«Тотальне знищення рибних запасів — те, що мене найбільше турбує. Саме це є першим дзвоником, що свідчить про загибель живого на нашій території. Найстрашніше в цьому процесі те, що з’являється відчуття, ніби існує негласна вказівка — знищити все в українських річках, озерах, морях. Браконьєрські бригади виловлюють все підряд. При цьому товарна риба продається, а мальок і те, що через рік-два може мати товарний вигляд, переробляється на муку для худоби та птиці. Безоглядно підривається кормова база в затоках, лиманах.
Кортить запитати цих людей: ви збираєтеся жити на цій землі? Ви подумали про своїх дітей, онуків?» — такі думки можна почути від мешканців найрізноманітніших куточків України, які знайомі з реальним становищем у нашій рибній галузі. Проте цю цитату оглядач «ДТ» взяв із бесіди з президентом інноваційної компанії «Волков-групп» Володимиром Волковим. Річ у тім, що він є автором програми з порятунку рибних ресурсів України. Тому перше запитання до президента інноваційної компанії таке:
— Володимире Васильовичу, у своїй книзі про інноваційну компанію ви пишете, що споживання рибної продукції в Україні за лічені роки впало з 18,5 до 5,4 кг на рік на людину. Це насторожує. Який вихід із цього становища ви бачите?
— Насторожує — це дуже м’яко сказано. Дві тисячі років тому китайський філософ сказав: якщо в ставках гине риба, значить, непорядок існує у державі. У нас саме така ситуація. І мене найбільше турбує ситуація, що склалася навіть не сьогодні, — це тільки квіточки. Набагато небезпечнішим є те, з чим зіткнеться наступне покоління — внаслідок цього неприродного становища років через 20—30. Подивіться на людей у країнах, де віддають перевагу гамбургерам та чіпсам і майже не їдять рибу, — їх роздуває, у них м’язи схожі на холодець, вони втрачають жвавий інтерес до життя.
Пояснення тому просте — нейрофізіологами встановлено: між тим, як людина думає та приймає рішення і хімією її мозку, є чітка відповідність. Вже крилатою стала фраза з нашого політичного життя: ми все прораховуємо як математики, а приймаємо рішення як істеричні панянки. Думаю, можна припустити, що багато неадекватних подій у нашому політичному житті вже можна пояснити тим, що в нашому організмі чогось бракує. Але ще не таке буде!..
В житті нашої країни були моменти, коли народ у більшості своїй голодував. Саме тоді риба була основним рятівним елементом харчування. Причому виживали села, розташовані біля водойм. Риба рятувала й тоді, коли війни знищували посіви зернових або коли гинула худоба. І зрештою подивіться картини художників на біблійні теми — риба, як символ життя, завжди тут присутня. А наші пращури для символів нічого випадкового не обирали. Кожен крок тоді був перевірений сторіччями.
Хочу звернути увагу українського суспільства на жахливе становище, що склалося у такому, здавалося б, вузькому й приватному напрямку, як відтворення риби. Саме тому я розробив спеціальну стратегію порятунку рибної галузі.
Нині видаю ще одну книгу під назвою «Рибопродуктивний менеджмент». Сподіваюся, моя праця приверне увагу суспільства до цієї теми. Я провів аналіз, із якого випливає: різке падіння споживання риби, на яке ви посилалися у першому запитанні, відбулося не за десятиліття, а всього за останні три роки! Так, за короткий проміжок часу кількість продажу риби знизилася у 3,5 разу. Це катастрофа національного масштабу!
— Яка причина цього?
— Морська риба, та ж креветка, яка ловиться десь далеко, — занадто дорога для більшості українців, тому що не всі можуть заплатити 20—30 гривень за кілограм. Звичайно, наша річкова, озерна, ставкова риба набагато дешевша й доступніша. Але у водоймах України давно знищується все живе, саме тому вона зникла першою. Згадайте — раніше в магазинах було досить велике різноманіття: оселедець, чехоня, вобла, тараня — все що завгодно.
— Щось не пригадую особливого рибного різноманіття за радянських часів...
— Проте критична маса населення рибою харчувалася дуже активно. З 50 мільйонів 45 мали у своєму раціоні цей продукт. У Союзі навіть було введено рибний день, щоб якось заглушити кризу з м’ясом. Тоді продавалося дуже багато вирощеної у ставках риби: коропа, товстолобика, щуки. Була сушена риба, солона, оселедець і, звісно ж, улюблена риба пролетаріату — маринована кілька.
