Історія з реорганізацією Міністерства екології та природних ресурсів України продовжує розвиватися за сюжетом у дусі літератури абсурду з елементами політичного детективу низького штибу. 15 вересня цього року вийшов Указ Президента України №1030/2003 «Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів», відповідно до якого Мінекоресурсів розділяється на Міністерство охорони навколишнього природного середовища України і Державний комітет природних ресурсів України. Порівняно з попереднім Указом Президента «Про невідкладні заходи щодо підвищення ефективності надрокористування в Україні», виданим у червні 2003 р. за результатами засідання РНБО, тішить лише одна обставина — адекватна назва міністерства, покликаного охороняти природу в Україні. Та якщо почитати указ далі, то стає, по-перше, прикро, а по-друге — соромно за державу.
Навіть за поверхневого аналізу тексту цього указу виявляється, що він порушує три (!) чинні закони України. Звертаю увагу, що відповідно до п.31 статті 106 Конституції України Президент України видає укази «на основі й на виконання Конституції та законів України.., а акти Президента України, видані в межах його повноважень», зокрема, щодо створення, реорганізації та ліквідації міністерств й інших центральних органів виконавчої влади, повинні скріплюватися підписами прем’єр-міністра України й міністра, відповідального за виконання конкретного документа.
Отже, за указом: «Міністерство охорони навколишнього природного середовища є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки й гідрометеорологічної діяльності».
«Державний комітет природних ресурсів України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з геологічного вивчення й забезпечення раціонального використання надр, а також топографо-геодезичної діяльності й заповідної справи» (?!!).
Пункт і) статті 20 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»: «Компетенція спеціально уповноважених органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища й використання природних ресурсів» закріплює за Міністерством охорони навколишнього природного середовища «керівництво заповідною справою, ведення Червоної книги України».
Стаття 5 цього ж закону України серед об’єктів правової охорони навколишнього природного середовища визначає: «Особливій державній охороні підлягають території та об’єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об’єкти, визначені відповідно до законодавства України».
Стаття 11 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» говорить: «Спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі організації, охорони й використання природно-заповідного фонду є центральний орган виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища» (Міністерство охорони природного навколишнього середовища. — Прим. авт.). Тобто управління заповідною справою і за законом, і за нормальною людською логікою, і за загальносвітовою практикою у сфері охорони природи повинно бути виключно прерогативою Міністерства охорони навколишнього природного середовища.
Попри все це, указ зобов’язує КМУ забезпечити передачу в управління Державного комітету природних ресурсів Державної служби заповідної справи, яка в статусі урядового органу державного управління входила до Міністерства екології та природоохоронних ресурсів.
Тут доречно нагадати, що Україна з моменту здобуття незалежності підписала численні конвенції в галузі охорони природи (загалом 17), серед яких — Конвенція про збереження біологічного розмаїття, Рамсарська конвенція про охорону водно-болотних угідь, Конвенція про захист видів диких тварин, що мігрують. Відповідно до «Концепції збереження біологічного розмаїття України», затвердженої постановою КМУ 12 травня 1997 року №439, території та об’єкти природно-заповідного фонду є вузловими елементами створення національної екологічної мережі, яка повинна стати частиною загальноєвропейської. Ухвалено відповідну програму до 2015 року. А загалом в Україні 7040 територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальною площею 2715 тис. га, що становить 4,5% території України.
Україна вже зробила свій внесок у панєвропейську мережу, беручи участь у формуванні Світової мережі біосферних резерватів (до неї включені шість об’єктів — біосферні заповідники «Асканія Нова», «Чорноморський», «Дунайський», «Карпатський», а також Шацький національний природний парк та Ужанський національний природний парк). До Рамсарського переліку водно-болотних угідь занесені 22 об’єкти України, у Смарагдову мережу Європи (Бернська конвенція) заявлено 15 об’єктів. У травні в Києві успішно пройшла 5-та Конференція міністрів охорони довкілля в рамках процесу «Довкілля для Європи», організована Мінекоресурсів України, яку, до речі, відвідав Президент України.
Це до того, що адміністративний кульбіт із передачею заповідної справи у відомство, головним завданням якого є розвідка й розробка надр, тобто їх експлуатація, дуже скоро належним чином оцінить міжнародна спільнота й відповідні виконавчі органи конвенцій. І жодна «Державна програма з поліпшення міжнародного іміджу України», проект якої розроблено у надрах МЗС, не допоможе поліпшити цей дуже попсований імідж в очах світового екологічного загалу. При цьому наслідки будуть дуже серйозні — Україна одержувала західні гранти на розвиток свого природно-заповідного фонду — і значні (так, проект «Збереження біорозмаїття в українській частині дельти Дунаю» коштував 1500 тис. дол. США, проект «Збереження біорозмаїття Карпат» — 500 тис. дол. США. Ці гроші було виділено Міжнародним банком реконструкції та розвитку через Глобальний екологічний фонд як безповоротну фінансову допомогу). З огляду на те, що кількість заповідників, національних природних парків, заказників, пам’ятників природи в Україні щороку зростала, наш злиденний держбюджет не міг фінансувати їх облаштування та створення інфраструктури. Очікується, що струмочок західних грошей на розвиток заповідної справи, яким керуватиме голова комітету, справжня назва якого повинна бути не «природних ресурсів», а «з питань геології та використання надр», запевняю вас, почне спочатку міліти, а потім і геть пересохне.
