Пристрасть до проведення різноманітних реформ в окремих громадян-можновладців нашої країни набула характеру важкого психічного захворювання. Узяти бодай конституційну реформу — які були повороти сюжету в цього трилера! Ніхто вже не згадує про всенародне обговорення варіанта зміни структури державної влади, запропонованого умільцями з Банкової, про метамарфози цього проекту під впливом політичної кон’юктури. Схоже, учасникам цікавий сам процес, дуже захоплюючий не стільки за змістом, скільки за формою (приміром, голосування «двома руками»). Якщо вже державний устрій реформуємо останні півтора року безперервно, то що казати про окремі центральні органи виконавчої влади — тут сам Бог велів повправлятися в додаванні, відніманні, зміні місць доданків. Сума, як відомо, не змінюється, змінюються лише діючі особи й виконавці, унаслідок чого втрачається професіоналізм і керованість окремих сфер діяльності.
10 лютого 2004 року указами Президента України затверджено положення про Міністерство охорони природи й Держкомітет із природних ресурсів, відповідно до яких Державну службу заповідної справи було віддано у ведення Держкомітету. 6 березня виходить указ Президента про внесення змін до згаданих вище указів Президента, унаслідок чого заповідну службу повернуто в лоно рідного міністерства, як це й мало бути. Здавалося б, здоровий глузд восторжествував, законність відновлено. Але... Півроку співробітників оцієї самої служби «лихоманило» від непевності їхнього становища.
Багатостраждальне природоохоронне міністерство паралізоване з літа минулого року внаслідок безупинної адміністративної реформи, яка проводиться винятково «з метою удосконалення системи управління в сфері охорони навколишнього природного середовища». Ось і голова парламентського комітету з питань екологічної політики, природокористування і ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи Геннадій Руденко щиросердно признався в інтерв’ю від 21 лютого оглядачеві «Дзеркала тижня», що йому «...не до кінця зрозуміла адміністративна реформа». Панове, як же так? Уряд у нас коаліційний, про що не забувають нагадувати щодня, дотримання квот на міністерські портфелі з особливою пристрастю відслідковується усіма фракціями Верховної Ради. Співпраця між Кабміном і парламентом міцна, як ніколи, консультації проходять безперервно з найрізноманітніших питань. І раптом така заява від народного депутата, та ще глави комітету, котрий тісно співробітничає з Міністерством охорони природи.
Хвороба з назвою «реформофренія» глибоко вразила й саме Мінприроди. Реформуватися — так «дощенту». Про те, що буде «потім», які наслідки неминуче даватимуться взнаки, міністр, отримавши портфель за квотою «маленької, але гордої фракції НДП» (як пишуть журналісти), схоже, не замислюється. Мабуть, розуміє: портфель йому в руках утримувати залишилося недовго, лише до президентських виборів. Проілюструю «історію хвороби» фактами.
Серед територіальних органів Мінекоресурсів (а до цього Мінекобезпеки) завжди існували дві особливі інспекції — державні екологічні інспекції охорони Чорного й Азовського морів. Їхнім завданням є здійснення державного контролю над дотриманням природоохоронного законодавства України в акваторіях і прибережних зонах цих морів. Працювали інспекції завжди успішно, особливо в частині притягнення порушників до адміністративної відповідальності та стягування з них штрафів. Так, за підсумками 2003 року, Держінспекція Чорного моря притягла до відповідальності 2785 порушників, і, що особливо важливо, із 98,7% їх їй вдалося-таки стягнути штраф. Це становило 691,53 тис. грн. (приміром, держуправлінню охорони природи в Сумській області в 2003 р. вдалося стягнути лише 48,4%). Іншим важливим показником у боротьбі за природоохоронну справу є відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушень вимог природоохоронного законодавства. За підсумками 2003 року Держінспекція охорони Чорного моря за своїми позовами стягнула 10,99 мільйона (!) гривень.
І от 4 грудня 2003 року з’являється наказ міністра екології і природних ресурсів №140 «Про створення Державної екологічної морської інспекції Південного регіону», із якого не зрозуміло, які моря охоплюватимуться. 3 лютого 2004 року, через два місяці, з’являється черговий наказ — «Про підпорядкування структурних підрозділів Держінспекцій охорони Чорного й Азовського морів від м. Скадовська до м. Генічеська навколо Кримського півострова Державної екологічної морської інспекції Південного регіону». Від однієї назви наказу вже «дах їде». Але найцікавіше попереду, дорогі читачі!
