На під’їзді до села з’ясувалося, що річка Луганка без мосту, розмитого дощами, геть «неавтохідна». Поки уточнювали об’їзні автомобільні шляхи, кіровці взяли щонайдійовішу участь у журналістському відрядженні. — Якщо вам потрібні постраждалі при самовільному видобутку вугілля, у Березівку їхати зовсім не обов’язково. Їх і тут повно. Он до Петренків зазирніть, — порадив оперуповноважений УГО ВВС міста Кіровська Олександр Бариков. — На щастя, хлопця врятували, хоча йому довелося весь тиждень у покинутих виробітках паритися. Він, спускаючись униз, коногінку розбив, залишився без світла, ну й заблудився. Йому з дружиною пощастило: молодиця виявилася настирною, зібрала купу народу і — в шахту. Коли рятувальники на бідолаху наштовхнулися, він уже вішатися зібрався, зашморг прилаштовував. Добре, що не встиг.
— А мій знайомий із шахти так і не вийшов. І пошуки нічого не дали. Близькі почекали, скільки могли, поставили на краю терикона хрест і ходять тепер туди, як на могилу, — пристав до розмови ще один тутешній житель. Чоловіки перебрали із добрий десяток прізвищ кіровців, які стали жертвами «лівого» вугілля. Найближче з їхнього переліку — на сусідній вулиці — жили Білокобильські. Туди ми й повернули… Люди в шахтах гинули завжди — така вже це професія, за рівнем небезпеки вона посідає одне з перших місць у світі. Торік жертвами вуглевидобутку стали 300 чоловік, 16 тисяч — травмовані. Це офіційні дані легальних підприємств. Постраждалі в старих покинутих шахтах і нових саморобних «копанках» сюди не входять. Насправді цих рудників ніби не існує, і якщо хто зламав у них шию, то лише з власної провини. Але якби така статистика велася, чиновників жахнули б масштаби лиха. Драми, схожі на кіровські, сьогодні відбуваються на Луганщині повсюдно. Аналогічні історії, щоправда з різними деталями, можна почути в Стаханові, Первомайську, Брянці, Алчевську, Антрациті, Красному Лучі, десятку інших міст і селищ, по яких прокотився коток під назвою «реструктуризація вугільної галузі». — Відповідно до цього плану, в Луганській області за останні роки закрилися 42 шахти, — розповідає заступник начальника Луганського УБОЗ Валерій Гайворонський. — Передбачалося, що, залишивши гірничу галузь, тисячі здорових, міцних чоловіків натомість отримають робочі місця на інших, нових підприємствах. Не так сталося, як гадалося... Сталося усе з точністю до навпаки. З трьох мільярдів гривень, вкладених у закриття шахт Донбасу, за свідченням голови Рахункової палати України Валентина Симоненка, 154,5 млн. грн. використано незаконно, а 157,7 млн. — неефективно. За цими досить коректними формулюваннями проглядається груба і жорстка правда — левова частка шахтарських грошей, по суті, вкрадена. Стає зрозуміло, чому було відкинуто початкову пропозицію Світового банку — вирішити проблему подальшого працевлаштування гірників шляхом цільових грошових виплат. Ну одержав би шахтар 10 тисяч доларів підйомних, що б тоді «мав» український чиновник? Відмовивши робітникам у праві самостійно розпорядитися своїми фінансами і своєю долею, держава пообіцяла на ці гроші створити нові робочі місця та підприємства. І знову обдурила: досі ні на те, ні на інше не виділено ні-чо-го!!! Не дочекавшись милості від влади, шахтарі, як мічурінці, вирішили взяти її від природи самі. Спочатку згадали про старі, мало не дореволюційні виробітки. Потім чиюсь світлу голову осінило: не варто лізти так глибоко. У Донбасі є місця, де вугільні пласти виходять практично на поверхню. Досить зняти два-три метри шару грунту, і перед тобою цілий кар’єр. Правда, потрібна техніка, хоча б бульдозер. Крім того, поверхневе вугіллячко молоде і низькозольне, у печі від нього користі мало. Отже, треба його збагачувати, а ця процедура