У травні нинішнього року один вітчизняний телеканал видав в ефір забавний (на думку авторів) сюжет — у закарпатському селі Тур’ї Ремети місцеві жителі здавна їдять жаб, зовсім як французькі «жабники». Проте закарпатським любителям природи цей сюжет потішним аж ніяк не видався. Аби перевірити інформацію про масове винищення земноводних, до Перечинського району виїхала група біологів Ужгородського національного університету. Їхні побоювання підтвердилися — у прославленому телебаченням селі та його околицях жителі традиційно ласують жаб’ячими лапами.
Нині, правда, більшість із них не стільки харчується жабами, скільки відловлює земноводних для крутих місцевих ресторанів. З’явилися і скупники делікатесу із сусідньої Словаччини. Ловлять жаб не цілий рік, а під час масової міграції до водойм для відкладення ікри. Із пійманих знімають шкіру й відрізають задні лапки. Саме їх і продають по 50—100 гривень за кілограм. На заповітне кіло потрібно вбити близько 60 тварин.
Віднедавна це тихе полювання ускладнилося — доводиться виїжджати до сусідніх сіл, бо «своїх» жаб стає все менше. Що й зрозуміло — за підрахунками ужгородських біологів, за період «мисливського сезону» знищується майже 40 тисяч земноводних. Серед видів, які зазнають найбільшого винищення — із роду «бурих жаб», котрих вважають у регіоні рідкісними. Потрапляють у руки жаболовів і жаби прудкі, занесені до Червоної книги, і гостроморді — претенденти на місце в ній. Що, вочевидь, не вельми хвилює ані представників екобезпеки, ані співробітників недавно створеної в краї екологічної міліції. Розв’язувати проблему біологи УжНУ пропонують гуртом — для початку створивши спільну комісію із представників екобезпеки і фахівців-батрахологів.
Сподіватимемося, комісію створять і з проблемою розберуться. Але не менш важливо вирішити інше питання — ставлення ЗМІ до проблем нищення природи. Адже факт відлову тисяч жаб видався авторам телесюжету не проблемою, а кумедним курйозом. Було показано місцевого сімнадцятирічного аборигена, котрий за день здатний відловити до 400 (!) тварин. Процес знищення і білування жаб’ячих лап супроводжували радісні телекоментарі... І невтямки було журналістові, що пропагував він справжнісінький екоцид. Та якби він один — біда в тому, що у нашій країні це досить часто дозволяють собі працівники пера, мікрофона й камери. Хочеться вірити, не зі злої волі, а через незнання.
Є теорія, що сучасна людина (тобто переважно міська, котра працює головою, а не руками) нерідко страждає на біофобію — страхом і ворожим ставленням до живого. Біофобія ця давно й потужно підкріплюється кіноіндустрією — конвеєром, який плодить мутантів, виродків, що вирвалися із лабораторій вірусами й іншою живою, але смертоносною гидотою. Посилює біофобію потужна реклама, закликаючи стерилізувати унітази, підлоги, ванни й саме повітря. Бактерії в цій рекламі мають вигляд злісних страховиськ, котрі кишать усюди, і як ми ще й досі живі — часом лише дивуєшся. Певне, під впливом біофобії і народжуються опуси на кшталт описаного вище.
Пригадалися два сюжети, показані в новинах іншої телекомпанії. В одному показали українське село, яке оголосило війну кротам. Ті, мовляв, сильно шкодять полям, і тому підлягають винищенню. Країні були продемонстровані старанні кротолови, котрі здають за винагороду вбитих звірків. Складно судити селян — можливо, і справді кроти їм дуже допікають, але ось чим вони нашкодили журналістові, що виїхав спеціально на зйомку, — зрозуміти важко. Адже він-то міський, мабуть, на чудовому чеському мультику про крота виховувався… У іншому сюжеті селом на Миколаївщині розгулював вовк, на котрого й улаштували облаву, яку й зафіксували телекамери. Через рік автор цієї статті дізнався, що тоді в тому селі убили... собаку. Інформація надійшла від лісників — вони мали видати мисливцям премію за вовка, але, побачивши вбитого собаку, лише гірко посміялися. Це, звісно, продовженням мисливського ролика не стало... А скільки тележурналісти показали «народних умільців», котрі майструють опудала з тіл часом «червонокнижних» тварин! Скільки йде репортажів про «народні промисли», які, є, по суті, первісним збиранням ягід, грибів, лікарських трав, але в промислових масштабах...
