Пожежа — це вогонь, що вийшов з-під контролю людини.
Плакат
До Вилкового підступала заграва, тхнуло гаром.
— Як в Іраку, — зронив із трагічною гордістю пожежний сторож лісництва Петро Микитович.
Поки зі сторожем видиралися незручними трапами на вишку, пур’яс, холодний північно-східний вітер, розхитував 36-метрову конструкцію, вона скрипіла й смикалася на ослаблених розтяжках. Вітер шматував крони, крізь них підморгували створні знаки Усть-Дунайського порту. На пірамідальній верхівці тополі застрягла фуфайка, мабуть, колись із цієї ж вишки і впущена. Від поривів вітру тілогрійка вимахувала рукавами — наче кликала на допомогу.
По блідому фіолету мчали розкуйовджені хмари, підсвічені місяцем, вони обрисами скидалися на рентгенівські знімки. З очеретяної «чуприни» на десяток метрів вистрілювали люті язики полум’я, але швидко виснажувалися й осідали.
— На Анкудиновому плавні горять, — розпізнавав сторож. — А це на Шабаші, — не збагнути було, як він розбирається в кудлатих далеких просторах, у цих 11 тисячах гектарах плоского ландшафту, безладно посіченого річковими лабіринтами, живильними судинами водно-болотних угідь.
Кажуть, коли палав Шабаш, навіть посеред Дунаю неможливо було витримати в човні, так припікало. За кілометри чулося несамовите ревіння збожеволілих корів. Здичавілі острівні коні тривожно іржали, їх планували об’їздити з допомогою циган і використовувати для елітних кінних прогулянок. Коні втекли, врятувалися, а корови не всі вийшли з пекла. Вранці господині наново прали білизну — над дунайською Помпеєю летіли хмари попелу.
На території акціонованого зі скандалами й остаточно добитого рибозаводу стояла фура з жовтими голландськими номерами. Шофер-голландець дивився в кабіні по міні-телевізору румунську передачу. У хаті-офісі голландський покрівельник у третьому поколінні Бауер Ян Вартьєс, робітник із Гітгорна — містечка-побратима Вилкового, оформляв заявки для робочих віз Олегу Ярошенку й Олегу Морозову, місцевим хлопцям, котрі вже крили дахи в Аппельдорні, Олдензалі, Арнхемі. У порожньому цеху рибозаводу скиртували очерет.
— Шеф поїхав на острови розбиратися, — майстер Олег натякнув, що червоного півня могли підпустити конкуренти, загалом у Кілійському районі сім компаній промишляють заготовками очерету для експорту в Німеччину й Голландію. Внаслідок нічної пожежі на Білгородському острові згорів комбайн для збирання очерету, на Анкудинові — 50 тисяч снопів (!) уже заготовленого очерету.
З островів прибула тупоноса десантна баржа з понтоном на буксирі, привезли очерет. Робітники хиткими східцями носили снопи, що так і норовили розсипатися, й не дуже акуратно складали їх на захаращеній стосами рампі. Робітник на причалі «причісував» снопи дощечкою з криво вбитими цвяхами, очищав їх від залишків листя. Зазвичай очерет утрачає листя з першими морозами, але зима була м’якою, морози — млявими, тож стебла зберегли листя до березня.
Цехом літали невагомі волокна очеретяних мітелок, літні жінки ворушили снопи, відокремлювали сміття, калібрували й сортували стебла. Для крівлі годиться лише рівний очерет завтовшки 2—5 міліметрів і завдовжки не менше 1,7 метра. Зі стебла в’яжуться тугі снопи, основа формується в круглому дротовому шаблоні діаметром 60 міліметрів, це — європейський стандарт. Снопи вилковчани вже охрестили євриками. Якщо в’язати тугий правильний єврик удома, то за нього дадуть 4 гривні, а напівфабрикатний розсипчастий сніп коштує 2 гривні.
У фуру поміщається до трьох тисяч євриків, їх заледве вистачить на скромний дах у Німеччині. Схили престижних дахів на заході круті — не менше 45 градусів. Очерет стелиться за принципом щітки з допомогою клопера, вигадливого інструмента з чарунками. Робота ця штучна, потребує навичок і фантазії, укладка квадратного метра очеретяного даху коштує 60 євро. Ціни кусаються, але попит на екологічно чисті покрівлі за Одером величезний, і навряд чи в досяжному майбутньому його вдасться задовольнити.
