{Фото УНІАН} |
Сонячне Закарпаття... Схоже, цей штамп, породжений радянською епохою, остаточно втратив колись вкладений у нього зміст. Ще років десять тому важко було уявити, що саме Закарпаття, регіон, якого практично не торкнулася індустріалізація, половину території якого займають вкриті лісом гори, відкриє рахунок екологічним катастрофам незалежної України. Зона екологічної катастрофи — такий статус вдруге за три роки одержав край, що донедавна асоціювався в більшості наших співгромадян із туристичним раєм у гуцульських декораціях. І ось уже цілком інакші картини вихоплює телекамера: будинки, часом до другого поверху затоплені водою, озера на місці недавніх полів, тихохідні човни та військові «амфібії» в області, «суходільним» жителям якої ніколи не випадало плавати... Але камера не передасть жаху людей, котрі по кілька днів сидять на дахах і бачать, як валяться будинки сусідів; не передасть розпачу газдів, на очах яких тоне живність, а вода за кілька годин виносить із садиб і підвалів роками нажите добро.
Отже, Закарпаття вдруге постраждало від повені. Наслідки важчі, ніж першого разу — у листопаді 1998 року затопило 130 населених пунктів, у березні 2001-го — 245. Тоді було цілком зруйновано 2 тисячі будинків. Нині, за станом на 13.03, підтоплено 32 тисячі, зруйновано — 1200. І цифра ця через тиждень-другий може збільшитися в кілька разів. Популярний років тридцять тому місцевий будматеріал — саман, суміш глини й соломи, не витримує вологи. Будинки, зведені повністю із таких цеглин, постоявши у воді, просто «стікають», на їхньому місці залишається купа грязюки з похованим під нею майном. Тим, хто будував, викладаючи по черзі шарами саманні та звичайні цеглини, таланить трішки більше — їхні оселі валяться поступово, і є шанс витягти щось із домашнього скарбу. На щастя, жертв цього разу менше — шість загиблих проти 18 під час минулої повені (хоча, звісно ж, між людьми ходять чутки про більшу кількість).
На самому початку повені страждають гірські райони області. Бурхливі потоки води з грязюкою, валунами, уламками дерев проносяться гірськими селищами, руйнуючи будівлі та комунікації. Людям доводиться чекати на допомогу тижнями — діставатися до них зруйнованими дорогами неможливо. Закінчується все затопленням низини. Тут вода довго не спадає, ускладнюючи ліквідацію наслідків катастрофи.
Жителям містечка Чоп вдруге довелося виявляти героїзм і разом з воїнами МО й МНС зміцнювати й нарощувати дамбу, щоб води Тиси, піднявшись, не затопили цей стратегічний із погляду транспортного сполучення з Угорщиною та Словаччиною населений пункт. Відмінністю нинішньої повені став її трансприкордонний характер. Коли рівень води в місцевих ріках стабілізувався й почав падати, з прорваних угорських дамб хлинули нові потоки, що затопили прикордонне село Берегівського району. Як пояснили населенню фахівці з МНС, з Угорщиною було узгоджено спеціальний підрив ділянок їхніх дамб — інакше процес затоплення став би неконтрольованим. Збитки від першої повені становили 150 млн. доларів. Підрахунком збитків нинішньої займатися поки що рано — вода піде з затоплених сіл у найкращому випадку днів через десять.
Як і минулого разу, населення області ставить одне й те саме запитання — чому? Як вийшло, що катастрофа, яку 1998 року представники влади й ряд учених пояснили збігом фатальних обставин, повторилася лише через два з половиною роки? З офіційного боку знову прозвучали пояснення, які зводяться до небувалої кількості опадів. Міністр екології та природних ресурсів, котрий обійняв цю посаду аж ніяк не завдяки своїй природоохоронній діяльності, поквапився обвинуватити Захід у парниковому ефекті, що призвів до цілої низки катастроф унаслідок підйому рівня Світового океану. Вірить у це потерпілий народ слабенько, з огляду на нинішню малосніжну зиму — у низинних районах сніг за зиму випав лише кілька разів. У горах снігу було по пояс — але ж буває і по два метри. І затяжні дощі у краї не рідкість як восени, так і навесні, але донедавна вони не спричиняли катастрофи — серйозні повені відбувалися раз на 20 — 40 років.