— Все це було в асортименті, можливо, у якісь казкові царські часи. Наскільки я пам’ятаю, нічого цього не було в достатній кількості в радянських магазинах. Була риба жахливого посолу або заморожена морська, назви якої змінювалися залежно від того, як доблесні рибальські флоти, що промишляли фактично браконьєрством на морях, виловлювали черговий вид риби... Крім того, все це був рибний непотріб, з якихось причин відкинутий примхливим Заходом і тому направлений до наших магазинів.
— Та все продавалося Японії, США, Європі. А ті часом забороняли ловити своїм, нібито борючись за екологію, але з огидою купували дешевий товар, браконьєрським чином виловлений нашим флотом. При цьому закривали очі на те, що отримані гроші Ради витратять на те, щоб побудувати ще один атомний підводний човен проти клятих капіталістів.
Ми дійсно живемо в божевільному світі. І особливо мені не подобається тепер те, що одна з інтервенцій, проведених на наших очах, — знищення риби — шкодить інтелектові народу, дебілізує його. Недаремно колись напівжартівливо-напівсерйозно казали, що фосфор сприяє розвитку інтелекту та радили не дуже успішним ввести до раціону рибу. Сьогодні ця проблема постала перед українцями повною мірою, і якщо її не вирішити, вона призведе до зовсім непрогнозованих наслідків. Хай це й не буде помітним одразу — на це підуть роки. Але я переконаний, що на такі речі треба звертати увагу до того, як вони стануть очевидними, тому що все буде «написане на обличчях» наших громадян. І на це не слід чекати чверть століття. Треба кричати «рятуйте» вже зараз!..
— Якщо бути самокритичними, то слід зазначити, що ми власноруч, через жадібність (точніше жадібність і недалекоглядність деяких промисловців), створили цю критичну ситуацію. Адже екологи давно зазначили: якби лише Азовське море повернути до того стану, в якому воно було до появи на його берегах металургійних підприємств, воно (а це була найпродуктивніша водойма в світі) відтворювало стільки риби, що за вартістю вона б перевищувала виторг за метал заводів, які отруюють життя в Азовському морі…
— Цілком правильно! Коли ми кажемо, що в нас майже немає газу та власної нафти, я відповідаю: зате є така кількість водойм, що ми можемо зробити рибу національною сировиною. Почитайте Сабанєєва і його описи, яка риба водилася в Дніпрі: осетри, стерлядь, гігантські соми — до 200 кг кожний, щуки розміром із пристойну акулу...
Відомо, що за наявністю водосховищ, озер, ставків, лиманів, водойм — охолодників енергетичних систем (в яких, до речі, вода не замерзає цілий рік) Україна займає друге місце в Європі після Російської Федерації. У зв’язку з цим виникає нагальна потреба ефективного використання наявного потенціалу. В нашій регіонально розгалуженій мережі водойм можна практично вирощувати необхідну кількість риби найвищої якості. Саме риба може стати нашою стратегічною сировиною для Європи. Варто врахувати і те, що рибні запаси океанів вже майже вичерпані й гостроту проблеми незабаром відчуємо не лише ми, але й успішні представники «золотого мільярда».
— Але поки ми дуже далекі від успіху в цьому напрямку. Нині ми на дні, бо фактично знищили все, що нам подарувала щедра природа. Крім того, прибрати все, що сьогодні заважає рибному виробництву, практично неможливо — мафія, яка орудує тут, швидше знищить тих, хто хоче навести порядок... Або у вас є якась плідна дебютна ідея, як казав у таких випадках великий комбінатор Остап Бендер?
— Потрібна стратегія розвитку рибного господарства. Необхідно створити, з одного боку, систему розмноження риби, а з іншого — вирощування кожної з її вікових груп. Це дозволить поставити на промислову основу вирощування риби в контрольованих умовах. Варто врахувати ще й те, що вирощування риби в ставках поступається за продуктивністю екосистемам природних водойм. Тут криється ще один резерв — потрібно наблизитися до продуктивності натуральних екосистем, які впливають на оптимальний розвиток кормової бази.
На рибному ринку нам необхідно спрямувати зусилля на такі напрямки: рибогосподарський менеджмент — вивіз, порти, перспективи розвитку; рибопродуктивність, яка пов’язана з ефективною переробкою і зберіганням риби. В нас із усім цим чималі проблеми.
