Нарешті наш теплоходик почав віддалятися од Очакова — прибіленого снігом, притихлого, малолюдного без нескінченних когорт літніх відпочивальників. Беремо курс на південь. Зазвичай путь пролягає лівіше, навскіс по лиману, але зараз зліва — не лиман, а безкрає льодове поле, тож через якусь годину пристаємо до коси не з лиманського, а з морського боку. Тут же, біля причалу, «Нива», яку далі кермуватиме мій супутник і поводир, місцевий старожил Віктор Дяченко.
Біла «Нивка», біла дорога білим степом, а затим і білий ліс — зелене віття сніг замаскував так майстерно, що тільки де-не-де прозирають смарагдові оченята соснових голок.
Сива стомлена сутінь снігів,
Слід сорочий і лисячий слід.
І під крилами хмар-снігурів
Сонця зимнього жевріє глід.
Сиво як... сивосниву сосну
Нюха заєць і тінь свою нюха...
— Як ви думаєте, Вінграновський був на Кінбурні? — перервав паузу Віктор.
— Мабуть, ні. Є в нього лиман, глосики, Очаків, а ось Кінбурна я не зустрічав.
Далі ми у згоді мовчимо, бо зі сказаного обом ясно-яснісінько: хіба ж міг такий чоловік, як Микола Вінграновський, побувавши хоч часину на Кінбурні, не згадати його в своїх поезіях?
— А якщо запросити його? Ви допоможете? Я вам зараз розкажу, що ми йому покажемо, — Віктор, цей гостинний син причорноморського степу, який не дуже давно відкрив для себе дивний світ Вінграновського, говорить так, наче поет уже пакує в Києві валізи.
Дорога наче так само звивається білим степом і білим лісом, аж раптом, різко вивернувши кермо і загальмувавши, Віктор похмуро цідить: «Ось сюди Вінграновського я, мабуть, нізащо не повезу...»
...На безмежній білій скатертині незліченною раттю стриміли до неба чорні шпичаки. Далі пеньки, далі знову обвуглені списи колишніх сосен.
Це минулого й позаминулого літа дві пожежі, як Мамай, прокотилися Кінбурном, знищивши понад 1000 гектарів сосни.
Пам’ять тисячоліть
(кілька штрихів до портрета Кінбурна)
Унікальність — без цього слова просто важко обійтися, характеризуючи такий феномен, як Кінбурнська коса. Унікальність географічна, геологічна, історична. У скіфську державу ведуть стежки тисячолітньої давнини, тут — пам’ять про еллінів і Київську Русь, запорозьких козаків і суворовських богатирів. Тут у V сторіччі до н.е. славнозвісний Геродот милувався Гілеєю — країною лісів у пониззі Дніпра. Тут на вітрильниках прадіди вже сьогоднішніх жителів коси били сандолями в Ягорлику гігантських осетрів.
Звісно, час кладе на Кінбурн свою печать. Уже давно позаростали шелягом волоки, якими запорожці перетягували через косу свої чайки з Чорного моря в Славутич, уже вітри ганяють пісок над місциною, де стояла Кінбурнська фортеця, уже лиш окремі гайки бринять листям там, де розкошувала Гілея. Та що віки й тисячоліття! Візьмемо наші дні — і побачимо зміни, зміни і зміни.
«Кінбурнська коса низовинна, у східній частині заболочена. Поверхня в більшій частині покрита ковиловим степом, в пониззі між горбами ростуть верби, дуби, берези і крушини. Багато прісних і солоних озер — місця гніздування білої чаплі, журавлів та інших птахів. На побережжі Кінбурнської коси розвинуте рибальство (головним чином скумбрія)».
Це довідка із 20-го тому «Большой советской энциклопедии», який вийшов із друку 1953 року. Минуло всього півстоліття, а корекції потребує кожне з чотирьох скупих речень. «Більша частина покрита ковиловим степом», «багато прісних озер», скумбрія — гей-гей, це вже тільки в енциклопедії! Коса значною мірою змінила своє обличчя за життя лише одного людського покоління.
І ще один штрих, навіяний енциклопедією. 50 років тому в переліку дерев — тільки чотири види: верба, дуб, береза і крушина. Як бачимо, не згадується сосна, без якої сьогодні неможливо уявити косу.
