UA / RU
Підтримати ZN.ua

Пригоди пана Олівера на шляху до чорнобильців

Ця історія бере початок ще з минулої весни. Тоді в гості до громадської організації «Земляки», ств...

Автор: Галина Жураковська

Ця історія бере початок ще з минулої весни. Тоді в гості до громадської організації «Земляки», створеної на столичному житловому масиві Троєщина - місці нинішньої «дислокації» переважної більшості колишніх мешканців Прип’яті, приїхав президент німецької громадської організації «Тур співчуття» Олівер Ерхардт. Він пообіцяв подарувати медичне обладнання для центральної лікарні Деснянського району м. Києва, основні пацієнти якої - ліквідатори аварії на ЧАЕС та постраждалі від неї. Оскільки операційна кімната цього медичного закладу була на той час майже порожня, головлікар Ярослав Владичук прийняв пропозицію з радістю. І пан Ерхардт одразу почав готуватися до транспортування з Німеччини обіцяного обладнання. Воно було нове, але простояло не розпаковане, років 20 на кораблі. Олівер Ерхардт знайшов транспорт, людей і ще торік, у грудні, зібрався в дорогу. На жаль, приїхати тоді не вийшло - виникли непередбачувані обставини. Поїздку перенесли на січень нинішнього року. Тож на порозі Нового року за старим стилем «Земляки» готувалися до урочистої зустрічі гостей із Німеччини. Крім діагностичних апаратів та обладнання для лікарняних кабінетів, німецькі санта-клауси везли ходунки та інвалідні візки: на жаль, дедалі більше й більше прип’ятчан мають у них потребу.

…Раділи майбутній зустрічі із «Земляками» і двоє їхніх закордонних друзів, яких зачепило за живе горе жертв ядерної катастрофи. Ще багато років тому добровільно, з власної ініціативи та за покликом своїх сердець, німецькі благодійники через «Земляків» почали допомагати жертвам Чорнобиля. Попри складні погодні умови - вся Європа була засипана снігом і потерпала від транспортних заторів, спричинених негодою, - вони навантаженою до останнього сантиметра фурою поспішали до українського кордону. Їхнє бажання робити людям добро з розумінням сприйняли німецькі митники. І польські. А от наші вітчизняні… відмовилися пропускати. Мовляв, у посланців «Туру співчуття» немає дозволу на рух українською територією. І ніякі аргументи про те, що це гуманітарна допомога, яку апріорі пустити не за призначенням, продати тощо просто неможливо, на стражів кордону не діяли. Врешті-решт Оліверу і Рональду Керцелю довелося заночувати в машині. Якщо до цього додати, що й елементарно купити щось попоїсти на нашому пропускному пункті неможливо, то можна тільки уявити, яких поневірянь зазнали щиросерді добродійники і які думки викликали в них наші порядки. Повертатися додому з подарунками не хотілося, тому вирішили повторити спробу на іншому пропускному пункті, де почули те саме: без спеціального дозволу не можна. Але, як виявилося, за певну суму (здається, 400 євро) дозвіл можна… купити. Часу, сил, коштів на бензин від початку мандрівки витрачено було вже набагато більше, тому дарувальники, попри обурення таким «дружнім прийомом», готові були заплатити. Але тут щось не спрацювало - торгівці правами чи то чогось злякалися, чи то побоялися «продешевити», але придбати дозвіл на перетин нашого кордону німецьким санта-клаусам так і не вдалося. Тоді почала діяти зі свого боку Тамара Красицька, президент «Земляків». Нібито вдалося порозумітися, але начальник, який мав сказати вирішальне слово, був на нараді. Врешті-решт дозвіл він дав. Але була вже 12 година. А об 11-й спливав час перебування навантаженого авто на польській території. Тож не бажаючи ризикувати, німці вирішили повертати назад.

І тут почалися нові пригоди - тепер їх із вантажем, призначеним для України, вже не хотіли пропускати на територію рідної Німеччини поляки… Вони не могли збагнути, чому ті везуть свій гуманітарний «рай» назад. Знову безконечне чекання, з’ясування, погодження. Вирушаючи на чергові перемовини, Олівер забув прихопити з собою мобільник, гроші, документи та ще й на лихо послизнувся, впав і... зламав руку. Викликана митниками «швидка» доправила його до лікарні. Там наклали гіпс. Оговтавшись, він через мовний бар’єр ніяк не міг порозумітися з медиками, а не маючи телефона, - повідомити про свій стан та
місцеперебування напарникові. Напарник же не мав можливості його шукати, бо як же кинути машину напризволяще, та й знову ж таки мовний бар’єр…

Отакими сімома колами пекла, влаштованими українськими митниками, змушені були пройти німецькі друзі наших чорнобильців. Зрештою втомлені, виснажені, скалічені, витративши чимало сил, громадських і особистих коштів, вони повернулися додому.

