Варто звернути увагу широкого загалу на відчутну екологічну диверсію в лісах України, яка розпочалася ще до того, як Україна здобула незалежність. Лісове законодавство України успадкувало практично колишні радянські лісівницькі норми і правила, тобто правила затратної системи за економічним змістом і за політичним — галузевої (загальнодержавної), без конкретної відповідальності за екологічний стан лісових екосистем і наслідки економічної діяльності суб’єктів господарювання, у тому числі й за раціональне використання родючості лісових грунтів за типами лісу і т. ін.
Здається, широкі кола громадськості не мають уявлення про предмет занепокоєння підприємців. Так, саме підприємців, бо тільки вони намагаються використати становище загального занепокоєння екологічними проблемами в особистих цілях, в обхід інтересів конституційного власника природних ресурсів — українського народу і самої екології в широкому розумінні.
Щоправда, таке становище спостерігається не тільки в Україні. Російські підприємці від лісівництва діють за таким же принципом. Про це свідчить і низка проектів законодавчих норм і урядових доручень за останній період, які виникли і розглядаються на виконання доручення Президента України Л.Кучми. Правда, із «стратегічними напрямами реформування у лісовому господарстві України» сталися суттєві метаморфози. Не пройшло і року відтоді, як вийшов указ Президента України «Про заходи щодо посилення державного контролю у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів», що не має нічого спільного із «стратегічними напрямами реформування у лісовому господарстві». Більше того, «посилення державного контролю у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів» є намаганням відновити галузеву структуру управління господарською діяльністю лісогосподарських підприємств, що суперечить здійсненню економічної та земельної реформ в Україні. Наслідки такого «посилення», на моє переконання, будуть ще більш невтішними, ніж за указом № 145 від 24 лютого 1995 року. В результаті був майже повністю зруйнований лісопромисловий потенціал Карпатського регіону, а суб’єкти підприємницької діяльності лісового господарства (держлісгоспи та інші державні лісогосподарські підприємства) перетворились у потужні промислові організації, поєднуючи несумісні повноваження державного контролю у всіх лісах із підприємницькою діяльністю у «своїх» лісах.
Лісова екологія є певною і досить суттєвою часткою загальної екології. Чим більший щорічний приріст стовбурової деревини, тим більше виробляється кисню і поглинається вуглекислого газу. Тому виявлена І.Юхновським (йдеться про наукову працю під редакцією академіка І. Юхновського «Лісове господарство України: проблеми і перспективи». – К., 2003. – Авт.) динаміка середньорічної зміни запасів стовбурової деревини в лісонасадженнях ялини європейської Славського держлісгоспу та порівняння її з нормальним лісом свідчить про диверсію господарників проти екології у межах зазначеної лісоекологічної системи (як приклад) на площі 2,3 тис. га.
Українське лісівництво недодає повітряному басейну держави кисню у кількості понад 7 млн. тонн щорічно, тобто понад 1 тонну на гектар лісових екосистем лісонасаджень середньовічних і старших вікових груп. І цей борг можна компенсувати, або хоч скоротити шляхом суттєвого поліпшення лісівництва.
Коли відбувається стрімке падіння питомих запасів стовбурової деревини у порівнянні з нормальним лісом, погіршення природотворних функцій лісових екосистем неминуче. Не будемо тут наголошувати на тому, що корпоративно зацікавлені органи і особи, у першу чергу — держлісгоспи, характеризують себе виключно як постійні лісокористувачі. Хоча всі лісгоспи як юридичні особи незалежно від форми власності й управління, є землекористувачами, а право на постійне користування відповідними земельними угіддями закріплене відповідними державними актами. З цього й випливає обов’язок суб’єктів підприємницької діяльності лісового господарства державної форми власності створювати зразкові масиви поширених лісових екосистем, взірці впорядкованого лісівництва та дотримання екологічних показників щонайменше на оптимальному рівні (оптимальний рівень для лісових екосистем — це коли окремі лісонасадження в її межах утримуються з повнотою, близькою до нормального лісу, і відхилення від цього в середньому не більше 10 — 20%). Адже державні лісгоспи територіально й організаційно-технічно влаштовані, з добре відпрацьованою системою господарювання, широкою мережею науково-дослідних установ і проектних організацій, із наявністю висококваліфікованих кадрів, із щедрими дотаціями з державного бюджету на їх виробничу діяльність.
З метою порівняння екологічних наслідків звертаємо увагу на характер і розміщення кривих, які характеризують падіння питомих запасів стовбурової деревини лісонасаджень в лісовій екосистемі ялини (рис. 1). Той, хто вивчав певні закономірності змін природних екосистем, якими є й ліси, з погляду на наведену діаграму враз зрозуміє, що в цьому держлісгоспові має місце спорадичне відхилення реального стану від природного росту ялинових лісонасаджень тільки за межами 40-річних лісостанів. До 40-річного віку вони ростуть досить інтенсивно і відхилення є незначними, навіть у сторону від даних для нормального лісу за таблицями ходу росту. Саме це й підтверджує той факт, що розроблені таблиці росту і очікувана зміна екологічного стану лісонасаджень ялини за основними таксаційними показниками вірно відображають потенційну спроможність відповідних типів лісу і лісорослинних умов.
