Одна з причин того, що реформаторські дії влади не привели до позитивних результатів, консолідації суспільства — відсутність чітко сформульованої, прийнятної та зрозумілої як еліті, так і кожному громадянинові, стратегічної мети розвитку країни. Із цього погляду викликають сумнів зміст і структура Основних напрямів урядової політики в економічній і соціальній сфері на 2006 рік. Проголошені цілі політики — підвищення конкурентоспроможності національної економіки та збереження соціальної спрямованості її розвитку — по суті такими не є, вони лише засіб. Мета розвитку країни повинна мати людський вимір.
У зверненні президента України до Верховної Ради 9.02.2006 р. із трьох напрямів нової стратегії розвитку держави і суспільства на середньострокову перспективу — поліпшення життя громадян стоїть на останньому місці, а перші два напрями — формування сучасної системи державного управління й інтелектуально-орієнтований економічний розвиток. Але хіба вони не є тільки інструментом поліпшення життя громадян?
Тому необхідно сформулювати науково обгрунтоване цілісне бачення майбутнього життєвого середовища — як у цілому, так і за окремими складовими: функціональним (природне середовище, інформаційна й соціальна сфери, виробництво, інфраструктура) і територіальним (країна, регіон, населений пункт). Найважливішим завданням є обгрунтування взаємозалежної системи параметрів розвитку життєвого середовища.
Житло — найважливіша складова життєвого середовища, яка відчутно зачіпає інтереси кожного громадянина. Як цільовий параметр може бути прийнятий встановлений ООН мінімальний рівень забезпечення житлоплощею — 30 кв. м на людину. Для досягнення цього параметра, враховуючи, що забезпеченість житлом населення України в півтора разу менше, необхідно побудувати до 0,5 мільярда квадратних метрів житлової площі, виділити (передусім, за рахунок внутрішніх резервів територій населених пунктів) і забезпечити об’єктами соціальної та комунальної інфраструктури чималі території. Із огляду на вкрай незадовільний стан існуючого життєвого середовища, його формування за цільовими стандартами в межах населених пунктів потребуватиме до одного трильйона американських доларів.
На перший погляд — це непідйомне завдання. Проте вартість землі в населених пунктах набагато перевищує цю цифру. Треба лише забезпечити цілковиту прозорість і ефективність використання землі — головного багатства країни, ліквідувати тіньові схеми та за рахунок цього різко збільшити доходи держави, місцевого самоврядування, громадян від використання землі. У сучасній Європі в структурі доходів місцевого самоврядування податок на землю становить до 60%, у Японії — до 70%. 1912 року в структурі дохідної частини бюджетів земств України збори з земель і лісів становили 45%, а в сучасній Україні — лише 12%, навіть у Києві з його наддорогою землею — 15%.
Важливим засобом нагромадження грошових ресурсів для розв’язання проблеми формування життєвого середовища населених пунктів може стати процес розмежування земель державної та комунальної власності. Для розв’язання цієї проблеми передбачається витратити три роки та п’ять мільярдів гривень. У Києві сьогодні в державній власності перебуває 96% міських земель. За попередніми розрахунками київської влади, в державній власності має залишитися тільки 6% земель міста. Природно, що реалізація цієї пропозиції спричинятиме багато конфліктів.
На нашу думку, є можливість заощадити ці гроші і час, одномоментно передавши в комунальну власність усі землі населених пунктів і зобов’язавши місцеві ради за заявками державних установ і підприємств передавати їм у власність або оренду необхідні земельні ділянки. При цьому можна буде перевірити й відповідність нормативам розмірів використовуваних нині цими установами й підприємствами територій.
На рівні населеного пункту цільовими параметрами формування життєвого середовища (крім забезпечення житлом
30 кв. м на людину) є забезпечення нормативної 30-хвилинної пішохідної доступності до установ із надання повсякденних послуг населенню (школа, дитячий садочок, ясла, магазин), а також півгодинних витрат часу на поїздку на роботу для 90% працюючих в обласному центрі України або 45 хв. — у мегаполісі.
Перелік соціальних стандартів може бути прийнятий відповідно до Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії». Уся діяльність з обгрунтування складових життєвого середовища (особливо на нижньому рівні), цільових і проміжних параметрів, що характеризують ці складові, має виконуватися прозоро, у формі діалогу між владою, підприємницькими структурами, неурядовими організаціями, усіма громадянами.
Це дозволить у процесі формування й реалізації стратегічної мети забезпечити соціальну згуртованість, громадську злагоду стосовно бачення майбутнього держави, її регіонів і населених пунктів, а також шляхів і темпів реалізації задумів, підвищення соціальної й економічної активності громадян.
