Держава продовжує затято не помічати проблеми перспективних і високотехнологічних галузей промисловості. Керівники високого рангу воліють розбиратися і перерозподіляти повноваження в галузі потоків сировини і напівфабрикатів, замість того, щоб наводити елементарний лад у сфері виробництв, що випускають складну продукцію. Так, аналізуючи економічні кроки минулих років, можна знайти масу документів, які свідчать про «перекроювання» повноважень і грошей у чорній металургії, металобрухтовому бізнесі, нафтогазовій галузі. Тим часом, у технологічних галузях економіки чиновники ділять хороші слова — більша частина документів і галузевих програм містить лише наміри та надії.
З одного боку, нинішню ситуацію зрозуміти можна — у кожного держменеджера існують деякі виробничі й фіскальні орієнтири, які він завжди мусить мати на увазі. З іншого боку, затвердилася практика, коли передові напрями в промисловості отримують розвиток лише в одному разі: якщо під акомпанемент розмов про їхню значимість можна з року в рік брати гроші з бюджету. А така постановка питання, як відомо, — вірний шлях до провалу проекту, — адже що гірше йдуть справи, то більше коштів можна просити.
Будь-який телеглядач, а тим більше людина, котра займається економікою, із легкістю може перерахувати до десятка нововведень і розробок, на тлі яких роками красуються різні чиновники, виголошуючи до болю однакові промови про пріоритетність інноваційного шляху розвитку економіки.
Склалася практика, за якої прийнято критикувати деякі галузі (металургійну, нафтогазову), одночасно регулюючи їхні фінансові потоки. Водночас цілий ряд високотехнологічних галузей, що ще не встигли стати великими донорами бюджету чи не навчилися на ньому паразитувати, продовжують залишатися непоміченими. І, напевно, цілком закономірно, що більша частина з них є дійсно пріоритетними напрямами розвитку економіки.
Описана вище ситуація спостерігається, наприклад, у кольоровій металургії. Як і в багатьох секторах економіки, після кризи початку 90-х першими з підприємств галузі почали зростати компанії, що займаються сировиною, а отже, і її експортом.
Загальновідомо: раніше, за часів СРСР, більшу частину продукції підприємств кольорової металургії споживали підприємства військово-промислового комплексу. А оскільки десяток років тому військове протистояння суттєво зменшилося, то основні споживачі — ракетно-космічний комплекс, суднобудування — знизили замовлення.
Преса не раз писала про тяжке становище в стратегічно важливій підгалузі — кольоровій металургії, проте дієвих заходів щодо виправлення ситуації не вжито й досі. Чимало публікацій на цю тему було й у відомому тижневику «Дзеркало тижня» (№11 (386), 2002 р., «Титан: закономірність результату», №23 (244), 1999 р., «Відкремнилися, затитанилися... загалом, догерманюємося»).
Довідка:
Для будівництва атомного підводного крейсера типу «Курск» необхідні 6 тис. тонн титанового прокату. Основними виробниками титану залишаються країни СНД (Росія, Казахстан, Україна) — 60%, Японія, США й у незначних обсягах — Китай. Україна є монополістом сировини в СНД та Європі (Вільногорський ГМК і Іршанський ГЗК), у повному обсязі забезпечує сировиною підприємства СНД і в значних обсягах постачає його в далеке зарубіжжя, у тому числі й у США. Україна має єдиний у світі НДІ «Титан» (м. Запоріжжя). Значні сили Академії наук працюють на титанову галузь країни, а Запорізький титано-магнієвий комбінат (ЗТМК), що випускає губчастий титан, працює нерентабельно, має великі борги, постійно їх нарощуючи.
Ще недавно одне з ключових підприємств галузі — ЗТМК — було флагманом кольорової металургії колишнього СРСР і України. З нього вийшли чотири заступники міністра, десятки директорів об’єднань і підприємств, 160 кандидатів і 6 докторів технічних наук. Проте зараз стан справ із фахівцями трохи змінився. Але про все по порядку.
База сучасної електронної промисловості заснована на модифікаціях напівпровідникової продукції, кремнієвих і германієвих структурах, сконцентрована в Україні, де за часів СРСР випускалося 85—90% продукції. Основними її споживачами були підприємства електронної промисловості Росії, Білорусі й України. Так, українські заводи випускали 40% телевізійних приймачів. Зараз практично припинений їхній випуск, чому значною мірою сприяла відсутність напівпровідникових приладів власного виробництва.
На базі германієвого виробництва ЗТМК Україна першою у світі освоїла випуск приладів для надточного озброєння, приладів нічного бачення й інших. До сьогодні випуск германієвої продукції зберігся у вигляді діоксиду, в обсязі 1—1,5 т на рік. Проте власне сировинне забезпечення майже не збережене. Україна має унікальні природні запаси сировини, в освоєнні якої зацікавлений цілий ряд країн.
