Наприклад, у метро. Точніше, за припущенням, можна було б зустріти — на станціях, у оздобленні яких використано мармур. Та про все по порядку.
Підійдіть до погруддя М.Горького на станції метро «Університет». Трохи нижче від нього — навіть пильно придивлятися не треба — добре видно величезні завитки амонітів (одразу три на одній мармуровій плитці).
Амоніти — прадавні головоногі молюски. Родичі сучасних восьминогів і кальмарів, тільки із закрученою, схожою на баранячий ріг мушлею. Назву свою одержали на честь давньоєгипетського бога Амона — у нього були такі самі роги. Науці відомо близько 1500 різних видів амонітів. Близько десятка з них у більш як сотні відбитків — від маленьких, діаметром усього 5 см, до чверті метра — проглядаються в мармуровому облицюванні станції метро «Університет». (Найбільші ж із відомих науці амонітів мали діаметр понад два метри!
Ще на цій станції удалося виявити півтора десятка рострів белемнітів. Найбільший (близько 10 см) і найгарніший знаходиться на платформі для поїздів, які йдуть у напрямку станції «Лісова» (там, де зупиняється «хвіст» поїзда). На протилежній платформі є його мініатюрна — усього в півтора сантиметра — точна копія. На тій самій платформі, біля дверей під №47 можна побачити напівпрозору круглу пляму сірого кольору — теж залишок белемніта, тільки в поперечному розрізі.
Зовні белемніти схожі на кальмарів, але на відміну від них мають внутрішню мушлю, щоправда, дуже тонку і крихку. До наших часів дійшли тільки масивні навершя-ростри. Вважається, що з їх допомогою тварини закопувалися у грунт, а також використовували як баласт, для стабілізації пересування. Їх досить часто знаходять у відкладеннях починаючи від кам’яновугільного і до палеогенового періодів. Наші предки вважали белемнітів відламаними пазурами чортів і називали «чортів палець». За іншою версією, це були остиглі блискавки — «громові стріли». Розрізані уздовж белемніти з метро справді нагадують вмуровані у мармур наконечники стріл.
Станція метро «Університет» — найбагатша на окам’янілості. Є вони і на «Арсенальній», декорованій рожевим кримським мармуром (точніше, мармуроподібним вапняком). А в біломармуровому оздобленні «Печерської» виявлено безліч стеблин викопних морських лілій.
Досить багато окам’янілостей можна побачити в облицюванні фойє Палацу спорту. Здебільшого це амоніти. А от у ЦУМі огляд шикарних, ще довоєнних, мармурових сходів особливим успіхом не увінчався, вдалося знайти лише кілька фрагментів черепашок двостулкових і черевоногих молюсків...
Справжній рекордсмен за кількістю, якістю та розмаїтістю викопних — колишній Будинок тканин, де нині розташовується парфумерно-косметичний магазин «Л’Ескаль центр». Коли Хрещатик відбудовували після війни, посильну участь у цьому брали всі республіки колишнього СРСР. Вулиця мала стати символом і уособленням перемоги соціалізму, і архітектори не скупилися на зовнішній і внутрішній декор, тим більше що спочатку на місці Будинку тканин планувався палац урочистих подій. Для оздоблення використовували шикарний грузинський червоний мармур «саліеті».
Кількість різних скам’янілостей, які вдалося виявити на полірованих мармурових плитах, вражає. Тут представлені практично всі мешканці давнього коралового рифу юрського періоду. Насамперед самі корали — як колоніальні форми, так і одиничні — шестипроменеві. Є губки і досить багато морських їжаків, щоправда, представлені вони переважно поздовжніми розрізами схожих на яєчну шкаралупу вапняних скелетів і окремими голками. Є кілька амонітів і белемнітів, причому один із рострів белемнітів красою і цілістю перевершує усіх разом узятих побратимів із метро. До того ж сусідить він із білою вапняковою голкою морського їжака. Широко представлені й мушлі брахіопод — давніх плечоногих безхребетних.
Надзвичайно гарними є викопні наутилуси. Їх усього три екземпляри. Якщо два з них розрізані пилкою ніби зі спини, то третій — точно уздовж, і є ледь не ілюстрацією для підручника палеонтології. Чудово видно перегородки між газовими камерами і велика камера, де жив сам молюск. У ній тепер навічно засіла шкаралупка вапняного скелета морського їжака.
Деякі мармурові плити здалеку здаються посипаними білою крупою. Якщо придивитися ближче, видно, що це розсип члеників давніх морських лілій. Вистачає тут і інших дрібніших і менш ефектних викопних решток, наприклад, черепашок двостулкових.
Специфіка «архітектурної» палеонтології така, що викопні рештки можна бачити лише в тому ракурсі, в якому відпиляла їх у кар’єрі пилка. Тому анітрохи не можна виключати, що деякі структури, котрі важко піддаються визначенню, але явно тваринного походження, — це розрізана поперек кістка якогось динозавра...