Особливо важливим є обгрунтування цілей і прогнозування розвитку столиці України — Києва. У цьому зв’язку, безумовно, заслуговує на позитивну оцінку концепція його розвитку, у стислому вигляді опублікована в «ДТ», №16—17 від 29.04.06. Наведені в ній стратегічні цілі Києва швидше формулюють його місію — найвищий сенс існування міста. А інтегральною метою є створення й підтримка повноцінного міського життєвого середовища для ефективної реалізації тих функцій столиці, які відтворюють її місію.
У межах України регулювання розвитку Києва має здійснюватися на чотирьох просторових рівнях: національному — шляхом стимулювання розвитку субстоличних функцій у розташованих на відстані 400—500 км від Києва макрорегіональних центрах — Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі, Львові; макрорегіональному — розвиваючи низку доповнюючих функцій у розташованих у радіусі до 150 км від столиці (на перетині радіальних магістралей, що відходять від неї, із зовнішнім транспортним кільцем) містах Житомирі, Черкасах, Чернігові, Вінниці; регіональному — шляхом розвитку дублюючих обласних функцій у м. Біла Церква; субрегіональному — у радіусі 50 км, у межах приміської зони Києва.
У концепції розглядається лише четвертий рівень.
Справді, забудовники нині відчувають труднощі при отриманні земельних ділянок. Проте важко погодитися з авторами концепції, що «сьогодні проблема територіального розширення Києва набула критичної гостроти».
По-перше, місто має чималі територіальні резерви: щільність населення в ньому істотно нижча, ніж у столицях порівнянних за розміром європейських країн, а площа виробничих територій набагато більша, і використовуються вони вкрай неефективно. У таких галузях, як енергетика, виробництво будматеріалів, харчова, целюлозно-паперова й деревообробна промисловість на 1000 працівників припадає понад 10 га виробничих територій.
Це (як і наявність низькотехнологічних виробництв) неприпустимо для столиці з потужним людським потенціалом, найдорожчими земельними й іншими ресурсами розвитку. Скороченню виробничих територій має сприяти переорієнтування економіки міста на новітні ресурсомісткі, екологічно безпечні й високодохідні види діяльності, що забезпечать жителів столиці адекватними їхнім запитам робочими місцями.
Для нарощування внутрішніх територіальних ресурсів доцільно звузити адміністративні функції Києва й вивести з нього центри Київської області, Києво-Святошинського району, міністерства («ДТ» №30 від 6.08.05). Генеральний план Москви, де щільність населення 2,5 разу більше київської, передбачає здійснення до 2020 року великих будівельних програм без розширення територіальних меж міста.
По-друге, включення приміських земель у межі Києва не відповідає інтересам жителів столиці та прилеглих районів, бо створює загрозу масованої урбанізації цих територій із перетворенням їх за характером забудови на один із звичайних районів Києва. Буде знищено цінні приміські природні ландшафти, скоротяться можливості їхнього використання для відпочинку киян, через розтягування комунікацій погіршиться доступність міських центрів, скоротяться можливості участі громадян у самоврядуванні.
Це суперечить сучасній світовій практиці й рекомендованим ООН принципам сталого розвитку мегаполісів, нормативно встановленим типу й обмежувальному режиму використання земель зеленої зони Києва та його найважливішої складової — лісопаркового поясу.
Зникнуть з карти країни поселення з багатовіковою історією (приміром, відомі понад 1000 років Васильків, Вишгород, Білогородка).
Посиляться ризики втрати Києвом своєї унікальності, неповторного поєднання найцінніших природних і культурних ландшафтів із своєрідною духовною аурою прадавнього міста, яке остаточно розчиниться в нових просторах.
Для правового регулювання використання земель Києва та прилеглих районів необхідно розробити зонінгові правила (Правила забудови). У них, зокрема, можна розробити пропозиції про майбутнє використання садівницьких товариств, які займають великі території.
Примітно, що Київ ще в
1861 р. запровадив такий ефективний регламент забудови міських земель — майже на півстоліття раніше від Лос-Анджелеса, який претендує на пріоритет у цьому питанні. І документ наших предків помітно змістовніший порівняно з недавно ухваленими правилами забудови Києва.
Для підвищення ефективності використання землі необхідно ввести податок за прогресивною шкалою на вже відведені інвесторам, але не використовувані земельні ділянки, надати право Київраді (як це заведено для французьких муніципалітетів, земств у царській Росії) самій встановлювати ставки цього й земельного податків.
Заслуговує на увагу і питання про надання міській громаді Києва права законодавчої ініціативи. Адже в Конституції УНР 1918 року таке право надавалося органам місцевого самоврядування, що об’єднували не менш ніж 100 тис. виборців.
Добре звучить гасло: «Київ — місто для людей». Але ще краще, згадавши Е.Хемінгуея, сформулювати цільову настанову: «Київ — це свято, яке завжди з тобою!».