UA / RU
Підтримати ZN.ua

Посилка для президента

Водосховище Сасик як об’єкт зрошення себе зжило, й подальше його збереження в прісноводному режимі недоцільне ні з економічного, ні з екологічного погляду...

Автор: Володимир Каткевич

«Грунт із дамби озера Сасик вийнятий з тіла дамби представниками шести сільських громад присасикських сіл 1 серпня й відправлений на сім адрес керівництву країни.

Ще ніхто в Україні не посилав як останнє попередження землю президентові.

Якщо й цього разу не ухвалять рішення щодо відновлення природного зв’язку Сасика з Чорним морем, то 24 серпня, в День Незалежності, з метою самозбереження здійснимо роздамбування лиману самотужки».

(Із виступів на сільському сході 1 серпня 2008 р. у с. Глибоке Татарбунарського р-ну Одеської області).

ЛТП на місці грязелікарні

— Тут ще череп валявся, — Мишко нишпорить у полину і демонструє пожовклий від часу людський череп.

Череп докотився від прибережного цвинтаря аж до повільної лиманної хвилі. Ядучо-зеленим кольором хвиля завдячує паразитам, спорам Кульберга, які «страшніші за радіацію».

Із будівництвом дамби 30 років тому рівень Сасика піднявся на 80 сантиметрів, і вода підтопила нині діючий цвинтар села Глибоке. Зокрема і козацькі поховання, до яких так трепетно ставиться президент країни. У доступні для огляду роки новітньої історії сільський цвинтар помітно розширився. У місцевих жителів, включаючи дітей, безневинних заручників ситуації, виявляють раніше не відомі форми раку, особливо носоглотки й верхніх дихальних шляхів.

«Люди вбили лиман, дух лиману став косити жителів» — на билинній ноті підсумовують у пресі. У середньому населення вражених територій щорічно скорочується на 300 новопреставлених, тобто на невелике село або хутір. Усього ж у Татарбунарах, яким ще в сімдесяті пожалували статус смт (селище міського типу), нині проживає 12 тисяч жителів, отже, втрати істотні. Помічено, що легше переносять аномалії літні люди, чий організм формувався за благополучних екологічних умов.

«Другого квітня вчительці початкових класів Діні Микитівні Зубак виповнилося 29, а сьогодні учні, колеги й близькі проводжали її в останню путь, — пишуть викладачі Борисівської школи в некролозі «Татарбунарського вісника». — Свій кирпатий носик, ямочки на щоках і очі кольору морської хвилі Діна подарувала чотирирічному синові Максиму, який поки не розуміє, що мама не прийде ніколи...»

Я бачив Максимка 1 серпня на сході села Борисівка, що за п’ять кілометрів від Глибокого. У Борисівці функціонувала грязелікарня, де свого часу оздоровлялася з сім’єю королева Румунії. У радянські часи там був дитячий курорт, куди приїжджали з усіх куточків Союзу на милицях, а поверталися пружною ходою. Дитячий санаторій потрапив до п’ятірки головних оздоровниць цього профілю. Пізніше на місці санаторію заснували ЛТП — лікувально-трудовий профілакторій. Нині тут жіночий монастир.

Лейкоз у навантаження до путівки

Сход 1 серпня був приурочений до ювілею. Тридцять років тому в червні 1978 року дамба довжиною 14,8 км на піщаному пересипу відлучила від моря лиман Сасик площею 21 тисяча гектарів. Морську воду відкачали й заповнили дунайською, поданою спеціально відритим каналом. Природний лиман набув статусу водосховища. «Вода прийшла до людей!» — як папуги торохтіли місцеві газети. Виявилося, Європа, в яку нині так наполегливо закликають населення неньки, ще 30 років тому сама зробила крок до жителів прибережних сіл із дунайською водою. А з нею в не до кінця опріснений відстійник понесло з 14 країн важкі й токсичні метали в асортименті: хром, ртуть, свинець, кадмій тощо. Скільки отрути зібралося за 30 років, ніхто не відає. Як наслідок — плутонію й кобальту в рибі Сасика понад норму.