Довідка:
Оборот ринку продукції на базі кремнію у світі удвічі перевищує оборот світової сталеливарної галузі й ушестеро — оборот автомобільного бізнесу.
Галузь із виробництва кремнію стала неповноцінною після розриву технологічного ланцюжка і зупинки на ЗТМК цеху номер 26. З цієї причини зупинився Донецький хіміко-технологічний завод (сел. Донське Донецької області). Тодішні керівники галузі в Мінпромполітики і ЗТМК, зупиняючи виробництво, безумовно, знали про важливість галузі, але, із грубими порушеннями технології, все ж зупинили його. Споживачі продукції — Світловодський завод чистих металів і київський завод «Квазар» перейшли на переробку за давальницькою схемою сировини з Німеччини, Швейцарії, Італії. Водночас, побачивши свою неспроможність в управлінні виробництвами з наукомісткими технологіями, Мінпромполітики вжило заходів для розширення вторинної брухтопереробної галузі.
У результаті з’явилися сотні документів, більшість із яких були спрямовані на те, щоб відносно чесно поділити між бюджетом і підприємцями доходи від вивезення величезної кількості брухту за кордон. Тим часом, у документах, які стосуються відновлення та налагодження виробництва кольорових металів, конкретики значно менше. Під різні спеціалізовані програми просять дати трохи пільг і грошей. Іноді це вдається. Так, згаданий ЗТМК заборгував державі та фірмам більш як 400 млн. грн. і продовжує нарощувати борги.
Тим часом, минуло вже досить часу, аби переконатися, у яких випадках підприємства кольорової металургії відроджують виробництво, і за яких умов потенційно потужні виробництва ледве животіють.
Знаючі галузь люди, безумовно, погодяться з тим, що приватизовані виробництва перебувають у значно кращому становищі порівняно з тими, що залишилися у власності держави. І додадуть: особливо тяжко тим підприємствам, які разом із держстатусом отримали ще й звання стратегічно важливих виробництв.
Наприклад, Мінпромполітики, відчувши свою неспроможність у координації алюмінієвих, титанових, твердосплавних, напівпровідникової галузей, посилює розвиток вторинної кольорової металургії. В Україні створено більш як 160 підприємств із переробки брухту кольорових металів, їм видано відповідні сертифікати виробників сплавів кольорових металів, що відповідають світовим стандартам. Проте фахівці знають, що насправді таких виробників не більше десяти. Це — Запорізький алюмінієвий комбінат, завод «Інтерсплав» й інші.
З 1999 року експорт сплавів перевищував його виробництво, в окремі роки — більш ніж удвічі. Керівництво металургійною галуззю роками не помічало лжеекспорту. Тим самим скарбниця держави, як повернення ПДВ, необгрунтовано втратила сотні мільйонів гривень.
Природно, маючи настільки прибутковий напрям, ніхто не хотів займатися невдячною справою — розвитком і стабілізацією галузей із наукомісткими технологіями. Мінпромполітики, тим часом, у черговий раз виношує плани реорганізації, маючи намір підвідомче управління кольорової металургії перетворити на державний департамент. Тож найближчим часом, можливо, керівників підгалузі всадовлять у зручніші крісла.
Великий інтерес для досліджень становить і новостворена галузь із видобутку золота, на що пішли колосальні кошти. Виробляються ж мізерні обсяги жовтого металу. А перед початком розробки багато фахівців попереджали про неправильний курс у видобутку дорогоцінних металів.
Ще за Союзу було отримано перші зливки золота, чітко визначено схеми рентабельного виробництва. В Україну запросили найдосвідченіших спеціалістів, у тому числі і колишнього генерального директора об’єднання «Магаданзолото» пана Погребного. Українські фахівці вчилися видобувати золото в Росії, Африці. Але коли постало питання про власне виробництво, до керівництва новоствореною підгалуззю і підприємством «Українські поліметали» були запрошені люди, далекі від даної тематики. І результат не забарився.
І прикладів такого підходу до добору кадрів можна навести чимало. Багато українських фахівців у сфері видобутку золота працюють нині в Росії, Узбекистані. Серед них є бажаючі повернутися на Батьківщину і надати необхідну допомогу в організації рентабельного виробництва. Проте більшість таких пропозицій залишається без уваги в Міністерстві промислової політики.
Тим часом запаси кольорового брухту в країні підходять до кінця, а отже, рано чи пізно чиновникам доведеться звернути увагу на виробничі підприємства. Вірніше, навіть не на окремі заводи та комбінати, а на розірвані виробничі ланцюжки, у збереженні й розвитку яких, власне, і полягає головне завдання держменеджерів.
І тоді, безумовно, зверне на себе увагу ситуація, що склалася навколо Запорізького титаномагнієвого комбінату — ключового підприємства титанової і кремнієвої підгалузей промисловості.
Титан
Суть питання проста: унікальне виробництво, здатне приносити країні мільйони, тихо-мирно лежить на узбіччі і стогне про свої проблеми.