Слів немає, треба було закріплювати піски, стримувати вітрову ерозію. В останній третині ХХ століття цієї мети було досягнуто шляхом соснових насаджень. Та яких насаджень? Висадити цілий ряд досить широких соснових смуг поперек коси — цього і вистачило б. Але лісове відомство створило великий масив соснового лісу, що зовсім не узгоджується з екологічними законами та й, скажемо прямо, із здоровим глуздом. Лісівники проігнорували шлях відновлення корінних порід дерев, які тисячоліттями пристосовувалися до природних умов сухого степу, які не вимагали регулярного догляду та обробок отрутохімікатами. Монополія сосни на значних площах вельми зашкодила природним комплексам, біологічному різноманіттю, тим видам рослин і тварин, які зникають. Тільки під час посадки сосни в тендітний грунт коси було внесено сотні тонн дусту.
З іншого боку, несолодко і самій сосні — в силу екологічних і господарських прорахунків штучні насадження почали гинути на сотнях гектарів. Не буду зупинятися на деталях уже згадуваного лиха, яке навідує сосновий ліс протягом минулого й позаминулого років — на пожежах, але зазначу, що попри недбальство людей, які спричиняли загорання, безперечна вина лежить на лісівниках: як тих, хто планував посадки суцільним масивом, так і тих, хто десятиліттями допускав захаращення лісу горами хмизу, хто не проводив у необхідних масштабах рубки.
Втім, проблеми соснового лісу — лише один штрих. Додамо загальне зростання кількості автотранспорту, масовий неконтрольований наплив відпочивальників, хижацький рибопромисел, браконьєрство, військові навчання зі стрільбою. І стане ясно, що у 80—90-х роках коса опинилася в небезпеці.
На початку 90-х учені-екологи О.Деркач та С.Таращук обґрунтували необхідність створення регіонального ландшафтного парку і знайшли в цьому підтримку жителів коси, депутатів сільської та районної рад. А 15 жовтня 1992 року своє слово сказала обласна влада: рішенням Миколаївської обласної ради було створено (до речі, вперше в Україні) регіональний ландшафтний парк «Кінбурнська коса».
«Бережем свого кордона!»
(роздуми директора парку З.Петровича)
За десять років було всього: і труднощі становлення, і радість від своїх, хай невеличких, як на кого, перемог. Візьмемо дії нашої науково-технічної ради відновлення та підтримки функціонування природного нерестовища риби в районі Бієнкових плавнів. Завдяки налагодженню водообміну, між плавнями та Дніпро-Бузьким лиманом оживився плавневий водно-болотний комплекс загальною площею близько 300 га. Виник своєрідний центр біорозмаїття: нерест декількох видів риб (сазана, сріблястого карася, бичка та інш.), гніздування сірого гуся, лебедя-шипуна, крижня, чирка-тріскуна, лиски, колонія в 400 пар великої та малої білої, сірої і рудої чапель, квака, кулика-ходулочника. Тут перебуває значна частина європейської популяції рожевих пеліканів. Із рідкісних ссавців — норка, видра, борсук, занесені в Червону книгу України. Також НТР приймала рішення про створення штучних островів-платформ для приваблювання та гніздування колоніальних птахів. Платформи послужили кристалізуючим фактором, завдяки якому загніздилась колонія водно-болотних птахів чисельністю близько п’яти тисяч пар одинадцяти видів.
Наукові працівники парку постійно беруть участь у роботі екологічних товариств, симпозіумів, конференцій. Уже другий рік до нас приїздять екологи з інших країн Європи: в рамках програми «Біосферна експедиція» вони співпрацюють із українськими орнітологами та зоологами.
Хочу навести кілька прикладів, які, на мій погляд, переконливо свідчать на користь природно-заповідного статусу території. Так, зокрема:
— ліквідовано військовий полігон на Кінбурні;
— зупинено розорювання цілинних ділянок степу під нові масиви сосни;
— соснові насадження не обробляються отрутохімікатами;
— не відкрито підприємство по переробці трупів тварин на кісткове борошно;
— відхилено проект забору прісної води для країн Близького Сходу.
Зробити можна було б значно більше, аби не низка ще не розв’язаних на сьогодні проблем. Їх основний виток — звичайно ж, недостатнє фінансування. Не буду розлого поширюватись на цю банальну вже тему, але як, скажімо, підібрати фахівця на зарплату в 180 гривень? Кадрові ж проблеми плюс зношений машинно-тракторний парк обумовлюють іншу прогалину: слабкий контроль за тим, як дотримуються заповідного законодавства сотні й тисячі відпочивальників, мисливців, рибалок.
