Одеський припортовий завод (ОПЗ) — ефективне хімічне підприємство, що посідає за обсягами виробництва аміаку друге місце в Україні й забезпечує роботою близько 4 тис. осіб. Йому належать єдиний у країні термінал із перевалки аміаку потужністю 4,7 млн. тонн на рік і найбільші в Європі аміакосховища місткістю 120 тис. тонн.
Дід бив, бив — не розбив!
Мабуть, жодне інше вітчизняне підприємство не може зрівнятися з ОПЗ за кількістю списів, зламаних у дискусіях на тему: залишити його в державній власності чи приватизувати? Відповідь, здавалося б, лежить на поверхні й у цілковитій відповідності з одеською традицією звучить запитанням: навіщо різати курку, котра несе золоті яйця? Останнє слово, природно, за державою. Саме вона складає дари «курочки ряби» до кошика, іменованого «держбюджет». Яйця справді на вагу золота: у розрахунку на одного працівника ОПЗ сплачує найбільший податок до державної казни. Але спроб приватизувати чи бодай реструктуризувати Одеський припортовий завод до 21 січня нинішнього року було здійснено стільки, що полічити їх практично неможливо. А держава тим часом глибокодумно «гойдала маятник»: продати — не продати, продати — не продати. Громадськість — тривожилась. Адже реструктуризація була б нічим іншим, як спробою коли не з’їсти повністю, то відкусити шматочок. Роль шматочка відводилася цеху перевантаження аміаку, який передбачалося приєднати до державного підприємства «Укрхімтрансаміак». Те, що виділення цього цеху, як, утім, і будь-якого іншого підрозділу підприємства, з єдиного комплексу загрожує екологічній безпеці мешканців прилеглих населених пунктів, у тому числі й самій Одесі, авторів ідеї хвилювало найменше. Значно більш хвилюючою була перспектива, що відкривається при цьому: розпродати завод вроздріб. Але 4 жовтня 2005 року Верховна Рада внесла Одеський припортовий завод до списку підприємств, котрі не підлягають приватизації. І хоча президент України згаданий закон повернув до парламенту для повторного розгляду з пропозицією про його відхилення, депутатам вдалося подолати президентське вето. В.Ющенко під впливом громадськості прийняв тоді остаточний вердикт про недопущення, у жодному випадку, реструктуризації ОПЗ, а невдовзі після цього й рішення про те, що завод продавати не можна.
Хто давнє пом’яне...
Відтоді небагато води утекло. Здавалося, тему можна вважати закритою, мовляв, хто давнє пом’яне, той лиха не мине. Та насторожує недавня заява тепер вже екс-міністра промислової політики України Володимира Шандри про те, що довірене йому міністерство наполягає на якнайшвидшій приватизації Одеського припортового заводу. За його словами, заборонивши приватизацію об’єкта, держава втратила можливість отримання вагомих надходжень до бюджету в контексті зростання цін на газ. Якщо восени 2005 року, за твердженням Володимира Шандри, за ОПЗ (без цеху з перевантаження аміаку) можна було виручити 1,5 млрд. доларів, то нині його вартість зменшилася втричі. «Ми можемо дотягти до такого моменту, — тужить екс-міністр, — що завод нікому не буде потрібний».
Характерно, що, за словами В.Шандри, Мінпромполітики не змінило своєї позиції стосовно залишення цеху з перевантаження аміаку в держвласності, передаючи його тому самому «Укрхімтрансаміаку».
Дозволю собі запитати: а в чому, власне, полягає промислова політика України? Невже лише в тому, аби якомога швидше розпродати державне майно? Навіть коли так, то й у цьому разі грішно зводити промислового велетня до рівня швидкопсувного продукту на базарному прилавку, який чим довше засиджують мухи, тим його важче продати.
До питання про свіжість
Але ОПЗ не швидкопсувний продукт. Ще задовго до січневої енергетичної кризи в Україні його керівництво почало вкладати чималі кошти в енергозберігаючі технології, і, на думку експертів, сьогодні він найпідготовленіший до зростання цін на газ у хімічній галузі. «Із шести існуючих великих хімічних підприємств України, — підкреслює заступник керівника Одеського припортового заводу Валерій Севастьянов, — Одеський припортовий зможе витримати найвищу ціну після того, коли інші великі підприємства хімічної промисловості вже припинять свою роботу». Чи це не свідчення того, що держава, представлена висококласним менеджментом і згуртованим трудовим колективом, здатна бути ефективним власником?
Ще більший гріх замовчувати ту незаперечну істину, що ОПЗ не просто потрібний, а життєво необхідний кільком десяткам тисяч мешканців міста Южний, для якого він став містотворним. Як об’єкт потенційної екологічної небезпеки завод постійно здійснює комплекс заходів не лише з технічного, екологічного, а й соціального захисту своїх працівників і всіх жителів міста. Тут створено рідкісні для України умови для праці, відпочинку й зміцнення здоров’я. Торік у заводському лікувально-оздоровчому центрі було обстежено понад 1800 співробітників. Воно засвідчило: більшість із них має чудове здоров’я. Ті ж, хто потребує лікування, проходять його у вітчизняних і закордонних санаторіях і лікарнях коштом підприємства. У самому місті завод побудував й фінансує Будинок культури, Палац спорту, готель, підтримує інші соціальні міські об’єкти. ОПЗ будує житло, піклується про навчання й підвищення кваліфікації своїх працівників, надає істотну підтримку пенсіонерам.
Весною цього року Одеський припортовий завод здав в експлуатацію унікальний очисний комплекс, котрий забезпечує очищення не лише промислових стоків заводу й інших підприємств Южненського району, а й міських каналізаційних на рівні, що перевищує вимоги вітчизняних санітарно-гігієнічних норм і європейських стандартів. Увесь очисний процес супроводжується на всіх етапах електронним контролем і організованою сучасною системою екологічної безпеки.
Усе навкруг народне, усе навкруг моє!
Так, у багатьох випадках держвласність стає для держави валізою без ручки — нести важко, а кинути шкода. Проте перед тим як опускати руки, слід ретельно розібратися в тому, що саме кидати, а що нести. Саме так свого часу діяла прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер, віддаючи в приватні руки лише нерентабельні для держави підприємства, на розвиток яких у неї бракувало коштів. Але це ж Великобританія з її тисячолітніми традиціями державності. За 15 років незалежності в Україні встигли скластися свої традиції, за якими усе відбувається навпаки: приватизуються, першочергово, найбільш життєздатні підприємства.
Це свідчить лише про одне. Високопоставленим чиновникам народної, як вони люблять підкреслювати, держави ближчі інтереси аж ніяк не народу, а його окремих представників — великих підприємців та олігархічних кланів. Як тут не пригадати зауваження одного з героїв фільму «Кавказька полонянка»: «Не плутай свою шерсть з державною!».
Враховуючи останню перестановку сил у вищих ешелонах влади та наявність у нинішньому складі парламенту небувалої досі одностайності з приводу державної шерсті, неважко передбачити, що настриги останньої будуть стрімко зростати. Тому реанімація теми приватизації і реструктуризації Одеського припортового заводу, слід гадати, лише справа часу. Адже колишнього главу «Укрхімтрансаміаку» Костянтина Кучера призначено заступником міністра промислової політики, а він, ймовірно, свого шансу не змарнує.
Чи буде здійснено спробу реваншу та спротиву рішенням президента й Верховної Ради про заборону реструктуризації і приватизації Одеського припортового заводу, покаже час. Невже укази президента, відповідно до давнього прислів’я, дишло, а наслідки їх «творчого» виконання держчиновниками — «що вийшло»?