До всього — рибка з гельмінтами (глистами), універсальними для теплокровних, зокрема й для людини, паразитами. Місцеві жителі розповідали, що уражену рибу кладуть на сонце, аби звільнити від паразитів, а потім манівцями через Молдову везуть для продажу в Одесу. Проте, за чутками, водойму хоч і з втратами, але регулярно зариблює «Одесрибвод».

Якщо до перетворень у Сасику жило 52 види риб, то вже на початку 80-х — 45. У останню перед опрісненням п’ятирічку улов риби становив 52 кг з гектара. Тепер він ледь дотягує до 30 кг.

За офіційною оцінкою районної влади, правильно організоване рибництво морського лиману може забезпечити продуктивність до 150—180 кг, включаючи таку цінну породу риби, як кефаль.

Наслідками втручання в збалансовану природну екосистему стали також руйнація ландшафтів, абразія берегів, заболочування, порушення гідрологічного режиму, погіршення якості життя людей у санітарно-гігієнічному, епідеміологічному й токсикологічному аспектах і багато чого іншого. За висновком санітарних лікарів, показники якості води Сасика відповідають каналізаційній. Отрутні стоки розлиті на території 20 тис. га
(знамениті «поля зрошення» в Одесі займають тільки 300 га, і територія їх скорочується).

Змінилося й саме ставлення до водойми заручників екологічного лиха. Якщо в голодні воєнні і повоєнні роки вона була рятівницею (тільки завдяки рибі й креветкам вижили), то нині це осередок смертельної небезпеки. Дітям забороняють підходити до води. Жителі почали відкрито звалювати у водоймище сміття. Перекіс, що стався у свідомості, дозволив власникам Борисівського цегельного заводу зміцнювати береги відпрацьованим шлаком. Але поріділій череді сасикських парнокопитих не заборониш пити воду з водоймища у спеку. Корів уражає лейкоз. Вживання людьми молока хворих тварин збільшує шанс захворіти на білокрів’я.

Наполегливість, упертість чи інтерес?

Створили систему каналів для зрошення 23,7 тисячі гектарів ріллі. Кажуть, природа пручалася, грунтовий насип руйнував накат, благословенний Сходом (так у цих краях називають вітер домінуючого напрямку), поки не пригнали важку техніку.

У 81-му почався дослідний полив накопиченою дунайською водою. Земля вкрилася кіркою, яка нагадувала іній, вода була занадто мінералізована джерелами на дні. Концентрація солей в одному літрі тут коливається в діапазоні 1,2—2,1 грама за норми 0,8 г. Засолонцювали дев’ять тисяч гектарів чудового татарбунарського чорнозему, зразок якого навіть зберігається в музеї Одеського університету. Грунт деградував, але його, проте, завзято поливали й сперечалися, чи можна зрошення продовжувати. Після екоекспертизи 2004 року полив сасикською водою офіційно заборонили. Однак податок за зіпсовані наділи продовжували знімати в подвійному розмірі, як за зрошувані. Тільки 2005-го зрошувані землі перевели в статус звичайних.

«Водосховище Сасик як об’єкт зрошення себе зжило, й подальше його збереження в прісноводному режимі недоцільне ні з економічного, ні з екологічного погляду. Роздамбування водойми нормалізує процеси самоочищення Сасика за рахунок припливно-відпливної хвилі, а також згінно-нагінних вітрових впливів». (Із доповіді голови райдержадміністрації І.Панчишина на 12-ій
сесії Татарбунарської районної ради 23-го скликання).

На дні обвідного каналу ростуть дерева
Нині Дунай-Дніпровська зрошувальна система (ДДЗС) перебуває в жалюгідному стані. Автор мав змогу у цьому фрагментарно переконатися на насосній станції «Катранка» й інших об’єктах. На дні обвідного каналу ростуть дерева, їм років по вісім. У насосній станції біля села Лиман вибите скло, частину електродвигунів демонтовано, проводи обірвані, опори облюбували лелеки. Та й поливати, якщо розібратися, нічим. Нині в господарствах збереглося до десяти дощувальних машин типу «Дніпро» і ДДА-100. Для них потрібна агрегатна тяга, а отже, за нинішніх цін на ПММ, вони витратні. Тому за останні десять років на ДДЗС поливали від одного до десяти відсотків площі. Проте оператори, які стали охоронцями брухту, справно приходять на роботу й отримують регулярно платню мало не найвищого рівня для цього окраїнного регіону. Тільки за останні три роки для водообміну озера Сасик витрачено 700 тис. грн. з обласного бюджету. На цей рік передбачено 100 тис. грн. Райрада пропонує спрямувати ці кошти на забезпечення населення якісною питною водою. У село Лиман воду привозять у «молоковозках» за 60 км із Баштанки. Вартість води — 50 гривень за кубометр. Хочеш, купуй, хочеш, пий технічну. На дощ надії мало.