На наш погляд, потребує нагального розгляду і справа шляхового сполучення. Так, уже давно вкорінилася думка, що відсутність нормального наземного транспортного зв’язку коси з материковою територією — благо. Мовляв, була б дорога — витоптали б уже Кінбурн. Певну рацію такі судження мали ще років 10—15 тому. Нині ж численні «джипи» і «лендровери» проскакують нашими пісками, як асфальтівкою, і маємо десятки, сотні доріг, які нівечать цілинний степ. Спорудження ж від Геройського (Херсонська область) дороги з твердим покриттям дало б можливість як для збереження залишків реліктової поверхні ґрунту, так і для постійного контролю за в’їздом транспорту в заповідну зону на єдиній шляховій артерії.
Ще даються взнаки міжвідомчі протиріччя. Ніяк не звикнуть враховувати статус парку чиновники від мисливства. Щороку в Києві, за прямої або мовчазної підтримки в Миколаєві, приймають рішення про початок сезону полювання на пернату дичину, і щороку керівництву парку з великими зусиллями вдається добиватися порозуміння, що Чернігів і Кінбурн — вельми різні географічні точки, що коса взагалі — унікальна пташина країна. В результаті початок відстрілу переноситься на кілька тижнів, але наступного року все знову повторюється.
Сумніву немає, створення регіонального ландшафтного парку — значне зрушення в плані екологічного оздоровлення Кінбурна. Але і тоді, десять років тому, і нині ні для кого на секрет, що регіональний ландшафтний парк — тільки паліатив. А що дає половинчасте рішення проблеми — теж далеко не секрет. Словом, на часі — створення національного парку.
Які ж надії ми покладаємо на нього? Перш за все — зосередження в одній установі всієї еколого-господарчої влади, на території національного парку ні лісівники, ні мисливці, ні рибалки не повинні приймати жодного рішення, здійснювати жодної дії, яка б суперечила статусу парку. Всі господарські, бізнесові справи мають погоджуватись і вирішуватись на одному рівні — на рівні національного парку.
Існування національного парку значно розширило б наші можливості по залученню до роботи нових наукових сил, посилило б службу охорони, поставило б на якісно новий рівень рекреаційну діяльність. Так як національний парк був би єдиним і повновладним господарем на заповідній території, можна було б сподіватися на ефективну і довготривалу співпрацю з можливими інвесторами. Уже перші кроки по створенню національного парку стануть логічним продовженням тих набутків, які за десять років заніс до свого активу регіональний ландшафтний парк «Кінбурнська коса».
У нас і канава — проблема?
(новий епілог зі старим заголовком)
Словом, зосталось мені згадати «перші кроки по створенню національного парку» та й розповіді нашій про Кінбурн — кінець. Звісно, оптимістичний. Тим паче, в кінці минулого року після науково-практичної конференції в Миколаєві, присвяченій 10-річчю парку, заступник начальника державної служби заповідної справи Мінекології України Сергій Комарчук твердо заявив: до кінця 2003-го парк може отримати новий статус, діло за місцевою владою.
І влада зробила «перші кроки»! Задом наперед. Ось уже кілька місяців навколо парку не стихають пристрасті: проводяться численні перевірки, пишуться акти, засідають комісії. Поштовх — довідка начальника облдержрибінспекції О.Климова для заступника голови облдержадміністрації І.Шульги. Суть довідки, точніше скарги — давня історія про канаву. Втім, переглянемо кілька абзаців із моєї публікації «У нас і канава — проблема?» від 23 жовтня 2001 року в газеті Миколаївської облдержадміністрації та обласної ради «Рідне Прибужжя».
«Уже тривалий час на Кінбурнській косі не вщухають пристрасті довколо нерестовищного каналу, у просторіччі — просто канави, в Бієнкових плавнях. Ясна, здавалося б, справа, як кажуть, місцевого розливу, переросла у проблему, котру не спромоглися розв’язати Покровська сільська рада, власті Очакова: доводиться втручатися обласним інстанціям. Послухаймо провідного інспектора регіонального ландшафтного парку «Кінбурнська коса» Миколу Шишмана:
«Є на Кінбурнській косі урочище — Бієнкові плавні, які з незапам’ятних часів також називались Бієнковими промислами. Навіть знаменитий Суворов згадує про них в своєму листуванні з Кінбурна 214 років тому. А славне було це урочище тим, що тут знаходилося найбільше на Нижньому Дніпрі нерестовище сазана або коропа. Правил (писаних) риболовства ще тоді не було, але нерест пильно охоронявся, і лише на виході із нерестовища великі особини сазана вилучалися рибалками на засолку. Так тривало впродовж сотень років. Канали довжиною близько 3 км, по яких заходила риба на нерест, регулярно чистились і викошувались від очерету. Пізніше цю роботу виконували рибалки колгоспу «Свідомість», але років 20 тому догляд за рибоходами припинився. Канали заросли і замулились. Риба ж щовесни регулярно продовжувала приходити на своє природне місце нересту. Прохід риби на нерестовище став неможливим.