Постає питання: з якою метою утворено центральний орган виконавчої влади, що включає геодезію, картографію та заповідну справу? Щоб держкомітет крім звичних для нього розробки й видобування корисних копалин на території України мав додаткові можливості заробити гроші? Приміром, розвиваючи екологічний туризм на територіях природно-заповідного фонду України. Чи він освоюватиме заповідні території, ставлячи там нафтові вишки, бурячи свердловини, заразом і лісом торгуючи, й «царські» риболовлі та полювання влаштовуючи для, перепрошую, нашої «політичної еліти»? (Певне, уже мало для «царського» полювання Кримського гірсько-лісового заповідника, який тишком-нишком передали в підпорядкування державному управлінню справами від Держкомлісгоспу два-три роки тому.) А заразом і канали дозволить копати в дельті Дунаю, у серці біосферного заповідника, дбаючи «виключно про державні інтереси». Думки про заробляння грошей виникають також тому, що своїм указом Президент зобов’язує Кабінет міністрів України забезпечити передачу «в установленому порядку» згаданому Держкомітету крім багатостраждальної Державної служби заповідної справи ще й Державний гемологічний центр України.
Відповідно до п. 5 статті 15 Закону України «Про державне регулювання видобування, виробництва й використання дорогоцінних металів і коштовного каміння й контроль над операціями з ними» Державний гемологічний центр України належить до сфери управління Міністерства фінансів і діє на основі затвердженого Мінфіном положення (що логічно й відповідає, знов-таки, світовій практиці). У п. 4 цієї ж статті значиться: «Державний гемологічний центр України відповідно до законодавства проводить незалежні експертизу та контроль за якістю сировини і виробів із дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, а також виробів з ними, експертну оцінку зарахованого до державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння України, подає методологічну допомогу геологорозвідувальним, видобувним і переробним підприємствам для підвищення якості робіт та методичному їх забезпеченню, проводить гемологічні дослідження сировини, а також виконує інші роботи за розпорядженням уповноважених органів, пов’язані з незалежною експертизою дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння». Крім усього іншого, постановою КМУ №307 від 12 березня 2003 року цей центр забезпечує оформлення сертифікатів Кімберлійського процесу, проводить експертний контроль партій алмазів і верифікацію зарубіжних сертифікатів, створює та веде базу даних про алмази, що ввозяться на митну територію України і вивозяться з неї, виконує інші функції національного органу імпорту-експорту алмазів. (Кімберлійський процес об’єднує країни-виробники та споживачів алмазів і покликаний поставити оборот алмазів під контроль у виконання резолюції Генеральної асамблеї ООН про запобігання використання необроблених алмазів для незаконної закупівлі зброї. — Прим. авт.).
Дивує тільки, чому й Державну пробірну палату заразом не передали цьому крутому комітету. Тоді вже був би точно «повний ажур» і з дорогоцінними металами, і з коштовним камінням — сам добуваю, сам експертую, сам імпортую й експортую, сам контролюю свої операції, сам собі даю методичні рекомендації щодо підвищення якості робіт із їх видобування.
Запропоноване в згаданому указі, не могло природоохоронцям навіть у страшному сні привидітися. Припущення, що в юристів АП на чолі із найголовнішим юристом України сталося одночасне масове запаморочення, навряд чи варте уваги. Тим паче, що одну з високих посад у структурному підрозділі АП, відповідальному за підготовку указів, обіймає людина, яка працювала в Міністерстві охорони навколишнього природного середовища у його кращі роки, коли було досягнуто значного прогресу в цій галузі, формувалося національне законодавство в природоохоронній сфері й закладалися європейські підходи в управлінні й регулюванні використання природних ресурсів. Згаданий фахівець знає усі тонкощі природоохоронного й природоресурсного права, вивчав його практичне застосування у заповідній справі в США, Англії та інших дуже розвинених країнах, і як ніхто інший повинен розуміти, що серцем природоохоронної діяльності в будь-якій державі є заповідна справа. Але натомість указ демонструє кричуще правове свавілля.
Особливий цинізм полягає в тому, що все це юридичне неподобство виходить із канцелярії гаранта Конституції.
Аби схрестити таким чином «вужа з їжаком», та ще при цьому з метою «подолання негативних тенденцій у сфері охорони навколишнього природного середовища... підвищення ефективності державного управління, вдосконалення системи координації та контролю за діяльністю органів виконавчої влади...», треба переслідувати цілком конкретну мету — створити цей комітет-монстр під конкретну людинку з конкретної сім’ї для конкретного передвиборного завдання. Причому мета була настільки жаданою, що не зберегли навіть видимості дотримання юридичних норм.