Нагадаємо: досить потужні комплекси з виробництва титана у світі мають лише США, Японія, Росія, Казахстан і... Україна. Крім того, нагадаємо ще раз: наша країна є постачальником сировини для металургів ЄС, Росії, Казахстану.
В принципі, у руках держави опинилася монополія континентального масштабу. Але, як це буває, — калькулятором почали колоти горіхи. Вже котрий рік ЗТМК є постачальником, напевно, найменш якісної у світовій галузі сировини.
Через незавершеність реконструкції установки фінальної обробки титанової губки продукція комбінату не підходить для виплавки титану прийнятної якості, У результаті вітчизняні виробники металу змушені закуповувати сировину за кордоном.
Що відбувається з рентабельністю виробництва в описаному випадку, читач, напевно, уже здогадався. ЗТМК за досить низькими цінами постачає титанову губку всій Євразії, а українські виробники титану купують допрацьовану сировину ЗТМК чи аналогічний продукт за кордоном. Чому з виробничого циклу, який складається з десятків різних процесів, випала одна маленька ланка і зіпсувала рентабельність усієї галузі, примусивши ешелони із сировиною колесувати по всьому світу, замість того, щоб не виїжджати за межі Запорізької області, ніхто сказати не може.
Та факт залишається фактом: в Україні є все, щоб стати великим експортером титану і виробником товарів із нього. Два гірничі підприємства — Вільногорський ГМК та Іршанський ГЗК — у великих обсягах видобувають і збагачують титанову руду. Запорізький титаномагнієвий комбінат готує губку, яка, якщо захотіти, може підійти для виробництва титанового прокату і зливків аерокосмічної якості. Потужності для переплавлення губки в сляби в Україні є. Спеціальний прокатний стан для виготовлення титанового листа існує на Алчевському металургійному комбінаті. Проте час минає, і всі починають звикати до абсолютно ненормальної ситуації.
Кремній
Другим цікавим виробничим ланцюжком кольорової металургії та технологічних галузей у цілому, є виробництво кремнію. Який, нагадаємо, — ключова сировина для створення електронних приладів. Припинення виготовлення граничного кремнію на Запорізькому титаномагнієвому комбінаті 1998 року призвело не лише до великих фінансових втрат — вітчизняні виробники монокристалів змушені були почати працювати за «титановою» схемою. Тобто шукати за кордоном сировину, потужності для виробництва якої в нашій країні просто величезні.
Природно, «сізіфова» складова комбінації позначилася на рентабельності виробництв монокристалів, що широко використовуються при виробництві електронних приладів, сонячних батарей та інших подібних виробів.
Зважаючи на те, що іноземні компанії уклали великі інвестиції в поліпшення технологій отримання монокристалічного кремнію і домоглися досить низької собівартості, вітчизняні виробники у разі помітного зростання цін на сировину опиняться в дуже складному становищі. А отже, можуть припинити існування ті нечисленні виробництва електронної промисловості, що відновилися після кризи.
Таким чином, Україна, замість того, щоб мати в складі своєї економіки дві потужні наддоходні підгалузі, спокійно чекає моменту, коли повністю їх втратить.
Збитково працюючий ЗТМК за нинішніх засобів управління підприємством навряд чи відновить фінальний процес відновлення титанової губки. Радше навпаки — у результаті постійного дефіциту оборотних коштів можуть скоротитися обсяги продукції, яка нині випускається, або зупиниться устаткування, що постійно вимагає коштів на підтримання його в робочому стані.
Одночасно кремнієве виробництво ЗТМК, віднедавна ставши самостійним «Заводом напівпровідників», також не має ясних перспектив. Галузеве міністерство перешкоджає приватизації підприємства й водночас не сприяє його нормальній роботі.
Отже, у результаті нераціонального використання потужностей лише одного підприємства не розвивається і поступово може припинити своє існування цілий сектор української економіки. По-перше, не маючи достатньої кількості сировини, скруту почуває електронна промисловість. По-друге, машинобудування втрачає цілий ряд переваг, які воно мало б, якби використовувало доступний титан і його сплави.
Проблем у кольоровій металургії України створено чимало. На думку фахівців, їх можна було б уникнути за наявності відповідного рівня керівників у Мінпромполітики, ЗТМК і Запорізькому заводі напівпровідників. Президент України своїм указом від 22.04.2003 розрубав гордіїв вузол у металургії, усунувши від керівництва галуззю заступника держсекретаря Сергія Грищенка.
Раніше на некваліфіковане управління металургією, яке приносило колосальні збитки Україні, звертали увагу керівництва країни ряд народних депутатів, неодноразово писала про проблеми галузі і преса. Зокрема, вказувалося на незадовільний рівень керівництва з боку менеджерів ЗТМК і безпосередньо директора заводу В’ячеслава Теліна.
Необхідним є залучення фахівців відповідного рівня для управління підприємством і галуззю в цілому. І якщо добре пошукати, то компетентних людей завжди можна знайти.