева документалістика давно вирізняється високим рівнем, і не дивно, що її екологічний напрям відповідає високим сучасним стандартам. І це не випадково — на екологічному напрямі працюють дуже яскраві філософи, викладачі, учені. Об’єднання інтелектуалів допомагає розібратися в принципових питаннях усім. Так, режисерам легше знайти драматургію для своїх фільмів, журналістам — зрозуміти ключові проблеми, на які варто звернути увагу суспільства, і навіть бюрократам — прийняти правильне рішення. Ой, як не вистачає такого об’єднання українським екологам!..
«Жаби на дорогах»
Не дивно, що маленька Білорусь може похвалитися зірками першої величини в жанрі екологічної прози, журналістики, документального кіно. Не можна не відзначити письменницю Ольгу Короткевич — автора чудових екологічних казок. Спочатку вони народилися як колискові, які Ольга читала своїм дітям (їх у неї троє). Потім діти виросли, і письменниця почала розповідати їх по радіо, телебаченню, розповсюджувати на дисках для дітей своєї країни. Незабаром її творчість оцінили і в Росії. Чому б не перекласти ці казки українською мовою?..
Як працюють із дітьми в Білорусі — окрема розмова. Їхні малюнки і твори на екологічні теми стали предметом для створення фільмів, конкурсів, телевізійних передач. Причому до цієї роботи білоруси залучають і громадські організації інших країн. Приміром, разом із французькою асоціацією «Спадщина без кордонів» вони влаштували конкурс дитячих малюнків. Його переможці поїдуть до Франції, де їм вручать спеціальні призи. На підставі цих робіт створено зворушливий фільм «Розкажи мені, хмарино». У Франції незабаром буде видано книжку з малюнками і текстами білоруських дітей.
Прикладом безпосереднього впливу кіно на екологічну свідомість у республіці можна вважати білоруський фільм «Жаби на дорогах». Здавалося б, нехитрий сюжет — у ньому показано, скільки жаб навесні гине на дорогах, намагаючись повернутися в рідні озера. Але великий резонанс, викликаний фільмом у суспільстві, змусив шляховиків побудувати прохід для жаб під шосе. Тепер рептилії можуть перебиратися до себе додому під дорогою без ризику для життя...
«Мало!» — кажуть білоруські екологи. А чи зроблено бодай щось подібне у нас, в Україні? — хочеться запитати. Відповідь одна: узагалі нічого. У нас немає ані жодного настільки ж гострого фільму, ані реакції наших бюрократів на виступи громадськості. І в цьому провина насамперед наших «зелених». Список претензій до них можна продовжувати. Достатньо пригадати, що вони не створили навіть громадської організації (про яку стільки говорилося на всіх нарадах!) для сертифікації екологічно чистих харчових продуктів на фермах. Це, як і багато інших конкретних справ, виявилося непідйомним для них...
Дуже показово, що саме в Білорусі недавно зійшла зірка кінематографіста Ігоря Бишнєва, котрий працює виключно у сфері екологічного фільму. Про нього тут багато говорять і не даремно! За професією Ігор біолог, кандидат наук. Живе в біосферному заповіднику, де знімає тварин, природу. До речі, це дуже характерно для білорусів — їхні творчі люди вийшли з «вежі зі слонячої кістки», настільки характерної для кінодіячів інших країн, і буквально пішли в народ. Оля Короткевич також повідомила мені, що переїжджає з Мінська жити і працювати в заповідник.
Не хочу сказати, що в мене створилося враження, ніби білоруські екологи купаються в розкоші. І тут дуже багато робиться на самому ентузіазмі. Достатньо зазначити, що коли у західних кінематографістів, які знімають екологічні фільми або фільми про природу, у розпорядженні чудова апаратура, достатньо коштів на експедиції, які їм забезпечують такі багаті і фахові телевізійні канали, як Бі-бі-сі або Дискавері, то Ігор Бишнєв змушений задовольнятися допотопною камерою і перейматися масою інших справ, аби буквально по крихтах зібрати кошти для чергової експедиції. Зрозуміло, змагатися із західними колегами за право показу на світовому телеекрані своєї продукції в таких умовах складно.
Приміром, нещодавно у пресі повідомлялося про двох бездоглядних ведмежат, яких німецькі кінематографісти перевезли з України в Білорусь. Там вони поселили їх у заповідник і кілька місяців вели кіноспостереження за тваринними, зняли при цьому чудовий фільм, який виправдав усі витрати.
Це прекрасний матеріал, про який може лише мріяти кінематографіст. Але для того аби усе це організувати, потрібні чималі кошти. Особливість мінливої натури у кінематографі така, що дістати гроші на зйомку треба швидко. Поки навіть найталановитіші і найпрославленіші українські і білоруські режисери можуть про це лише мріяти. Тому така чудова натура переходить до рук багатших і тому оперативніших західних колег.
Чому «Філіпп Морріс» завжди виграє у МОЗ
Коли дивишся якусь хитромудру рекламу, наприклад рекламу сигарет «Філіпп Морріс», виникає ще одне запитання. Компанія, здавалося б, чесно друкує великими літерами грізне попередження Міністерства охорони здоров’я тим, хто курить. А над текстовою страшилкою бачимо бравих ковбоїв у безмежних преріях... І рука підлітка, котрий побачив таку рекламу, сама тягнеться до сигарети.
Творці цього «продукту» дуже добре знають, що роблять, — вони торкаються найбільш романтичних струн душі людей (надто молодих). І, виявляється, естетично точно продумана і професіонально виконана картинка діє набагато сильніше, ніж формальне попередження про шкоду для здоров’я!
Саме час запитати: чи не потрапляють і творці екологічних творів у пастку, яку так грамотно розставила відома фірма? Алармістські екофільми, статті, передачі, побудовані на подіях, які лякають, найчастіше викликають роздратування і бажання переключити програму. У світі і так надміру «жерсті», як каже молодь. Вона намагається скинути це нав’язливе інформаційне ярмо і шукає способи розслабитися, які часом так шокують дорослих.
На підтвердження цього в Мінську навіть наводили яскравий приклад із так званим постчорнобильським синдромом у дітей до п’ятирічного віку. Білоруські психологи виявили в них затримку з мовленням — деякі чорнобильські діти мовчать до 4—5 років. А потім починають чітко, майже механічно вимовляти цілі фрази. Вчені пояснюють цей синдром негативною інформацією, яка звалюється на них із дитинства — їх надто часто лякають радіацією. На фестивалі багато режисерів і журналістів говорили про те, що екологічну продукцію треба робити менш агресивною, у ній потрібно збільшити естетичну компоненту...
P. S. Після знайомства з усім тим, що робиться у сфері гуманітарних програм у Білорусі, мимоволі виникає запитання: куди йдуть кошти Міністерства охорони навколишнього середовища України, якщо вони не витрачаються на екологічні фільми, якщо в Україні досі немає популярної екологічної телевізійної передачі, не видаються книжки, не підтримується систематична робота з дітьми? І, до речі, усе це відбувається в країні, яка зовсім недавно знімала найкращі у світі фільми про тварин, що здобували Гран-прі на усіх фестивалях. Пора запитати: чи збирається міністерство внести до свого фінансового плану бодай з наступного року оплату гуманітарної складової?..