Очерету в Голландії приділяється майже стільки ж уваги, скільки й тюльпанам. У Нідерландах очерет вирощують на відвойованих у моря чеках. А в нас досі не використовуються рисові чеки, городжені «Міжколгоспбудами». З 10 тисяч гектарів придатних чеків у Кілійському районі лише половину зайнято рисом.
Робітники вивантажили очерет і пішли перекурювати до мотокосарки «Феррарі». Березневі підпали не вельми розтривожили, про них, можливо, і не заговорили б, якби автор не дошкуляв. Згадали стомлено, навіть якось знехотя, як Єрмак у серпні палав — острів Єрмаков, де збирають очерет не дуже високої якості.
За чутками, заїжджі фірмачі заготівельникам не доплатили, ось ошукані й підпустили червоного півня. Або хтось придумав вогненну розв’язку, щоб надалі на сафрі не кривдили — чим віддаленіше містечко, тим неймовірніші чутки.
Господар МПП Еко-Тур-Центр «Венеція» Анатолій Бєловоленко, який саме під’їхав, не переживав із приводу втрат, навіть зрадів, що на потерпілий від килимової пожежі острів Полуденний не встиг завести на понтоні комбайн, тож машина дивом уціліла.
Пливемо в моторці Полуденним гирлом провідати екскаватор, що заглиблював у погорілому місці протоку. Назустріч за течією рухається каюк із розстеленою у воді сіттю-тонею — іде оселедець. Човняр Микола чемно пригальмовує, об’їжджаємо кушку, крайню мітку на сіті. Над нами правильним клином летять пелікани. Рожевим пеліканам видніший червоний півень. За островами несподівано виростає вузлуватий стовп свіжого диму, за ним хвилин через п’ять піднімається ще один. Таке враження, що хтось пливе протокою і розмірено підпалює.
— Це в Румунії, — каже Микола.
Звертаємо в недавно заглиблене екскаватором гирло. Праворуч відвали грунту, переритого ковшем переплутаного напівгнилим корінням «бухарника», який отруює плавні, ліворуч на Анкудинові суцільні згарища, через чорноту попелу хутко лізуть пронизливо зелені молоді паростки жабрію. Погляд відпочиває на оголеному плоскому суходолі. За десяток метрів, на Очаківському, вітер, наче нічого й не сталося, гойдає сиві султани очерету, підчищена протока не дала вогненному валові перекинутися на північний край острова.
— Он там монастир був колись, — Микола показує, де. — Кажуть, ікона згоріла...
Старовинну ікону принесли старообрядники триста років тому з приполярного Уралу.
Екскаватор на понтоні охороняє кудлатий пес на традиційне прізвисько Дунай. Дунай вистрибує, наче хоче показати, куди втекли палії. Він єдиний німий свідок вогненної драми. Що пережив пес, коли полум’я злітало вище стріли екскаватора, знає лише він.
Для чого підпалюють? Пожежі в дельті, як правило, замовні.
Місцеві жителі з покоління в покоління випалювали очерет узимку і напевно ж не каралися муками сумління. Підпали були звичним міжсезонним заходом. Правда, тоді на островах не водилося косарок «Ламбардіні» й комбайнів SEGA. І заповідника не було. А про лісництво пращури й гадки не мали. А тепер лісництво з неймовірними транспортними проблемами й видатками везе трирічні саджанці в багнисті острівні місця на напівкаючках, саджанці приймаються з муками, частина їх, не витримуючи повеней, гине на корені або хворіє, заражаючи сусідів, решта бореться за життя, а потім умить згоряє від анонімного підпалу.
Так 2002-го на Кубанському острові винищили два гектари молодняку: верби, тополі, 2003-го — п’ять гектарів на Білгородському та два гектари на Очаківському. Розміри збитків, відповідно до нормативних документів, становлять 20 тисяч гривень на гектар. Опускаються руки у вилківського лісничого Миколи Тімоніна.
Старообрядники, що триста років тому осіли на багнистих берегах, невтомні піонери дельти, палили очерет, певна річ, не заради забави, а виключно щоб поліпшити його густоту й міцність: з очерету плели мати для спорудження будинків у цьому безлісому краю. Випалювали очерет під пасовища, під сіножаті, поруч із острівним монастирем навіть сад розбили, спланувавши під кожним деревцем купину-острівець, щоб зберегти від повеней.
