Більшість журналістів, котрі висвітлювали міжнародну конференцію з проблем глобального потепління, що проходила на острові Балі з 4 по 14 грудня, покинули цей захід останнього запланованого дня її роботи. І рознесли по всьому світі інформацію про її фактичний провал, зумовлений жорсткістю позиції США. Однак можновладці на острові затрималися і після безсонної ночі досягли-таки певного компромісу у вигляді так званої Балійської дорожньої карти, яку, щоправда, вже встигли розкритикувати представники Білого дому.
Понад десять тисяч учасників із 180 країн з’їхалися на індонезійський острів із цілком визначеною метою — ініціювати новий дворічний раунд міжнародних переговорів із розробки механізму, що прийде на зміну Кіотському протоколу, строк якого спливає 2012 року. Цей документ було розроблено 1997 року, і він передбачає скорочення обсягів викидів парникових газів 2008—2012 рр. на 5,2% порівняно з показниками 1990 року. Причому на країни, що розвиваються, ці обмеження не поширюються, у чому США угледіли загрозу своєму економічному розвитку і єдині серед розвинених країн відмовилися ратифікувати протокол. Попри те, що саме Сполучені Штати роблять найбільший внесок у справу забруднення земної атмосфери.
Представники Вашингтона і тепер робили все від них залежне, аби заблокувати укладання нового міжнародного договору. Зокрема рішуче виступали проти намірів Євросоюзу скоротити викиди вуглекислого газу до 2020 року на 25—40% і на 50% — до 2050-го. І зрештою перемогли — конкретних зобов’язань щодо скорочення обсягів викидів у заключному документі конференції немає. Зате є принаймні формальна декларація про добрі наміри з боку Вашингтона, яку вдалося добути лише у відповідь на погрозу бойкоту з боку Євросоюзу всіх американських природоохоронних заходів.
Експерти вкрай обережно поки оцінюють досягнуті на Балі результати. Зате зі значно більшим ентузіазмом сприймають новини з корпоративних фронтів. Зокрема про те, що найбільший в Азії енергетичний концерн CLP, не чекаючи ухвалення політичних рішень на державному рівні, добровільно взяв на себе зобов’язання скоротити емісію парникових газів. Протягом найближчих трьох років кількість двоокису вуглецю, що викидається в атмосферу в процесі вироблення однієї кіловат-години електроенергії, має скоротитися на 4,8%. А до 2050 року — аж на 76%. Останнє стане можливим завдяки переважному розвитку атомної енергетики, використанню відновних енергоресурсів, а також упровадженню так званих технологій чистого вугілля. Те, що гонконгська компанія, яка активно працює в Китаї, Таїланді, Тайвані, Індії й Австралії, добровільне взяла на себе зобов’язання щодо обмеження емісії, більш ніж показовий факт. По-перше, успішна реалізація узятих зобов’язань обнуляє доводи американської адміністрації, котра стверджує, ніби вибіркове запровадження квот дає конкурентну перевагу країнам, що розвиваються. А, по-друге, знімає загальне напруження у дуже непростому діалозі між розвиненими багатими країнами і бідними, що розвиваються. Адже ще більш амбітні зобов’язання перед цим узяли на себе Франція та Японія.
Втім, експерти привертають увагу до того факту, що гонконгські енергетики не брали на себе зобов’язань скоротити загальні обсяги емісії. В умовах, коли один лише Китай дає зростання споживання енергії на 11—14% на рік, скорочення питомих показників емісії парникових газів навряд чи допоможе вирішити проблему глобального потепління. Тим більше що, за результатами альтернативних досліджень, Китай уже перегнав США за абсолютними показниками викидів парникових газів. А за питомими показниками в абсолютній першості Китаю і сьогодні ніхто не сумнівається.
З другого боку, поки ще рано судити про те, чи досягла конференція ще однієї своєї мети — продемонструвати, що зусилля, спрямовані на захист довкілля, не несуть у собі загрози економічному зростанню та процвітанню, а навпаки, сприяють йому. Так, наприклад, за даними Йенса Пастера, представника програми ООН із питань довкілля, в Німеччині 2020 року в сфері екологічних технологій буде задіяно більше людей, аніж в автомобільній промисловості. Проте саме цих технологій бракує бідним країнам, де зростання попиту на енергоресурси іде випереджаючими темпами. Витрати на їхнє впровадження обчислюються десятками мільярдів доларів, а в спеціальний адаптаційний фонд, поки що вдалося зібрати лише 67 мільйонів доларів.