— Навколо скрізь дощ, а тут мертва зона, — говорить Олег Чебан, молодий сільський голова села Лиман. — Наче хто зурочив.

Зурочили дванадцять профільних інститутів.

Голова сільради с. Глибоке Б.Чеботару
Чому влада уперто фінансує прісноводний варіант, ігноруючи рішення громад сіл? Адже під зверненням до президента стоять підписи голови районної ради М.Кожухаренка, міського голови Татарбунар М.Гусаренка, голів сільрад Борисівки — І.Ротара, Глибокого — Б.Чеботару, Нерушая — О.Бойка, Траповки — І.Волкова, Лимана — О.Чебана.

У громадській екологічній організації «Відродження», яку очолює Ірина Вихристюк, вважають, що свій інтерес в адміністрації, безперечно, вгадується. По-перше, ДДЗС — «чорна діра», куди зручно ховати бюджетні гроші. По-друге, на Прибережній косі помалу, наче перші поганки, з’являються приватні пансіонати і кемпінги. Дамба ж забезпечує власникам транспортне сполучення з «Великою землею». Якщо коса стане пунктирною, перерветься проранами-прорвами (їх для нормальної циркуляції води, згідно з тамтешньою розою вітрів, має бути не менше двох), то піщані нудистські пляжі неминуче знеціняться, і всі забудовники, благословенні кимось, будуть приречені. Ну, й по-третє, на голосному конфлікті зручно наживати політичний капітал. Яких тільки депутатів і кандидатів не бачили на берегах Сасика! Всі, включно з земляком від Білгорода-Дністровського району Р.Зозулею, обіцяли, що роздамбують перешкоду. На сайті депутата запитів щодо Сасика не виявлено.

Церква не стоятиме осторонь

Напевно, не можна навіть скласти антологію всього того, що було написано за ці 30 років про сасикську біду. Приділила увагу катастрофі й «Всеукраїнська технічна газета». Писалося найчастіше гостро, часом навіть надміру. Хоча про яку помірність можна казати, якщо в перспективі, з розвитком проекту «Дунай—Дніпро», планувалося на берегах опріснених водой-
мищ спорудити Сасикську й Куяльницьку АЕС, які потребували б чималих витрат води для охолодження реакторів.

За цей час не стало деяких знайомих колег, котрі висвітлювали тему. Повісився один з авторів проекту. За різних обставин, в яких, згідно з нашим менталітетом, хтось вбачає фатальний зміст, пішли з життя відповідальні товариші з ПМК-18 і профільних інститутів.

Із надмірним потоком викриттів, який огрубілий народ із часів перебудовного безладдя традиційно називає «чорнухою», соціально-екологічне лихо сприй-
мається буденно, відбулася переексплуатація теми.

Не писати ж про біду жителів, які опинилися в полоні в агресивної дурості, аморально. Гідротехнічна блокада Сасика триває 30 років. Три десятиліття вимирає населення прибережних сіл. С другого боку, заробляти гонорар укотре начебто ганебно. Це однаково, що лякати слабких на нерви виколупаними зі схилу кістками пращурів. Якось не по-християнськи. А з третього, — якщо не бити на сполох сьогодні, то потім не дадуть.

— Село Борисівка знову має стати морським, — твердо сказав сільський голова Борисівки Іван Пилипович Ротар. — Ви — наша остання надія.

— Допоможіть, щоб лиман прийшов до звичайного стану! — каже Яків Якович Бойко, у минулому — головний співробітник Татарбунарського райвиконкому.

Як колишній виконкомівський працівник, він убачає небезпеку сутичок на косі з міліцією під час проведення радикальної акції, але розуміє, що самороздамбування станеться неминуче, якщо влада, тепер уже на київському рівні, не ухвалить негайних рішень.