можлива лише на спеціальній збагачувальній фабриці. Загалом, неорганізованому шахтарю самотужки із цим процесом не впоратися. Але ж його можна організувати. І таких умільців знайшлося безліч і в силі-силенній районів — Антрацитівському, Слов’яносербському, Лутугинському тощо. Оскільки схема «лівого» видобутку вугілля скрізь однакова, розглянемо її на прикладі Перевальського району. — У Перевальському районі скооперувалося кілька місцевих керівників, — розповідає начальник відділу УБОЗ у Луганській області Валерій Гончаров. — Вони облюбували величезний пагорб на землях Бугаївської сільради і протрубили збір громадян, котрі хочуть заробити. Оскільки в Перевальську з працевлаштуванням складно, проблем із кадрами не виникло. Землю розділили між бригадами, і з кінця квітня робота закипіла. У вересні пагорб скидався на поритий ходами мурашник. Деякі виробітки тягнулися на 15 метрів у глибину. У кого сутужно з уявою, гляньте на чотириповерховий будинок і уявіть його в землі. Тільки без сходинок та ліфта. Вугілля в саморобних «копанках» рубається дідівськими обушками, на поверхню подається з допомогою залізних канатів і примітивних дерев’яних коловоротів на кшталт криничних. Тара — хто яку пристосує: мішки, тази, є навіть ванна з міської квартири, поставлена на колеса. Розмова про техніку безпеки тут узагалі недоречна, на її дотримання немає ні часу, ні коштів. — І скільки ж вугілля можна видати на-гора в таких умовах? — запитуємо у рудокопів, які, побачивши міліцейську машину, спробували розбігтися в різні боки, але незабаром усе ж таки повернулися до своїх нір. — А це хто як працює. Той за сезон рубає 50 тонн, той — утричі більше, — вводять нас у курс справи «нелегали». Поки ми знайомилися й оглядали підземне господарство, із села прибігла жінка і з ходу перейшла в наступ: «Що, чергові контролери приїхали? Ви думаєте, наші чоловіки від хорошого життя своє здоров’я гроблять? Тут в основному безробітні, а в усіх сім’я, діти. На що жити? Ну, зароблять вони копійку, та й ту намагаються забрати...» Бажаючих урвати від плодів шахтарської праці справді не бракує. Вимагають відкупну деякі перевіряльники. Наїжджають бандити. Для переговорів із ними тут навіть вивішено білий прапор. Не проти нагребти «шарового» вугіллячка з чужого виробітку і свій брат безробітний. Тому на деяких лазах стоять грати з замками. За тонну видобутого гірниками палива «хазяї» платять їм 40 гривень. Але вивезення вугілля в Перевальськ, на спеціальний майданчик, рудокопи оплачують самі, шофер п’ятитонного КамАЗа бере за ходку теж сороковник. Робочий день триває 10—12 годин. Природно, хвороба, травма — твої особисті проблеми, як, утім, і загибель. З урахуванням усіх цих обставин, заробітки й справді виходять дуже скромні. Роботодавці ж куплене у шахтарів вугілля споживачеві продають утричі дорожче й оперують не тоннами, а вагонами та ешелонами. Ось лише один факт із міліцейської хроніки: «При перевірці господарсько-фінансової діяльності одного з ТОВ, що діє на території Іллірійської сільради Лутугинського району, з’ясувалося, що 42-річний директор займався незаконною розробкою вугільних пластів у трьох кар’єрах. З серпня по жовтень поточного року тут видобуто 49 вагонів вугільної маси. Проти нього порушено кримінальну справу за ознаками ст.240 КК України за порушення правил охорони надр». Цілком можливо, директора покарають, хоча, як мовиться, це не факт. Але чи стане від цього легше робітникам? Один з оперативників поскаржився, що його мало не побили власні родичі, дізнавшись, що він брав участь у закритті «лівої» шахти. «Ти що, не розумієш, у людей інших джерел доходів немає!» — втовкмачували міліціонерові очевидну для Донбасу істину. Напевно, вона очевидна не для всіх? |