Уже минуло більш як десять років із часу набуття чинності Конвенцією про заборону розробки, накопичення й застосування хімічної зброї та її знищення (КЗХЗ). Серед різноманітних документів із питань роззброєння КЗХЗ є унікальною міжнародною угодою. Конвенція проголошує не тільки повну відмову від застосування хімічної зброї, а й зобов’язання країн-учасниць здійснити повне знищення наявних арсеналів. Вона передбачає заборону на розробку нових її різновидів і організацію всеосяжного міжнародного й національного контролю, під режим якого підпадають не тільки військові об’єкти, а й підприємства з виробництва хімікатів.
Учасниками конвенції на початок 2007 р. стала 181 держава. Ця цифра відбиває привабливість і ефективність цього міжнародного інструменту, що усуває з арсеналу війни хімічну зброю як засіб масового знищення. Більше того, є надія, що міжнародне співробітництво приведе до розширення сфери дії конвенції й на заборону ведення хімічних воєн із застосуванням хімічних агентів, наприклад, для знищення рослинності чи зараження джерел води, до контролю над засобами боротьби з громадянськими заворушеннями, до істотного обмеження можливостей використовувати хімікати з терористичною метою тощо.
Крім того, що пряма мета конвенції — заборона хімічної зброї, вона, по суті, є одним із перших міжнародних документів з урегулювання поводження з токсичними хімікатами. Всі хімічні речовини більшою чи меншою мірою токсичні. Рівень небезпеки для людини і живої природи загалом визначається гранично допустимими дозами й часом впливу, при яких проявляються негативні ефекти. Саме такий підхід до оцінки токсичності диктує потребу укласти систему правил безпечного поводження з хімікатами й дотримуватися її. Вимоги нових жорстких принципів регулювання виробництва звичайних хімікатів широкого списку, нещодавно прийнятих ЄС та низкою інших країн, також побудовані на таких засадах: рівень безпеки для живого домінує над економічною ефективністю, а контроль встановлюється з моменту організації виробництва хімікатів до ліквідації відходів.
Безперечно, завдання знищити хімічну зброю в десятирічний період після набрання конвенцією чинності виявилося досить складним. На початок 2007 року шість країн світу задекларували наявність хімічної зброї у своїх арсеналах загальним обсягом понад 70 тис. тонн. США і Росія, які володіють найбільшими арсеналами (31 і 42 тис. тонн, відповідно) постали перед проблемою безпечного роззброювання хімічних боєприпасів і створення виробничих потужностей із їх знищення. Крім того, знищення небезпечних хімікатів викликало численні протести жителів населених пунктів, близьких до
місць розташування таких установок. В окремих випадках довелося навіть відмовитися від вибраних місць планованого розміщення установок знищення хімзброї або вжити додаткових заходів безпеки.
Усе це призвело до тимчасових затримок у виконанні вимог конвенції, й конференція країн-учасниць подовжила до квітня 2012 року терміни повного знищення хімзброї США і Росією, які нагромадили 95% від усієї задекларованої хімічної зброї, і встановила нові терміни для Індії, Лівії, Албанії та Південної Кореї. Нинішнього року Албанія повністю знищила свої арсенали хімзброї. До початку 2007 року Росія ліквідувала понад вісім відсотків, а США — близько 40% запасів хімічної зброї першої категорії. Очевидно, що терміни знищення боєприпасів до 2020 року в цих країнах більш реальні, оскільки темпи знищення хімічної зброї все ще повільні, хоча й наростають із введенням нових установок — будується ще сім. Безперечно, істотним кроком уперед є встановлення контролю за 27 сховищами хімзброї в зазначених країнах. Зі знищенням об’єктів із хімічною зброєю зміщуватиметься й центр уваги інспекційного контролю на діяльність звичайних хімічних виробництв.
Для знищення токсичних хімікатів використовуються дві основні технології — спалювання й нейтралізація. Спалювання у спеціальних установках хімікатів, вийнятих із боєприпасів або сховищ, — досить витратний і тривалий процес, хоча й видається універсальним практично для всіх різновидів хімікатів. Нейтралізація іприту, наприклад, простіша технологічно, але продукт, що утворюється при цьому, може бути забруднений рештками токсичних речовин, і це потребує додаткових заходів безпеки та створення спеціальних сховищ продуктів нейтралізації або повторного спалювання. Для люїзиту пропонується технологія нейтралізації з наступним вилученням миш’яку, хоч є сумніви в економічній доцільності цієї пропозиції. Нервово-паралітичні гази піддають лужній нейтралізації, а гідролізат, за російською технологією, змішують із бітумом і поміщають у запаяні бочки для зберігання в бетонних бункерах. У США нейтралізат знищують спалюванням.
