Дилетант (себто практично всі ми) ліс уявляє вічним. І диким. Таким собі неторканим осколком природи, не зіпсованої втручанням людини. Знай росте собі, шумить, дарує нам прохолоду, гриби та ягоди. Ми, урбанізовані діти ХХІ сторіччя, приходимо до нього нечасто, відпочити від суєтного міського життя. Погуляємо, посидимо, насмітимо і підемо. І навіть коли чуємо страхітливі повідомлення про природні катаклізми — повені, буревії, урагани, — рідко задумуємося, що причиною цього може бути ліс. Вірніше, наше ставлення до нього. Як би не спростовували закарпатські чиновники версію про рукотворність спустошливих карпатських повеней останніх літ, однак і дилетанту, знову ж таки, зрозуміло, що просто так нічого не буває.
Віктор Сапожник, директор Славутського держлісгоспу, має щодо цього власну думку:
— Сьогодні одна з найбільших проблем у лісовому господарстві — дозвіл бізнесменам проводити приватні рубки, — переконаний він. — У тому ж Закарпатті ця справа набула величезного розмаху. У державних лісгоспів там залишилося лише 10% рубок, усе решта — в приватних руках. А ці руки нині, на жаль, переймаються тільки власним прибутком. Тому ними буквально втілюється вислів: «Після нас — хоч потоп». Коли думати лише про копійку, то не до правил. Ми ж, коли рубаємо ліс, насамперед думаємо, що тут новий садити доведеться. І ніхто не залишить великий пеньок: техніку ж треба буде пускати. Правда, у нас свої проблеми — самовільні рубки. Раніше такого не було, та тепер ліс подорожчав, а люди збідніли і на гроші, і на совість. Трапляється, по 200 кубів лісу в рік без дозволу вирубують. Збитки — до 5 тисяч гривень.
Держлісгосп, яким керує Віктор Вікторович, — власник 23 тисяч гектарів лісу, що фактично становить майже чверть території Славутського району. Хоч ні, власник — не те слово, дуже вже поважно звучить. Відразу уявляєш вельможного пана, який тільки й знає у лісі, що суничну галявину й затишну улоговинку під вогнище для шашликів. А от господар — саме те. Бо тільки далекій від лісового господарства людині здається, що ліс росте сам собою й не потребує сумлінного людського догляду. Насправді це не так. Ліс росте, щонайменше, 80 років, і весь цей час йому потрібні пильні очі й роботящі руки.
На Славутчині щорічні промислові вирубки становлять 43 тисячі кубометрів спілого лісу на площі 140 гектарів. Завдяки професіоналізму людей, які працювали тут упродовж останніх десятиліть, у цьому держлісгоспі один із найвищих в Україні середньорічних приростів: на один гектар — 5,2 кубометра, тобто на всій площі — понад 100 тисяч кубів. Щорічно лісівники роблять 30—35 тисяч кубометрів так званої рубки догляду. І відсоток використання приросту в лісгоспі — 70%. Дуже непоганий показник для України, хоча в таких розвинутих лісогосподарських державах, як Австрія, Швеція, Фінляндія, він досягає 80—90%. Та основне, що немає жодного гектара, який був би вирубаний і не засаджений знову.
Основні насадження в цих краях — сосна, дуб, ялина. Супутні, допоміжні — ясен, клен, липа, береза. За словами начальника відділу лісового господарства обласного об’єднання «Хмельницькліс» Віктора Самсонова, «так не буває: що захотів — вирубав, захотів — посадив». Усе робиться виключно на науковій основі. Спершу на місце виїжджають фахівці з «Укрлісдержпроекту», проектують рубку головного (суцільного) користування і рубку догляду, затверджують їх у Міністерстві екології та природних ресурсів. На підставі цих головних лісосік Мінекономіки планує і затверджує лісосічні фонди. Наприклад, на наступний рік він уже сформований, зараз іде робота над планом на 2004 рік.
Проблема зараз в іншому — всі неугіддя, що вкрай потребують заліснення, розпайовані. В.Сапожник сам родом із Дунаєвецького району на Хмельниччині. Навідуючись у рідні краї, не перестає захоплюватися результатами наполегливої праці своїх колег — залісненням заплави Дністра і його приток: «Ніхто не вірив, що там такий гарний ліс може вирости, але правду кажуть, що очі бояться, а руки роблять». Отак і розпайовані неугіддя, переконаний він, украй необхідно заліснити, придумати б лише, яким саме чином це зробити.
І ще за одним треба пильнувати — лісовими пожежами. У лісгоспі це справжнє лихо: буває до 5—8 загорянь щодня. Чому? По-перше, 60% насаджень — хвойні породи, тож спалахують миттєво. По-друге, поруч два досить великі міста, а люди сьогодні вельми недбалі, для них недопалок кинути в лісі чи вогнище не загасити — запросто. Правда, пильнує лісова охорона старанно, кількагектарних згарищ на території господарства немає, та все ж проблема залишається актуальною. Заради її вирішення й техніку цього року придбали нову: пожежну машину, два трактори — спеціально для догляду за лісовими культурами. Збільшено також прийом людей, що доглядають за лісом. «У два останніх роки ми впритул зайнялись лісовим господарством, — каже В.Сапожник. — Власне, ми завжди ним займалися, але те, що робили вчора на «три» чи «чотири», сьогодні робимо на «п’ятірку».
