Щоб зрозуміти всю красу поезії Тараса Шевченка, треба побувати в Каневі на його могилі. Зійти на Тарасову гору, на повні груди вдихнути вітер із боку річки, побачити ті ж таки «лани широкополі, і Дніпро, і кручі». Що, досі ще не бували й не бачили? Тоді покваптеся, бо завтра такої можливості вже можете й не застати.
Стійкий заповідний солдатик
Кожному школяреві відомо, серед яких ландшафтів просив поховати себе Тарас Григорович у своєму «Заповіті». Але не кожен у курсі, що з високої гори, на якій міститься могила Шевченка, невдовзі виднітиметься не оспівана ним краса, а виключно «ондуліни» і металочерепиця. Цілі каскади «замків» та «маєтків» вгніздяться (і вже вгніздилися) на берегах Славутича, незаконно обгородивши безсовісно захоплені береги триметровими парканами і безповоротно зіпсувавши пейзаж. Але не тільки будівництво «хатинок» убиває чудову природу. Улюблена поетова Канівщина, та й усе Центральне Придніпров’я, втрачають романтичну красу і традиційні обриси, нещадно грабуються і нищаться дикою капіталізацією, загальним безладом і фактичним безвладдям.
Одним із небагатьох вірних вартових, які бережуть для нащадків природу шевченківського краю, був і залишається державний Канівський природний заповідник, який оточує Тарасову гору. (Ви, до речі, звернули увагу, що «заповіт» і «заповідник» — слова спільнокореневі?) Ось тільки лихо — маленький він зовсім, усього якихось дві тисячі гектарів. Тому, щоб зберегти змальовану Кобзарем середньодніпровську природу, фахівці неодноразово пропонували розширити заповідник і підвищити його статус до біосферного. У таких заповідниках зручно поєднувати охорону природної та культурної спадщини з туризмом і традиційною господарською діяльністю.
Цю ідею підтримали і багато народних депутатів. А ще про необхідність розширення заповідника написано в трьох(!) указах президента, двох держпрограмах і в ряді президентських та прем’єрських розпоряджень.
До речі, учені пропонували розширити Канівський природний заповідник на 12 тис. га. Проте чиновники «внизу» виконувати «вказівки» згори не поспішали й не поспішають.
Хоча формально землю віддано селянам, схем передачі її в «потрібні» руки стільки, що Остап Бендер зі своїми двомастами способами відносно чесного відбирання грошей виглядає сьогодні просто безневинним немовлям. Тож ініціаторам розширення Канівського природного довелося відмовитися від усіх уже розпайованих земель, та й узагалі від усіх територій, які так чи інакше можуть стати предметом тривалих і безплідних суперечок або й судів.
«Кабаняче царство» не здається
Не збулася мрія і про приєднання до заповідника РЛП «Трахтемирів». Він має дві слави: добру — як перший у країні приватний ландшафтний парк (навіть марку випустили з цього приводу); і скандальну — як місце, де прикормлених кабанів п’яні «мисливці» десятками розстрілювали з автоматів. Через величезну кількість диких, знову ж таки, свинок, яких розводять тут, «Трахтемирів» прозвали «кабанячим царством» (хоча треба було б — кабанячим пеклом).
Фактичним власником «Трахтемирова» називали колишнього підручного Л.Кучми Ігоря Бакая. Після помаранчевої революції і втечі Бакая в Білокам’яну депутати Черкаської облради скасували свою постанову про передачу земель ландшафтного парку. Але він існує й досі, залишаючись, очевидно, банальним мисливським господарством. А земельні відносини стосовно нього такі заплутані (з одного боку — територія охороняється як цінна в археологічному плані, з іншого — стоїть у черзі на розпаювання), що навіть начальник обласної археологічної інспекції не бачить іншого виходу, окрім як позиватися. Але це, швидше за все, затягнеться надовго, до того ж малопрогнозовано. Навіщо Канівському заповіднику такий «подарунок»?
Лісові фіги
Велику фігу показали заповіднику (а отже — і президентові з прем’єром) чиновники Держкомлісгоспу. Вони так і не погодилися передати майже 5 тис. га чудового державного Михайлівського лісу державному ж чудовому Канівському заповіднику. Усе керівництво Держкомлісгоспу, від найвищого, вважає, що лише вирубка тутешніх багатих сосняків може врятувати Канівський лісгосп від нинішньої кризи. Упевнившись, що чиновники від лісу стоять на смерть, учені попросили віддати під охорону заповідника хоча б поросле вільхою болото (це лише 1200 га). Але й тут отримали відмову.
Частину вільшаника вже вирубали. Перевірка, проведена спеціалістами Мінприроди, порушень не виявила: належним чином оформлений дозвіл на це рубання в лісників був. Тобто за паперовим законом — усе о’кей. А ось за законами природи... Якщо вільшаники вирубати, то болото висохне. Як це позначиться на пожежній безпеці Михайлівского лісу в цілому, навіть дилетантові ясно. А якщо не ясно, нехай сяде в автомобіль або в поїзд і проїдеться до найближчої вже обвугленої або ще палаючої лісосмуги. А тепер уявіть таку саму «смужку» площею кілька тисяч гектарів...