17 лютого міністр видає накази №51 і №52 «Про Державну міжрегіональну морську екологічну інспекцію» і «Про затвердження положення про міжрегіональну морську екологічну інспекцію». 19 лютого (!) видається наказ №63 «Про Державну Азовсько-Чорноморську екологічну інспекцію» (при цьому попередні, від 17 лютого, не скасовуються). А 23 лютого 2004 року наказом №65 затверджується Положення про Азовсько-Чорноморську екологічну інспекцію, яке моментально реєструється в Міністерстві юстиції України (26 лютого).
Така ось цікава історія.
Що ж маємо «в сухому залишку?» Руйнується єдина, ефективно діюча система, побудована на основі басейнового принципу з контролю над ресурсами загальнодержавного значення, як це прийнято й у міжнародній практиці. Створюється ще одна структура, відповідальна за територію «навколо Кримського півострова», у котрій за планом працюватимуть 90 чоловік. Водночас зазначу: в зоні відповідальності новоствореної інспекції перебувають Ялтинський, Севастопольський, Феодосійський і Керченський порти, що переробляють не більш як 6 млн. тонн вантажів на рік. А в зоні відповідальності Держінспекції Чорного моря перебувають 14 основних морських портів України, таких, як Миколаївський, Дніпро-Бузький, Херсонський, Одеський, Південний, Іллічівський, що переробляють понад 150 млн. тонн вантажів. Основними порушниками природоохоронного законодавства якраз і є фізичні та юридичні особи, котрі працюють у цих портах або заходять у них на своїх суднах. Але державний контроль за 14 портами здійснюватимуть лише 75 чоловік, при цьому вони ще зобов’язані забезпечувати екологічну експертизу різноманітних проектів, проводити аналітичний контроль вод, стежити за охороною біоресурсів Чорного моря тощо.
Цілком переконана, ніхто з тих, хто ухвалював таке рішення, не думав про інтереси держави (із наведеної вище хронології гарячкового видання наказів, безграмотних із юридичної точки зору за змістом і формою, видно, що вони самі не знають, чого хочуть). Зокрема, не думали про те, що Держінспекція охорони Чорного моря, котра існує вже 15 років, здійснює постійний фоновий, загальний і кризовий моніторинг вод Чорного моря, збирає інформацію про екологічний стан Чорного моря в межах України, досліджує якість оборотних вод і їхній вплив на морські екосистеми. Існуючий банк даних єдиний в Україні. Фахівці Держінспекції є експертами від України в міжнародній комісії Бухарестської конвенції. У рамках Чорноморської екологічної програми Держінспекція Чорного моря є національним центром України за напрямом «Надзвичайні ситуації». Руйнація функціонуючої на основі басейнового принципу системи суперечить інтересам України, бо саме на цьому принципі, а не на регіональному, розроблялася і реалізується відповідна Державна програма охорони та відтворення Азовського й Чорного морів, затверджена законом України від 22.03.2001 р. №2333-111. Гадаю, виконання цієї програми нині буде під великим запитанням.
Коли ж закінчиться ця вакханалія з реформуванням усього на світі? Цілком зрозуміло, нові структури створюються під конкретних людей і для передвиборних, як правило, завдань (приклад — утворення Держкомітету з природних ресурсів, який швиденько почав видавати ліцензії на експлуатацію газових, нафтових і інших родовищ нашим доморослим олігархам, котрі сидять у Верховній Раді). У результаті до керівництва приходять випадкові люди з психологією тимчасовиків. Вони своїм непрофесіоналізмом руйнують роками вибудовувані системи та зв’язки, позбавляються знаючих фахівців. Хіба нормальна ситуація, коли шахтар очолює організацію, яка експлуатує атомні станції України, а металург, перебуваючи в топ-менеджменті державного органу регулювання ядерної і радіаційної безпеки, визначає державну політику в цій сфері? Не доросли ми ще до того рівня культури державного управління, коли міністерство може очолювати політик або управлінець, котрий не має фахової освіти в цій галузі. На жаль, вельми поширена думка, що в охороні природи, як у погоді, футболі й медицині, розбираються всі. Приклад Мінприроди особливо чітко показує, до чого призводить втрата «інституціональної пам’яті» — у центральному апараті практично не залишилося професіоналів на рівні керівників структурних підрозділів і фахівців, їх усіх виштовхнули міністри-одноденки, котрі приводять «свою команду». Скорочення штату Держінспекції охорони Чорного моря, як це передбачено наказами, згаданими вище, спричинить звільнення основного кадрового складу й ліквідацію відділів, спеціалісти яких мають величезний досвід роботи в своїй галузі. Центральний апарат Мінприроди позбавили «пам’яті», так нині добралися до структур, котрі зуміли її зберегти в епоху реформофренії?