...Десять років тому ентузіаст-природолюб В.Гарагуля на свій страх і ризик прокопав у найвужчому місці між лиманом і нерестовищем новий канал довжиною 320 м, що було значно дешевше, ніж чистити старі трикілометрові канали. Сазан, а з ним і срібний карась, який з’явився в лимані в 60-х роках, зразу віднайшли новий шлях до нерестовища площею близько 300 га.
З 1994 р. роботу з підтримки функціонування каналу та охорони нерестовища від браконьєрства здійснює регіональний ландшафтний парк «Кінбурнська коса».
Пропускна спроможність каналу в дні заходів-виходів — понад 10 тонн сазана за годину.
...Проблема охорони нерестовища від браконьєрів із кожним роком загострюється. Цікаву позицію зайняли рибоохоронні органи і рибодобувні організації. Ні тим, ні іншим не потрібне природне нерестовище, яке по площі та можливостях для нересту не можна зрівняти ні з якими риборозплідними ставками. А затрати на будівництво ставків, рівних за площею та їх функціонуванням, у мільйони разів більші, ніж затрати на підтримку природного нерестовища.
...Весною 2001 р. обласна рибінспекція розпорядилася, а члени фермерського господарства «Ларич» загорнули рибопрохідний канал аж в семи місцях, використавши для цього старі рами автомобілів та причепів. Протягом місяця риба не могла зайти на нерест, викидаючись часом на берег поблизу входу в канал, ставала легкою здобиччю браконьєрів вздовж берега лиману. Тільки втручання першого заступника голови облдержадміністрації М.Тульського та прийняття рішення по функціонуванню природних нерестовищ дало можливість адміністрації парку відновити канал, а рибі віднереститися.
...Центральний інститут рибного господарства Української аграрної академії наук провів експедиційне обстеження нерестовищ і надав позитивний висновок щодо умов нересту та їх призначення як природних нерестовищ.
Але тим, хто загорнув канал весною, ні розпорядження обласної адміністрації, ні проекти та висновки інститутів не до вподоби. Їм потрібна риба. Не та, що колись виросте з мальків, а вже сьогодні, і бажано ще з ікрою».
Нагадаю, це мовилося майже півтора року тому. З часом, видно, щось змінилося в поглядах обласного керівництва на глобальну проблему канави, а може, зіграло свою роль і те, що й М.Тульського вже немає в кабінеті першого заступника голови облдержадміністрації. Як би там не було, а нині в комісії під орудою І.Шульги гаряче і невідкладно обговорюються не «перші кроки по створенню національного парку», а дії дирекції ландшафтного парку у світлі розв’язання гамлетівського вузла з канавою. Аналогічні потуги і щодо можливої ревізії рішення обласної ради від 15 жовтня 1992 р. про створення РЛП «Кінбурнська коса» та відповідного розпорядження тодішнього голови адміністрації.
Треба сказати, що колотнеча навколо парку, збурення сумнівів щодо самого його існування — річ перманентна. І в мене є своя версія довготривалості цього явища. Версія, пов’язана зовсім не з недоліками законодавства, не з тактичними прорахунками райради, облради, дирекції парку. Все це є, але воно не головне. Просто нині до коси вже дібралися люди, для яких приватизація магазинів, ринків, рибопромислів — пройдений етап. Їм подавай курортну місцину, та поближче до моря, та ще й, скажімо, з плантацією орхідей, яку по всій Європі не знайдеш. Їх почерк уже явно проглядає в діях багатьох чиновників.
Коса — звісно, краса. І не тільки дівоча. Наша коса — краса й Очаківщини, і Миколаївщини та Херсонщини, і всієї України. Саме для її збереження люди створили десять років тому регіональний ландшафтний парк. Створять і національний парк. А канави — яка дорога без них обходиться?