І тепер Кабінет міністрів України, аби виконати цей указ, повинен, для збереження ілюзії законності, підготувати зміни до вищезгаданих законів України, подати у Верховну Раду, просити їх хутенько ухвалити, щоб заднім числом привести указ Президента у відповідність із законами України та зберегти обличчя гаранта Конституції. В АП немає часу на такі дурниці.
А цікаво, чи поставили свої підписи під цим указом, як того вимагає Конституція, прем’єр-міністр і міністр фінансів? Стосовно міністра екології пана Полякова, то, впевнена, його думкою ніхто не цікавився і його підпису там точно немає. Інакше не було б 16 вересня, наступного дня після виходу указу, гнівного виступу лідера Народно-демократичної партії Валерія Пустовойтенка, який заявив, що його фракція готова відкликати свої підписи під законопроектом про зміни в Конституції у разі невладнання ситуації, що склалася навколо Мінекоресурсів України. З його заяви громадськість дізналася, що уряд підготував проекти указів Президента щодо реорганізації Мінекоресурсів, проте АП їх проігнорувала, видавши натомість документ, про який нині мова. В.Пустовойтенко відзначив, що Державний комітет природних ресурсів не підпорядковується новоствореному Міністерству охорони навколишнього природного середовища, що, із його погляду, руйнує цілісність системи екологічної безпеки держави. (Для довідки: відповідно до указів Президента України від 15 грудня 1999 р. №1572 «Про систему центральних органів виконавчої влади» і від 15 грудня №1573 «Про зміну структури центральних органів виконавчої влади» міністр екології та природних ресурсів спрямовує та координує діяльність Держкомітету з водного господарства, Держкомітету з земельних ресурсів і Держкомітету з лісового господарства. — Авт.) В.Пустовойтенко побоюється, що не збережуться досягнуті домовленості щодо квоти НДП у «коаліційному» уряді. А й справді, пана Полякова можуть не «перепризначити» — адже він міністр екології (відповідно до червневого указу цього року), а новостворене міністерство має цілком іншу назву.
Крім того, після виходу указу депутати майже відразу створили слідчу комісію з розслідування фактів законності видачі ліцензій на розробку надр при міністрі екології та природних ресурсів В.Шевчуку. Напевно, щоб відновити справедливість. Пристрасті розжарилися, і боротьба між кланами за природні ресурси України набрала неабиякого масштабу та перейшла в гостру фазу.
Взяти хоча б призначення головним водником країни Ігоря Бакая, особистість настільки одіозну, що подробиці непотрібні. Злі язики твердять, що панові Бакаю, який встиг ознайомитися зі своїм водним господарством, зокрема з виїздом на місця, «королівство» здалося замаленьким, тож він заявив на колегії ввіреного йому Держкомводгоспу, що питання про передачу в цей комітет Департаменту рибного господарства від Мінагрополітики вже практично вирішене. Крім того, непогано б іще відібрати у знесиленого безупинним реформуванням колишнього Мінекоресурсів Державні екологічні інспекції Чорного й Азовського морів, що належать до Державної екологічної інспекції та здійснюють державний нагляд за дотриманням природоохоронного законодавства в акваторіях і прибережних зонах цих морів. Апетит приходить, як відомо, під час їжі. Розвивати водне господарство, проводити меліорацію земель, забезпечувати населення й галузі національної економіки водними ресурсами — не той масштаб після «Нафтогазу» України. Хочеться керувати не тільки водою, а й тим, що в ній живе (а це, до речі, і риби осетрових порід!). І щоб жодного незалежного державного нагляду з боку іншого міністерства не було. А ще краще — щось там приватизувати з водного господарства, якісь канали чи гідроспоруди. І брати грошики за їх використання іншими.
Гадаю, такого розвитку подій залишилося чекати недовго...
Пан Пустовойтенко з товаришами, до речі, мають повне право відповідно до п. 1 статті 150 Конституції України звернутися до Конституційного суду України з приводу цього указу й вирішити питання законності такої реорганізації Міністерства екології та природних ресурсів України цивілізованим шляхом. Дивно, їй-богу, що він досі не скористався цим правом. Чи не може знайти серед своїх колег — народних депутатів — сорока чотирьох однодумців, як цього вимагає Конституція? Коли так, то за державу стає ще більш прикро...
P. S. Пан Бакай, до речі, має досвід освоєння для особистих потреб території регіонального ландшафтного парку «Трахтемирівський» (об’єкт природно-заповідного фонду України!), із викопуванням басейнів на місці стародавніх козацьких поховань і будівництвом особняків й огорож, про що писала преса, тож він має чим поділитися з майбутнім головою Держкомітету з природних ресурсів.