Усе це, на перший погляд, абсолютно рядові справи, турботи, знайомі будь-якому лісгоспу. Та річ у тому, що на ці буденні заняття потрібні гроші, про відсутність яких говорять нині всі, кому не лінь, і лісівники також. А славутчани цього року зовсім відмовилися від будь-яких бюджетних вливань. Правда, вони й так були вельми умовними, не більше 10% загальних витрат — вистачало хіба що на зарплату лісовій охороні. Адже весь комплекс лісогосподарських заходів, що ведуться з часу посадки лісу — догляд за ним, охорона від шкідників, пожеж тощо — коштує близько мільйона гривень. Тільки торік посадили 144 гектари лісу, на 900 гектарах провели догляд лісотехнічних культур, майже удвічі більше порівняно з попереднім роком заготували лісового насіння. За радянських часів усі кошти на це, природно, виділяла держава, й іноді вони навіть не освоювались. За часів нинішніх їх треба шукати самим. А де їх шукати? У лісі?
Коли п’ять років тому Славутський лісгосп очолив новий керівник, то в галузі проблемою номер один було затоварення деревиною. Припинялися рубки, ліс псувався на корені, і все це, ясна річ, позбавляло грошових надходжень і лісгоспи, і держбюджет. Отже, слід було шукати можливості поглибити промислову переробку деревини. Тобто не продавати її сировиною. Але треба мати чим переробляти. Старі допотопні цехи абсолютно не відповідали новим вимогам. І славутчани ризикнули — взяли кредит. Чверть вартості обладнання оплатили одразу, а на 75% узяли лізинг, тобто розраховувалися продукцією, яку на цьому обладнанні виробили. Тягар був на перший погляд непосильний, Сапожника відраджували від такого кроку і деякі колеги, й економісти. Довелося затягнути паски: зарплата в славутчан упала до майже найнижчих в області позначок. Вистояли. Протягом трьох років відпрацювали обладнання і почали отримувати прибуток: у 2000-му — 600 тисяч, торік — майже удвічі більше. Середня зарплата нині в славутчан найвища в об’єднанні — понад 460 гривень. Колектив поповнився 120 новими працівниками, а всього в ньому — 650 чоловік.
Теперішнє благополуччя славутських лісівників тримається насамперед на паркеті. Себто — на сучасній паркетній лінії італійського виробництва, яка дозволяє створювати продукцію найвищих світових стандартів. Вона становить половину всієї переробки, а та, у свою чергу, приносить майже третину з 10 мільйонів гривень доходу. Хоч як важко пробиватися українському виробнику на європейський ринок, та все ж славутчани вже поставили пробні партії паркету в Німеччину, Грецію, на Кіпр. Решта продається в Україні, в першу чергу — у столиці. Хоч і тут конкуренція дуже висока. Тільки в галузі сьогодні — 7 паркетних ліній. А приватників, що спеціалізуються на цьому виробі, взагалі не злічити. І ще вітчизняний ринок переповнений підводними каменями й мілинами, які треба знати і вміло обходити. Скажімо, якісний славутський паркет за ціною 110 гривень за квадратний метр задорогий для людей середнього достатку. А «нові українці» просто зневажають усе наше, віддаючи перевагу шведському чи фінському паркету майже по три сотні за метр. Хоча, мабуть, досить би їм було глянути на паркет, постелений у кабінеті директора Славутського лісгоспу, — і вони вишикувалися б у чергу за цим дивом.
Узялися славутчани і за поставки сухих меблевих заготовок, один куб яких коштує 45 євро. Раніше їх теж постачали, але сирі, а отже набагато дешевші. Нині ж, коли придбали сучасні сушильні камери, кожні 20 днів, вважай, каса господарства поповнюється кількома тисячами гривень. Це цілком у руслі економічної політики, яка проводиться обласним об’єднанням в цілому: не перетворювати вітчизняне лісове господарство на сировинне джерело для Європи, а ставати високотехнологічним сучасним виробництвом, здатним конкурувати і на світовому ринку. І, що характерно, працювати напряму, без посередників, аби всі виручені кошти можна було б знову вкласти в ліс: розширювати угіддя, підвищувати «щільність звіра», боротися із браконьєрством, доглядати і примножувати те, що небезпідставно називають зеленим багатством країни.
Людині сторонній, мабуть, дивно чути, що один лише Славутський лісгосп сплатив торік до бюджетів різних рівнів майже 2 мільйони гривень. Але сьогодні це справжнє солідне промислове підприємство. Своєрідна така галузь переробної промисловості: сама садить, доглядає, вирощує, збирає, переробляє. І термінологія в ній специфічна — трохи виробнича, трохи аграрна: спілий ліс, догляд за культурами. Урожай, правда, зріє майже століття, зате жнива практично щодня — втім, як і сівба. Цикл безперервний, і виробництво безвідходне. Прислів’я «Ліс рубають — тріски летять» — не про такі господарства, як у Славуті. Тут і справді кожне зрубане дерево дає життя кільком наступним. І — щасливу оману усім нам: можливість хоч іноді, відірвавшись від гуркоту й смогу мегаполісів, вдихнути чистого свіжого повітря й повірити, що ще збереглося щось справжнє, не зіпсоване цивілізацією.