Російські географи під керівництвом академіка К.Кондратьєва переконані, що основним регулятором клімату Землі є вода в усіх трьох фазових станах: у вигляді водяної пари, гідросфери та хмар, льоду й снігу. Роль парникових домішок, у тому числі й вуглекислого газу, у сотні разів менш істотна.
Близько ста років тому С.Арреніус висловив гіпотезу про те, що температура повітря біля поверхні Землі підвищується під впливом парникового ефекту, що утворюється вуглекислим газом. З того часу вчені, моделюючи клімат планети, приділяють основну увагу саме СО2. Тим часом, з усіх парникових газів найбільшу масу має водяна пара. Саме завдяки водяній парі й хмарам середня температура біля поверхні планети складає близько 15 градусів замість -58 градусів (саме таку температуру мало б абсолютно сухе повітря).
Міряючи температуру повітря вночі в безвітряну погоду, при відсутності низьких хмар, туманів і опадів, учені переконалися, що остигання земної поверхні залежить від концентрації водяної пари: чим вона вища, тим більше тепла зберігає Земля. У даному випадку водяна пара в атмосфері відіграє роль парникового газу. Інші парникові домішки, окис і двоокис вуглецю, які часто називають чадним і вуглекислим газами, двоокиси сірки й азоту, хлористий водень, аміак і багато інших також впливають на температуру повітря, але їхня роль у цьому процесі значно слабша. Пояснюється це тим, що концентрація водяної пари (абсолютна вологість) на два-три порядки більша за концентрацію інших домішок. А кількість випромінювання, у тому числі й теплового, що поглинається тією або іншою домішкою, й обумовлене ним підвищення температури пропорційні концентрації (щільності) цієї домішки.
Значну роль у термічному режимі Землі відіграє хмарний покрив. За даними космічних досліджень, на всіх материках Північної півкулі існує зв’язок між середнім місячним значенням кількості хмар і приземної температури повітря. У теплу половину року цей зв’язок достатньо тісний, у холодну - трохи слабший. Винятком із цього правила є тільки Європа влітку. Кількість хмар, за тими ж даними, зростає від десятиліття до десятиліття: з 1971 по 1990 рік вона збільшилася на 2% у Північній півкулі, на 4% — у Південній, на 3% — над Землею в цілому.
На підставі всіх цих даних учені стверджують, що вуглекислий газ й інші домішки, яким у ХХ сторіччі приділяли основну увагу при моделюванні клімату, не відіграють істотної ролі в зміні термічного режиму Землі.
У кліматологів узагалі немає підстав говорити про таку зміну, вважають московські географи, оскільки значна частина планети, у тому числі океани та пустелі, не охоплені метеорологічними спостереженнями. Не можна також не рахуватися з тим, що всі оцінки зміни глобальної температури отримані зі спостережень у населених пунктах, де завжди вологіше й більш хмарно, а тому й спекотніше, ніж у безлюдних місцях. Саме на цій проблемі — взаємодії потоків випромінювання з полями вологості й хмарності — й слід зосередити зусилля фахівцям із земного клімату.