Але лісники вперто стоять на своєму: ми Михайлівський ліс самі збережемо. У нас там — ботанічні заказники «Вікові дуби» і «Ділянка вікових дубів» — усього аж 2 га площі (а в заказника ж і штату свого немає, і обмежень на використання території менше). «У 1999 році депутати Львівської облради скасували статус заповідності понад десятка об’єктів природно-заповідного фонду області, — розповідає активіст громадської організації «Бюро екологічних розслідувань» Ганна Гопко. — Так, охоронний статус втратили близько 4 тис. га, переважно ліс. На вилучених територіях відразу розпочалася варварська вирубка. Рішення було пролобійоване... екокомісією облради, яку очолював начальник обласного управління лісового господарства».
Однією з жертв цього рішення стали Корналовичі. Ще в 1970-х понад 700 га тамтешнього дубового лісу отримали статус заповідного урочища. Недаремно: у Червоній книзі України Корналовичі згадуються кілька разів, там живе (жило!) безліч рідкісних тварин і ростуть (росли?) рідкісні рослини. Але вже 1997 року обласні депутати зменшили площу урочища втричі, а через два роки взагалі позбавили його заповідного статусу. Столітні дуби пішли під сокиру. Влітку 2005 р. екоорганізація WETI хитрощами заманила туди близько 40 учених, чиновників, лісівників і навіть природоохоронного прокурора. Екологи показали обласному екобомонду порубані гігантські стовбури. Тому довелося визнати: знищення цінного лісу — факт. Облрада повернула у природно-заповідний фонд Львівщини близько 100 гектарів лісу. Але тільки сто, і тільки з допомогою «військових хитрощів». А Корналовичі ж були й залишаються не єдиним знищеним лісниками заказником як на Львівщині, так і в усій Україні.
Наведу ще один приклад. Як розповів радник голови Харківської ОДА Валерій Ловчиновський, у Краснокутському районі області під приводом санітарних рубок лісники фактично знищили заказник «Володимирівський». Унікальні заплавні озерця з їхньою реліктовою фауною після цих рубок почали висихати, тому що ніякої охоронної зони, як того вимагають усі правила й інструкції, ніхто не залишав — ліс вирубали до самої води. Та що говорити про заказники, якщо рубають навіть на тих територіях, які зарезервовані на Харківщині під створення національного парку «Слобожанський»?!
Князі і князьки
Але повернімося на Канівщину й оцінімо роботу ще однієї ланки держуправління — районних держадміністрацій. Працюють вони на виконання «заповідного» указу відверто слабко. Є, правда, виняток — голова Золотоніської райдержадміністрації Валерій Буркацький. Тут усі документи на розширення заповідника узгоджені належним чином і давно передані куди слід.
У Золотоніському районі готові передати заповідникові 1300 га. Плюс по інших районах нашкребли двічі по стільки ж. Дай Боже хоча б цей успіх закріпити. Але знову заковика: за даними з надійних столичних джерел, документи на всі три з гаком тисячі гектарів, які з величезним клопотом удалося підготувати до передачі під державне заповідне крило, лежать зараз мертвим капіталом у Черкаській ОДА. Нарад «щодо заповідника» обласні чиновники провели силу-силенну, а реальну справу зробити — «не до снаги».
Таким чином, на Черкащині поставлені головою держави на варті інтересів держави керманичі області, за великим рахунком, лише спостерігають, як виконання президентського ж указу успішно провалюється. І це при тому, що, за заповідними показниками, у загальноукраїнському змаганні Черкащина відверто пасе задніх. То, може, час уже призначити керівниками людей, здатних зробити область лідером у заповідній справі, забезпечивши виконання екозахисних указів і постанов?
Коментарі фахівців
Анатолій Подобайло, заступник декана біологічного факультету КНУ ім. Т.Шевченка:
— Розширення заповідника актуальне не тільки тому, що це — єдиний шлях якісного збереження Шевченкової природи.
Традиційно Канівський природний заповідник є базою практики студентів університету. Але останніми роками через приватизацію й «захватизацію» майбутні біологи, геологи, географи тощо не можуть набути належних польових навичок, тому що їх мало собаками не цькують у тих місцях, де раніше ми проводили польові заняття. Та й збільшити різноманіття типів природних екосистем, які потрібно вивчати студентам, украй необхідно. Ось і думайте: чи потрібні, скажімо, у складі заповідника заплавні ділянки лівого берега Дніпра, яких сьогодні в заповідника немає…
Ольга Яцеленко, заступник директора Київського еколого-культурного центру:
— На жаль, не тільки Канівський заповідник «блокують» охочі отримати ще не розпайовані землі. У Київській області, наприклад, гальмуються роботи зі створення національних природних парків «Залісся» і «Подесення», у Харківській — «Слобожанського». Причому на різних рівнях — де на місцевому, де на районному, де на обласному. Сумно, що президент і уряд не в змозі домогтися виконання власних рішень.