Нині я закінчую розробку стратегії розвитку аграрного та рибопромислового комплексів. У ній хочу розглянути співвідношення аграрної теми та рибопромислової. Переконаний, що розвивати окремо виробництво риби нерозумно — у нашому сільському господарстві використовуються дуже застарілі технології, які шкодять водоймам. Наприклад, широко використовуються хімічні засоби боротьби зі шкідниками, глибока оранка тощо. Все це призводить до змивання у водойми величезної кількості речовин, шкідливих для нормального існування живого у воді. Тому рибоводам та аграріям ці проблеми потрібно розглядати й вирішувати спільно. При цьому може з’явитися певний синергізм — буде не просто підсумовування досягнень, а й примноження зусиль.
Хочу звернути увагу своїх колег з агропромислового комплексу на те, що риба важлива не тільки як продукт харчування, який містить необхідний компонент для підтримки ефективної роботи головного мозку, але і як частина навколишнього біологічного середовища.
Проте дотепер рибне господарство весь час знаходилося в агропромисловому комплексі, як однин із рядових напрямків. Не дивно, що воно там просто загубилося. Втім, як і багато чого іншого...
Щоб привернути увагу громадськості до цієї проблеми, довелося створити рибогосподарську асоціацію «Аквакультура». В її основу покладено ідею поновлення рибних запасів, приміром, створення рибопродуктивних заводів із інкубаторами для розведення мальків та багато чого іншого...
— Припустимо, вам вдасться випустити у водойми необхідну кількість мальків. А ви замислювалися над тим, що на них чекає до того, як вони стануть дорослою рибою?
— Мені зрозумілі ваші побоювання. Скажу навіть більше — ситуація сьогодні склалася трагічна, тому що користувачі, тобто ті, хто має ліцензії та квоти на вилов риби, масово переходять до... органів, які інспектують. Уявляєте — в якомусь регіоні працюють десять бригад рибалок. А їхній шеф іде в керівники рибінспекції, яка є охоронною установою. З цього приводу є гарна народна приказка — пусти цапа до городу.
Таким чином, старе гасло про те, що найголовніший браконьєр країни — це рибінспектор, нині не тільки залишилося, але й набуло нового, зловісного значення. Коли об’єднуються система користувачів і система охорони, свідомо створюється каламутна вода. Наприклад, є затока площею дві тисячі гектарів. Це визначена промислова ділянка, яку обслуговують один-два контрольні інспектори. Перед таким інспектором ставиться одна задача: тобі доручена ділянка площею дві тисячі гектарів, за це з тебе належить п’ять тисяч доларів на місяць. Мовляв, пускай браконьєрів — ми тебе прикриємо — і нехай виловлюють усе геть-чисто, але гроші потрібно здавати по ланцюжку наверх.
Протягом останніх десяти років саме така система справно працювала. В періоди (в залежності від партії у владі) змінювалися лише ставки. Але тепер ситуація значно погіршилася, тому що апетити зі збирання грошей не зменшилися, а рибні запаси майже вичерпані. І це не кажучи про те, що риба відчуває негативні екологічні наслідки й без цього. Приміром, через аномальне літо і перегрів води в Азовському морі бички спливають черевцем догори. Інша риба рятується невідомо в якому напрямку...
— І в таких умовах ви збираєтеся створювати заводи з розмноження аборигенних видів: осетра, судака, рибця, сазана, окуня та інших риб, а потім випускати мальків до водойм? Утопія якась...
— Моя задача й тих людей, які об’єдналися в асоціацію, — насамперед змінити філософію ставлення до риби. І головне — віддати повноваження і права людям, котрі живуть на територіях біля водойм. Тобто якщо ти хочеш виловлювати рибу — будь люб’язний, збережи її для себе й майбутніх поколінь.
Приміром, у Херсонській області нами організоване підприємство «Аквасфера». Для цього довелося знайти місцевого, як кажуть, міцного господарника. Далі ми за власний рахунок закуповуємо малька, випускаємо його в затоку, виставляємо п’ять-шість чоловік, які є одночасно й охоронцями, і єгерями, а наприкінці сезону вони мають можливість одержати із загального вилову дві-три тонни риби.
Ми попередньо прорахували, що саме стільки їм дістанеться, коли буде підраховано загальний вилов і належний за договором відсоток. Якщо ж врахувати, що в них, крім того, ще буде по 900 гривень заробітної плати плюс можливість наприкінці сезону продати свою рибу, то це в сумі виявиться зовсім непогано!
— Ця система дуже нагадує ту, що була в козаків, які жили біля води. До речі, в них все це працювало дуже добре.
— Так, за такої системи наймані люди самі охороняють територію. Звісно, вони нікого на неї не пустять і будуть боротися за рибні запаси як за свої.