А тепер зустрічними пожежами рятують від вогненних набігів жалюгідні дачки, огороджені ліжковими спинками — все, що нажито. Підпалюють, відпливаючи на материк, — це як світло вимкнути або ставні перевірити. А потім хоч трава не рости, хоч очерет, хоч верболіз. Доведений до відчаю народ озлобився, одним днем живе.
Вирок лісництва однозначно лиховісний:
— Луга знищить плавні!
Маються на увазі їдкі лужні сполуки, що утворюються в грунті від вигорілої золи. Після випалювань очерет справді росте буйно, охочіше, але разом із фоновим очеретом так само буйно відростає осока, рогіз та інші бур’яни. Рекомендують робити випалювання один раз на п’ять років і мозаїчно, не від обрію до обрію. Про користь і шкоду очеретяних пожеж сперечаються нескінченно, особливо в нудні міжсезоння.
Очерет хоч якось тримає на плаву депресивний регіон, як мовиться: «Тримай мене, комишинко, тримай!» Принаймні на хліб останні років шість вистачає. Для промислового добування очерету необхідно випалювати ділянки, на яких переплутався «старник» (позаторішній нетоварний очерет) із більш пізнім, придатним. Але при цьому часовий діапазон має бути суворо обмеженим. Річ у тому, що з перших чисел березня червонокнижна сіра гуска сідає на яйця, тож пізні випалювання неприпустимі. А пожежа, про яку йдеться, сталася в другій половині березня на очах у всього народу.
Поки що дармового очерету вистачає на всіх неледачих, тож пущений у плавні червоний півень не соціальне лихо, але з кожним роком косарі пробираються дедалі глибше у ветланд — якщо на західний манер, у найбагнистіші нетрі.
Взимку плавні доступніші. Якщо морози дозволяють, шкребуть по кризі примітивним загостреним кутником, правда, тубільний інструмент зминає стебла, псується товарний вигляд. Із кутовою сталлю і пробиваємося крізь осоку чи то в Європу, чи то на Гаїті.
Найконсервативніші добувачі дідівськими серпами-тарпинами косять. А одеські заготівельні фірми, трапляється, уже заглиблюють єрики рифулерами, щоб добрий очерет потім узяти ручними мотокосарками «Феррарі». Не за горами час, коли на всіх очерету не вистачить, ось чому необхідно поклопотатися про впорядкування випалювань, їх сувору черговість, контрольованість.
Хто та як може забезпечити надійний контроль? У Кілійській пожежній дружині 45 контрактних душ, ще 20 у Вилковому, із рухомого складу — чотири автоцистерни в Кілії, дві пожежні машини у Вилковому та спецавтомобіль. Плавзасобів не передбачено. Недавно пожежників перетворили в підрозділ МНС із усіма надбавками несподіваних надзвичайних обов’язків. Командирові підрозділу старшому лейтенантові Ярославу Максименку клопотів не бракує: жителі провалюються в криниці, причому неодмінно вниз головою, крижини з рибалками відриваються — виклики дикі й несподівані. Один недалекоглядний житель майстрував піч ізсередини, сам себе замурував, а потім не зміг вилізти через жарівник, еменесівці тягнули його стропами.
Розумно, напевно, було б убезпечити пожежонебезпечний район, як заведено страхуватися на пароплавах. Коли на борту судна виконують зварювальні роботи, виставляється пожежний матрос із пінним вогнегасником, кошмою або, через бідність, із тривіальним відром. Місцевій владі варто було б зобов’язати підприємців із семи компаній, що промишляють очерет, оплачувати виклик і доставку пожежного уповноваженого до місця випалювання. Не зайве було б і лісника ангажувати, закріпленого за цією ділянкою. Лісники, до речі, одержують 170 гривень — за мінімумом. І перед випалюванням потрібно змусити замовника скрупульозно обкосити ділянку по периметру.
Коли заготівельники зрозуміють, що вигідніше оплачувати виклик? Поки що на очеретяний бізнес, ініційований на місцевому рівні сім років тому виключно з безвиході, не наклала руку держава під будь-якими приводами.
Якщо ж до кінця літа, коли через Бистре, що в серці дельти, підуть судна, зокрема й нафтоналивні, а з неба летітиме попіл, як у Помпеї, то не зрозуміють. І тоді дорожче обійдеться.
Коли від’їжджав, на повну силу спалахнуло на румунській стороні, де проходить Сулінський канал і ударно випрямляється на інвестиції «Міцубісі» Георгієвський. Можуть безвідповідально заперечити: «У них же й канали працюють, і все одно горить». Горить, але не годиться кивати на промахи сусіди.