Iгуменя Євпраксія
— Церква осторонь не стоятиме, — заявила на сході в Борисівці ігуменя жіночого монастиря Євпраксія. — Я сама керую всіма видами будівельної техніки й транспорту, крім вертольота.

Ігуменя хоробро крутить кермо КамАЗа, коли їздить у господарських потребах.

Парад роздамбувань

Правда, маячіє небезпека, що за роздамбуванням Сасика за принципом доміно або за тяжко пережитим принципом «параду суверенітетів» може статися рекомендоване західними дбайливцями про живу й дику природу самороздамбування придунайських озер. Їх п’ять — Кагул, Ялпуг із Кугурлуєм, Котлабух і Китай. Причому Кагул — озеро прикордонне, вершина з витоками його в Молдавії, а шлюзи-шандори в Ренійському районі Одеської області, тобто в перспективі зміна рівня може спровокувати претензії на міждержавному рівні.

Ялпуг — найбільша прісноводна водойма в Україні, тому її зневоднення неминуче змінить клімат у депресивному Придунав’ї, якому злі язики пророчать політичну долю Придністров’я. Про експорт сепаратизму всерйоз говорити, напевно, зарано, але факт те, що один з апологетів Придністровської республіки осів у Вилковому, де на мальовничому березі Дунаю спорудив особняк-термітник і, за чутками, скупив частину плавнів. Відомо, що найбільш розторопні жителі Придунав’я вже запаслися «на чорний день» паспортами Румунії, Болгарії й Росії.

Ясна річ, дамби придунайських озер і островів мають зовсім інше призначення, ніж сасикська, й поки що населення на них не зазіхає, а, навпаки, захищає і як може ремонтує. Коли протяги прийдешніх перемін із Заходу особливо ку-
йовдили європровінцію, жителям села Новосельського, що в Ренійському районі, запропонували повернути в первісний стан два окультурених у радянський час придунайських острова. Щоб перелітним птахам вільніше відпочивалося у рамках європрограми «Зелені коридори Нижнього Дунаю».

Населення розкололося на обережних і гарячих прихильників євроболотного стану. Поки сумнівалися, з Ізмаїла надіслали техніку роздамбовувати острови й городити шлюзи, і тоді консерватори кинулися з вилами на екскаватор.

Обійдене увагою влади населення нині, коли притисне, все-таки запекло протестує проти абсурду, домагаючись результатів, і це окрилює. У міжсезоння єдину грунтову дорогу, що з’єднує село Петросталь із Тарутиним, розвозило, й жителям доводилося пробиратися до райцентру через суміжну дер-
жаву Молдова. Скажімо, треба зуб видалити чи паспорт поміняти — будьте ласкаві подолати два прикордонні переходи на станції Бессарабяське. На кордонах поліцейському товкмачили, що пожмакану до стану ганчірки довідку тимчасово видано замість старого паспорта, а пред’явник довідки-ганчірки націлився в Тарутине отримувати новий документ, і якщо його загальмують, він знову залишиться невиїзним.

Утомлені від ізоляції петросталівці обіцяли розгвинтити залізницю, що проходить через село, коли блокаду не знімуть. Ця вітка, що належить Молдові, по дорозі разів із п’ять «порушує» держкордон, рельєфно хуліганить, продираючись між пагорбами крізь виноградники. Скандал районного масштабу міг трансформуватися в міждержавний, і поки рейки з костилями не розтягнули, влада спішно відбутувала путівець у напрямку райцентру Тарутине, облагородивши бітумною заливкою, і дорога життя стало помірно всепогодною, хоча, звичайно, до битого шляху не дотягає.

Напевно, на тлі поголовної аполітичності населення, ці протести в окраїнних бессарабських селах і є саме ті точки зростання громадянської свідомості, на яких ґрунтується горезвісне самоврядування громад, фундамент демократії.

Виснажливим самовиживанням нині нікого не здивуєш, ним заклопотане поголовно все сільське населення країни. Але тут, на Сасику, воно ще в тандемі з інстинктом самозбереження. Отже, є надія.... Сподіваються виключно на себе, звикли.