— Одного не розумію — якщо людям, наприклад, дісталася затока, то їм доведеться охороняти зовнішній басейн, територія якого примикає до відкритого моря. Але тут риба не залишиться на одному місці — вона буде подорожувати набагато більшою територією й вийде у відкрите море. Що тоді?
— Цілком правильно. Але частина риби зайде і з інших заток сюди. Важливо, щоб і там, у сусідів, працював той самий принцип. Упевнений, нам вдасться домогтися того, щоб такий принцип ставлення до внутрішніх і зовнішніх басейнів домінував скрізь. Тоді процес розграбування рибних запасів країни припиниться сам собою. Щоб вивести рибну галузь із безвиході, достатньо ввести два правила: відрегулювати, що робити із внутрішніми й що із зовнішніми басейнами. І ці правила реалізувати на практиці...
— Я нещодавно повернувся з відрядження до Білорусії, де, на свій чималий подив, став свідком того, що на мостах, причалах, набережних немає жодного рибалки навіть із вудкою. Я вже не кажу про більш серйозні браконьєрські інструменти вилову. А риба при цьому нахабно плаває і грається скрізь: у ставках, річках. Її дуже багато — це просто впадає в око. Виявляється, заборона «бацьки» на вилов риби до кінця нересту виконується і ніхто не наважується її порушити. Я не великий шанувальник таких президентів, але невже в умовах демократії не можна навести хоч якийсь порядок?
— Я доповню вашу похмуру картину ще одним дуже виразним штришком — в нас регулярно до водойм під’їжджають машини підприємств з розведення риби. Потім у звітах повідомляється, що запущено 20 тонн малька. На жаль! Насправді ці машини не привезли жодної рибинки — в їхніх цистернах було тільки 20 тонн води. Але «риборозводжувач» одержав за свою працю гроші, «відкатив» нагору 30 відсотків і відзвітувався.
Якщо сьогодні згідно з паперами підрахувати, скільки малька було хоча б цього року випущено в воду, то по рибі можна було б ходити пішки — вона вистрибувала б на берег.
У Білорусії є один відмінний від нас нюанс — якщо виконавець написав, що він запустив 120 тонн малька, то він їх дійсно запустив до водойми. Припускаю, що він, можливо, вкраде рибу під час її вилову або ще щось вигадає, але не буде йти на ці мерзенні приписки під час зариблення водойми, тому що це обман самого себе. Це вже чистий маразм.
А в нас він може написати, що випустив у воду 200 тонн мальків, і та вищестояща особа, якій він «відкатив», не буде його перевіряти, а просто скаже «спасибі». Якщо деталізувати, то в цьому випадку такий, пробачте на слові, «риборозводжувач» розділить хабар по 10 відсотків трьом членам комісії, яка контролює риборозведення, 30 відсотків відвезе «наверх», інше покладе в кишеню і буде гордо називати себе бізнесменом...
От секрет того, чому в Білорусії риба у водоймах є, а в нас немає.
— Ситуація зрозуміла, але ви не відповіли на моє запитання: чи можна що-небудь виправити в умовах демократії або все ж для руки, яка краде, обов’язково потрібна сокира?
— Я не прихильник сокири, меча, їжакових рукавиць і маузера товариша Дзержинського. Впевнений, що й у наших умовах можна все налагодити найкращим чином, не вдаючись при цьому до насильства. Так, нині ми формуємо стратегію, програми, звертаємося через засоби масової інформації до населення, щоб зламати цю систему. Ми лобіюємо програму через уряд, тому що через парламент і політиків це робити марно — політичні структури, які приходять до влади, поводяться як фазани під час весняного току: красуються один перед одним, щоб показати народові, хто має кращий вигляд. Глибинна стратегія у них відсутня геть-чисто. На жаль, подвійна мораль починає проникати в усі прошарки суспільства: її вже можна виявити в НАНУ. Приміром, із нею довелося зіткнутися в одному з академічних економічних інститутів. Мені знадобилася допомога в науковому обгрунтуванні концепції. Але щойно я почав говорити про справу, вони лише криво посміхнулися, вважаючи, певне, що я займаюся цим для якихось політичних цілей, і відверто так і сказали: мовляв, «вішати локшину» людям із такими ідеями можна й без академічної підтримки...
Сумно! В країні зникла віра в необхідність наукового прорахунку, постановки точних стратегічних цілей. Окрім модних псевдонаукових фраз про інновації, ніхто серйозно нічого не робить. Йдеться лише про те, щоб зірвати політичні дивіденди й контролювати політичний процес.
Проте — вода камінь точить. Упевнений, що ми свою програму збільшення рибних запасів виконаємо, адже кількість наших прихильників зростає...