Перелічувати сюжети, схожі на змальовані вище, можна довго. Не обходять вони й газетні сторінки. Приміром, деякі закарпатські газети раз у раз описують жахи за участі вовків. Сірі обвинувачуються у всіх гріхах — і овець жеруть, і домашніх собак, і оленів та козуль. А тому вбивство сірих хижаків часто подається як геройство і добра справа. Тоді як у сусідніх, що належать до Карпатського регіону, Словаччині, Румунії і Польщі полювання на вовка заборонене. Карпатські екологи запевняють: насправді чисельність вовків у Закарпатті вдвічі нижча від офіційно визнаної. Водночас кількість звірів, котрих вбивають перед періодом розмноження, насправді вдвічі вища від офіційно поданої. Біологи з допомогою ЗМІ намагаються пояснити: вовки живуть у Карпатах десятки тисяч років. Разом із ними впродовж усього цього століття жили десятки інших видів тварин. Лише зовсім недавно (сотні років тому — тобто хвилина в масштабах вічної природи) зникли з карпатських лісів тур, лось, зубр, тарпан. У XX столітті цей список поповнили сарна, альпійський бабак, чорний гриф, рожевий пелікан. Усіх їх вовки з’їли? Та й овець, на думку захисників вовків, хижаки поїдають в основному через недогляд пастухів. Але голос захисника природи слабкий. Хто його послухає? Куди цікавіше невимогливому читачеві серед гарячих повідомлень про згвалтованих бабусь і зарізаних онуками дідусів знайти жахіттячко про кровожерливих сірих хижаків. Дістається від газетярів і зміям. Ті, виявляється, здійснюють навали на ягідники й підло кусають людей. Не люди, виходить, сотнями на квадратний кілометр висаджуються на збирання чорниці та шкребками вичісують чагарники, заодно давлячи все, що під кирзаки потрапить. А змії, котрі тисячі років у чагарниках жили, є агресорами. Висновок — плазунів знищити?
Журналісти, як правило, люди молоді. Напевно, чимало з них під час навчання, регочучи, слухали веселого й мудрого циніка Леся Подерв’янського. Приміром, його «Цiкавi досліди»: у дегенеративній школі, рівню якої відповідають і вчителі, викладають таким самим дітям урок біології. Жабі відривають лапки (яке все знайоме!), їжаку розрізають живіт, білочку смажать на електродузі. Все з пізнавальною метою, основні висновки уроку: кожна тварина — ворог народного господарства і її треба знищувати. «Собачье сердце» також у культурних людей недавно ще на ура йшло — із шаріковським «уж мы кошек душили-душили, будем из них беличьи польта шить». Не хочеться огульно ображати порівнянням колег-журналістів. Можливо, і не зі злості дехто з них до всього живого так ставиться — то як до ворога біля воріт, то як до речей корисних, позаяк вони їстівні. Можливо, погано вони екологічні науки проходили (чи погано їм викладали). Можливо, не в курсі вони, що, крім журналістської етики, є ще й поняття «екологічна етика», яке великою мірою з України проростає. І поняття це варто засвоїти.
Набрати для початку в інтернет-пошуку «екологічна етика» — і той виведе їх не куди-небудь, а в Київ. І дізнаються тоді необізнані, що наші вітчизняні борці за природу, випереджаючи час, проголошують і вимагають дотримання Декларації прав дикої природи — подібної до Декларації прав людини. І не з тиші кабінетів проголошують, а борючись за ще не втрачену природу й часом навіть перемагаючи. Йдеться про Київський еколого-культурний центр, чиїми зусиллями, приміром, Верховна Рада прийняла закон, який забороняє весняне полювання. (70 років у нашій країні воно було заборонене. А 2002-го раптом дозволене, але не надовго. Цього року його знову заборонили, у чому Україна виявилася найпередовішою країною серед усіх держав СНД.) Іще центр бореться із квітковою мафією у столиці, котра наварює мільйони на кримських і карпатських первоцвітах, бореться з Мінтрансом за Дунайський заповідник... А ще пропонує, до того ж безплатно, купу літератури, яка допомагає журналістам писати на теми охорони природи, більше того — навчає розуміти природу. Навчилися б журналісти бодай азів екоетики, тоді, можливо, репортажі про загублених сотнями тварин і з’являтимуться — але не в мажорних тонах, а вже в тривожних.