Зате вирубування лісів як причину стихійного лиха місцеві власті знову поспішили відкинути. Аргументи наводяться ті самі, що й 1998-го: порівняно з радянськими часами вирубування значно скоротилося. Якщо в повоєнний час щороку вирубували понад 1 млн. м3 деревини, то в останні роки ліміти лісосічних фондів скоротилися до 700 тис. м3, а на 2001 рік і зовсім виділено 570 тис. м3. (З огляду на те, що 450 м3 деревини — це 1 гектар, то навіть за мінімумом виходить 1200 га вирубаного лісу щороку. Для невеличкого Закарпаття не мало.) Утім, офіційні цифри дуже відрізняються від неофіційних. За даними обласних екологічних організацій «Рутенія» й «Еко-Екс», тільки за 1990—1996 роки в області було вирізано 60 тисяч га лісів, практично — сьому частину всього лісового фонду. Але біда ще й у тому, хто та як рубає. 1997 року, в розгул лісорубної стихії, у лісах області хазяйнувало близько 600 фірм-заготівельників як своїх, так і закордонних (зокрема зі Швеції, США й навіть Китаю.) Вирубування вели з порушенням усіх існуючих правил — уздовж водяних джерел і доріг, із використанням важкої, зокрема гусеничної техніки. Для полегшення роботи практикувалися суцільні вирубки — причому половина лісу не вивозилася й залишалася гнити. (Кинуті стовбури теж відіграли не останню роль в обох повенях, створивши чимало заторів на природному шляху гірських потоків.) Правда, до 1999 року кількість фірм різко скоротилася — до 100, а на 2001 рік дозвіл на лісокористування одержали 42 підприємства. Але, як видно, становище вже не виправиш. За даними фахівців-«зелених», масованими рубками необоротно порушено водорегулювальну функцію лісів.
Багато років проблема хижацького використання закарпатського лісу не виходила за межі місцевої преси. Прорив своїми жорсткими репортажами про причини й наслідки повені-98 зробила Ольга Герасим’юк. Але, всупереч сподіванням, подальших дій не було. Зате ТБ сусідньої Угорщини вирубування лісів у Закарпатті показувало не раз. Нову повінь керівництво країни пов’язало зі знищенням гірських лісів України й Румунії. Реакції знову ніякої. І як недавно стало відомо, щоб остаточно з’ясувати причини обох потопів, керівництво Закарпатської обласної держадміністрації збирається ініціювати звернення до Європарламенту — аби його незалежні експерти в усьому розібралися.
Є в ситуації з потопами і вирубками і вагомий політичний аспект. Вал викривальних статей про розграбування закарпатського лісу сотнями фірм-заготівельників прокотився в місцевій, умовно опозиційній, пресі в 1997—1998 роках, і спрямований він був проти С.Устича. Останній суміщав посади глави облради та обласної держадміністрації. Саме облдержадміністрація видавала ліцензії на лісокористування. Брат губернатора тоді був директором пилорамного комплексу в с. Загаття Іршавського району. А сам двічі глава був членом тодішньої партії влади — НДП, на чому й наголошувала опозиція (передусім та, що агітувала за «Громаду») — наближалися вибори у ВР-98. Після потопу
С.Устича, котрий став не потрібним у зародженому оплоті, СДПУ(о), але все-таки свого, Президент відправив на «заслужений відпочинок» — послом у Чеську Республіку.
Різко скоротилася кількість рубщиків того ж 1998 року, коли посаду глави облдержадміністрації обійняв В.Балога. Він же офіційно заборонив вивезення за межі області лісу-кругляку (що залишилося благим побажанням: при закупівельній ціні в $80 тут і ціні реалізації в $600 за кубометр за «бугром», у тій-таки Угорщині, подолати в наших умовах можна будь-який кордон). Але, схоже, ці кроки не зміцнили його не вельми стійке становище і другий потоп може відіграти в долі губернатора кепську роль. СДПУ(о), яка оголосила себе партією, що бере відповідальність за долю Закарпаття, не подарує Балозі його департизацію. (Дистанціювавшись від партійного будівництва і ревно ставлячись до успіхів «об’єднаних», Балога змусив усіх глав райдержадміністрацій стати безпартійними, що в нових умовах означало — вийти з СДПУ(о). Розпорядження виконали всі, крім глави Берегівського району І.Гайдоша, котрий вирішив не поступатися принципами в черговий раз. Район за це потрапив у немилість губернатора, але це вже зовсім інша історія.) Вустами есдеків, котрі пройшли до ВР у мажоритарних округах Закарпаття, на Балогу покладається відповідальність за незадовільний стан дамб, неготовність області до повені й за інші аналогічні гріхи. У соціал-демократів з’явилася реальна причина позбутися непокірного губернатора й на нових виборах використовувати адмінресурс на повну котушку. Наближення виборів відчувається — СДПУ(о) уже гучно заявила про виділення 3 млн. гривень на допомогу постраждалим у Закарпатті. А коли облдержадміністрація через тиждень по обласному ТБ кілька разів заявила, що ніяких грошей на спецрахунки не надходило, партійці пояснили, що допомогу роздадуть в обхід ненадійних чиновників — безпосередньо потерпілим. Кого тоді віддячать на виборах закарпатці — здогадатися неважко. Ось тільки багато хто з них, передусім місцеві угорці, добряче задумалися над голосуванням ногами — третього потопу людям уже не винести.