Іншою проблемою є давня хімічна зброя, тобто виготовлена до 1946 року. За визначенням конвенції, її стан «погіршився до такої міри, що вона вже не може використовуватися як хімічна зброя». Держава, яка виявила давню хімічну зброю, розглядає її як токсичні відходи і в міру можливості надає інформацію про місце знаходження та стан, вживаючи заходів для її знищення або видалення, відповідно до свого національного законодавства. Учасники конвенції задекларували понад 110 тис. тонн хімічних озброєнь, вироблених до 1946 року. Багато давньої хімічної зброї затопили в повоєнний період у морях і океанах, найчастіше координати місць такого поховання вказано неточно або їх зовсім немає. Наприклад, відомі два великі райони затоплення хімзброї у Балтійському морі, де обмежено судноплавство й заборонено риболовлю. Природно, боєприпаси з хімічними агентами піддаються морській корозії, міграції з підводними течіями, а руйнація оболонок веде до потрапляння токсинів у воду. Якщо нервово-паралітичні гази й ціаніди швидко гідролізуються в морській воді, то іприт, люїзит і їх суміші можуть перебувати в ній довгий час у придонних горизонтах у вигляді желеподібних мас, створюючи тривалу й часто непередбачувану небезпеку в районах затоплення боєприпасів на невеликих глибинах. Заборона використовувати води Світового океану для поховання токсичних і радіоактивних відходів звела бар’єр перед такою діяльністю. Проте час від часу місця затоплення давніх боєприпасів із рештками токсичних хімікатів виявляють інколи і в районах активних військових дій Першої та Другої світових воєн, військових арсеналів та звалищ. Виникає потреба їх знищити за прийнятими технологіями. Як і місця морських поховань, координати давніх арсеналів із хімічною зброєю в окремих випадках — «забули», стара документація щодо таких об’єктів або загубилася, або містить неповні чи частково перекручені дані. Ці обставини потребують ретельного попереднього обстеження місць активізації економічної діяльності для забезпечення безпеки людей і тваринного світу.
Україна прагне активно сприяти міжнародним зусиллям із виконання конвенції. На нашій території не було хімічної зброї, і ми не стояли перед проблемою її масштабного знищення. Але в Україні вже відбулися кілька спільних навчань і міжнародних тренінгів, семінарів та курсів перепідготовки персоналу, відповідального за хімічний захист у ряді країн Європи. Такі заходи дозволяють відпрацювати взаємодію й сучасні методи виявлення, захисту і дегазації небезпечних хімічних об’єктів.
Інший напрям діяльності України пов’язаний зі створенням національної системи виконання положень конвенції. Вона охоплює декларування об’єктів хімічної промисловості, контроль за використанням і переміщенням токсичних хімікатів, насамперед таких, які підпадають під дію конвенції. В Україні розроблено систему декларування й ліцензування діяльності з використанням хімікатів, і, безперечно, в найближчому майбутньому ми змушені будемо застосовувати принципи ліцензування хімікатів, прийняті недавно у країнах Європейського Союзу.
Низка питань поводження з хімікатами виходить за рамки конвенції. Наприклад, недавно було прийнято міжнародні зобов’язання щодо заборони й знищення стійких органічних забруднювачів, зокрема хлорорганічних пестицидів і поліхлорованих біфенолів. Базельська конвенція регулює й істотно обмежує міжкордонне переміщення токсичних відходів. Ці та інші міжнародні угоди, учасником яких є й наша країна, вимагають від України організувати контроль за виробництвом, використанням та поводженням із відходами великого списку хімікатів. Потрібно створити спеціальні установки зі знищення токсичних відходів, чого ми гостро потребуємо, і, звісно ж, — підтримувати готовність до дій у можливих аварійних ситуаціях. Таким чином, принципи конвенції про заборону хімічної зброї виходять за межі її безпосередніх цілей і застосовуються в широкому аспекті безпеки поводження з хімічними речовинами.
Очевидно, варто продовжувати дослідження нових методів захисту й антидотів від хімічної зброї і взагалі токсичних хімікатів. Зсув вістря театрів військових дій до населених пунктів, що проявився в останні десятиліття, і придушення центрів управління та промисловості ставить завдання бути готовими до усунення наслідків хімічної атаки цивільних та промислових об’єктів. Ці завдання мають низку відмінностей, наприклад, від роботи зі штатною технікою й реагентами хімічної дегазації, використовуваних технологій тощо. І якщо сучасні військові доктрини роблять малоймовірним використання хімічної зброї як засобу масового ураження в військових діях, то відомі приклади використання хімічної зброї терористичними організаціями свідчать про незмінну актуальність проблеми.
Проблеми загального і повного роззброєння обговорюються вже багато десятиліть, і вчені з труднощами знаходять окремі, як правило, часткові й неповні розв’язки. Конвенція про заборону хімічної зброї, попри складність швидкої реалізації завдань знищення боєприпасів, демонструє можливість створення й досягнення міжнародного режиму повної заборони одного з різновидів зброї масового ураження. І в цьому її особлива сила!