Те ж, що відбувається після 40—45 років у лісових екосистемах ялини, не що інше, ніж недбалість господарювання та недієвість державного контролю, що «...призводить до порушення держлісгоспами принципу несумісності функцій державного управління і контролю у галузі ведення лісового господарства із здійсненням підприємницької діяльності, тобто, рубок головного користування». Правомірно було додати «і проміжного користування». Адже ділянки лісу, призначені для проведення рубок догляду, санітарних та інших, як і відбір дерев, помічених для вилучення із лісостанів для заготівлі лісових матеріалів, ніким, крім керівників держлісгоспу (вони ж — «державна лісова охорона»), не контролюються.
Стан реального лісу в екосистемі ялини не є наслідком природних умов. Він — результат недосконалих механізмів господарювання. Адже у період майже до 50 років реальна лісоекологічна система за середньорічною зміною запасу стовбурової деревини навіть перевищує її рівень у нормальному лісі. Тільки після 50 років, коли в лісостанах окремі дерева досягають за діаметром і висотою розмірів, придатних для рубки, і на основі розробки (кряжування) яких виготовляють лісові матеріали певного призначення, які мають на ринку попит, реальну лісову екосистему починають надмірно зріджувати. Саме останнє й призводить до постійного і системного погіршення екологічної ситуації, зниження продукування кисню, а також поглинення вуглекислого газу (депонування вуглецю), порушення біологічної стійкості (рис. 2).
Тільки вузькому колу фахівців з лісового господарства відомо, коли розпочалася згадана повзуча екологічна диверсія. Це сталося задовго до отримання Україною незалежності, з 60-х років уже минулого століття. Тобто відтоді, коли адміністративні й господарські функції з питань лісівництва та лісокористування тодішні керівники галузі поєднали в одній юридичній особі — колишні лісгоспи, які по відношенню до організації та здійснення лісокористування (заготівля й переробка лісових матеріалів, виробництво промислової продукції) реформували і назвали їх лісгоспзагами (лісове господарство і заготівля). Хоча сама назва була мало зрозумілою, але повноваження, у порівнянні з колишніми лісгоспами, різко відрізнялися, особливо в питаннях лісокористування та здійснення державного контролю за веденням лісового господарства. І, як наслідок такого поєднання в одній і тій же юридичній особі адміністративних і виробничих повноважень, з 1962 — 1963 років в Україні починають стрімко зростати обсяги заготівлі деревини від рубок догляду, санітарних та інших (рубки проміжного користування — РПК). Їх щорічні обсяги скоро стали перевищувати обсяги заготівлі деревини шляхом т. зв. рубок головного користування (РГК). Якщо по Україні заготівля деревини шляхом РГК, як правило, не перевищувала 6 млн. куб. м/рік, то внаслідок проміжного користування вона стала досягати 8 — 9 млн. куб. метрів.
Все це призвело до надмірного зрідження лісонасаджень, погіршення стійкості й продуктивності лісових екологічних систем, пошкодження їх внаслідок стихійних явищ — буреломів, ураження хворобами і шкідниками. Адже відомо, що найбільшої продуктивності лісонасадження досягають в умовах, коли найповніше використовується фізіологічно активна радіація та природні умови для їх росту. Це стає можливим лише у випадках, коли відповідні лісові екосистеми з допомогою лісогосподарських заходів утримуються в оптимальному стані, тобто з оптимальною кількістю дерев на одиницю виміру площі.
Поступово виникла повна неконтрольованість продажу лісосічного фонду суб’єктам промислової діяльності. Останніми стали самі ж лісгоспзаги… Виникла одноосібність при визначенні обсягів вилучення деревини, бо вони в держлісгоспах (правонаступники лісгоспзагів) стали виступати в одній і тій же юридичній особі. Тому, як вказується в зазначеній праці, «... з року в рік скорочується питома вага ділової деревини у прогнозній структурі платного відпуску деревини на пні, яка використовується при здійсненні бюджетних розрахунків: 1999 р. — 64,7%, 2000 р. — 63,8%, 2001 р. — 61,5%, 2002 р. — 60,7%, 2003 р. — 58,2%». Несумісність повноважень державної лісової охорони з підприємницькою діяльністю підтверджується також висновком, що суперечливим є «...надання права органам Держкомлісгоспу на місцях (держлісгоспам) здійснювати контроль у всіх лісах». Таке положення де-факто зберігає колишню систему знеособленого, від імені держави, управління господарською діяльністю у межах суб’єктів підприємництва і позбавлення їх економічної відповідальності за наслідки господарювання і за погіршення екологічного стану лісових екосистем.
Екологічні розрахунки щодо втрат кисню в насадженнях віком понад 41 рік свідчить про постійне і невідворотне погіршення екологічної ситуації, зокрема в межах лісової екосистеми ялини згаданого раніше Славського держлісгоспу. І цих втрат ніколи «не помітить» лісова охорона державних лісгоспів через згадане поєднання взаємовиключних повноважень: адміністративних із виробничими, про що йде мова у дослідженнях І.Юхновського.
Хочеться сподіватися, що органи влади і громадськість звернуть увагу на порушені у цьому матеріалі проблеми, визначивши пріоритетним завданням для кожного держлісгоспу приведення лісових екосистем до оптимального їх лісівниько-екологічного стану протягом 10—15 років. Перш за все це стосується лісових господарств державної форми власності. За короткий термін необхідно провести корінне реформування в лісовій справі країни з урахуванням впровадження промислового лісівництва на основі удосконалених земельного та лісового законодавств, необхідного для поліпшення лісової екології та соціально-економічного розвитку регіонів і країни в цілому.