Але на цьому митарства й пригоди Олівера та його друга не скінчилися. Не встигли вони передихнути, як до офісу організації «Тур співчуття» надійшла офіційна вимога польської влади в тижневий строк надати відповідь: на яких підставах до Німеччини повернувся вантаж, кінцевим призначенням якого є Україна? Олівер змушений був звертатися до українського консульства, щоб на дипломатичному рівні розібратися, чому так неадекватно в нас сприймають прагнення чимось зарадити постраждалим і чому в нашій країні таке ставлення до чорнобильців. Невже вони забезпечені всім необхідним? Чи, може (додамо вже від себе), вони, як і українські селяни під час Голодомору 1933 року, «не потребують допомоги»?

Як свідчить практика, проблем у чорнобильців - вагон та ще й маленький візок: передбачені законодавством пільги й виплати фінансово не забезпечуються. Натомість трапляються випадки, коли чорнобильців примушують писати заяви про «добровільні» відмови від них. Чорнобильські лікарні не фінансуються. Тому бажаючим «підрихтувати» здоров’я в стаціонарі доводиться купувати не лише крапельниці, одноразові шприци та ліки, а й найпростіше - як-от спирт і вату для ін’єкцій. Гарантовані законодавством безплатні ліки для амбулаторного лікування чорнобильцям також лише «сняться»…

Словом, наші дипломати в Німеччині теж були шоковані. Консул дав панові Ерхардту супровідного листа, в якому просив сприяти й допомагати «Туру співчуття» в їхній благородній справі. А в німецькій пресі з’явилася критична стаття.

Знявши гіпс і відійшовши душею, пан Олівер зателефонував до Києва, що прибудуть у березні. Двадцять першого виїхали з Німеччини, подолали 1500 кілометрів і 23-го вранці були вже на київській митниці. Брокер, отримавши призначений гонорар, запевнила, що за годину всі папери будуть готові. Тож на 15 годину в центральній лікарні Деснянського району призначили урочисту зустріч. Вітати німецьких благодійників прийшли юні артисти, вбрані в українські строї, пахтіла свіжа паляниця на рушнику, налаштовувалися мікрофони, у фойє збирався вільний від процедур медперсонал. Напруга очікування наростає - 10, 20 хвилин, півгодини... За півтори години радисти почали згортати апаратуру, бо отримали повідомлення: сьогодні до кінця дня розмитнити вантаж не встигають.

- Так ставитися до гуманітарної допомоги - просто ганебно, - каже Тамара Красицька, президент ГО «Земляки». - Машину перевіряли не знаю скільки разів - і собаки обнюхували, і митники все обмацували, фотографували. Крім ліжок, тумбочок, лампочок, медичного обладнання, Олівер віз інвалідні візки, милиці, ходунки для інвалідів. Чіплялися до кожної літери, кожної коми. В результаті машину заарештували, оскільки до 18 години не
встигли все оформити. Ми просиділи в ній цілий день голодні й холодні. Мали всі супровідні документи. Але треба було ще поставити печатку санстанції. Далі виявилося, що потрібно ще дуже багато печаток - Мінприроди, Укрчастотнагляду... А за ними по Києву бігати й бігати.

На третій день, приблизно о 17 годині, розмитнена, яскраво розмальована машина нарешті була в Києві. Німецькі благодійники хотіли зробити людям свято душі. Собі, можливо, теж. Та після всіх перипетій попросили не влаштовувати ніяких урочистостей - настрій був геть зіпсований.

Коли приїхали до місця призначення, весь персонал - лікарі, сестрички повиходили назустріч, разом швидко вивантажили
3,5 тонни подарунків. Лікарі, хоч і важко було, усміхалися. Побачивши радість в очах людей, благодійники заспокоїлися і щиро тішилися, що змогли зробити їм приємне.

Дуже стомлені, Олівер Ерхардт і водій Франк Тхорс прибули до офісу «Земляків». Там їх відігріли, нагодували українським борщем і варениками. А наступного дня, о 7 ранку, наші гості вже взяли курс на Захід. До речі, Франк в Україну приїхав уперше. І, крім митниці, нічого не побачив.

Наш кореспондент поцікавився в інших громадських організацій - отримувачів гуманітарної допомоги з-за кордону, як їм вдається проходити митницю? У відповідь почув, що практично всі вони відмовилися від закордонних подарунків. Бо надто вже багато вони коштують нервів, здоров’я і грошей. Хоча за законом гуманітарка має розмитнюватися безплатно.

А тим часом усі базари в нас завалено секонд-хендом, який провозиться як гуманітарка і на якому спритні ділки відкрито гріють руки. То чи не час навести в цьому порядок? І захистити нарешті найбідніші, найуразливіші верстви населення?

Це просто нонсенс, як в Україні приймають справжні (а не підробку під них) закордонні подарунки. Навіть набагато заможніші, ніж наша, держави не ставлять перепон на шляху благодійників, із вдячністю приймаючи допомогу своїм громадянам.