Україна — європейський лідер за наявністю технологічно відсталих, матеріало- й енергоємних виробництв, перенасичених шкідливими, отруйними, вибухонебезпечними речовинами. Про пестициди, отрутохімікати й інші «природонебезпечні бомби», накопичені на полях і безіменних складах, зайве згадувати. Україна постійно перебуває під загрозою виникнення надзвичайної ситуації, здатної призвести до катастрофічних наслідків.
У № 37 «ДТ» опублікована стаття доктора біологічних наук П.Мороза «Біорізноманіття і сталий розвиток». Це відгук на цикл наукових праць «Розроблення та впровадження наукових основ і практичних засад збереження біорізноманіття як неодмінної умови сталого розвитку України», поданий на здобуття Державної премії України за 2005 рік у галузі науки і техніки. Неоднозначність як рецензії, так і «циклу робіт» привернули на себе увагу.
Назви праць, включених до переліку, офіційно надано Комітетом із Державних премій України в галузі науки і техніки на запит народного депутата. До переліку ввійшло 39 робіт, виданих у 1980—2004 роках. Загальна кількість лише згаданих авторів сягає 99, проте претендентами на державну премію є лише десять із них, ще невідому кількість імен сховано під штампом «та інші».
До переліку включено монографії чи роботи, в яких кожен із десяти претендентів — редактор колективних праць. Тому в 39 роботах імена десяти номінантів згадано 47 разів, а саме: Ю.Р. Шеляг-Сосонко — 11 згадок; М.А. Голубець — 8; Д.В. Дубина — 7; С.М. Стойко — 6 (ще двічі його ім’я чомусь пропущено); Т.Л. Андрієнко-Малюк — 5; Н.Р. Малишева — 4; В.І. Ніколайчук — 2; В.І. Олещенко — 2; Я.І. Мовчан — 1; О.М. Волошкевич — 1. Не з’ясовуватимемо, наскільки видатною є робота, яку подають на відзначення Державною премією, проте незрозуміло, чому Волошкевич претендує на премію, а його співавтор Жмуд — ні? Серед авторів списку двічі фігурують: Р.Я. Арап, Я.П. Дідух, М.І. Єрофєєв, Жмуд, М.П. Козловський, О.Г. Марискевич, Л.О. Тасєнкевич, а Л.І. Мілкіна (чотири рази), проте серед претендентів їх немає.
Уже перша з робіт переліку — Ю.Р. Шеляг-Сосонко, В.Й. Парфенов, В.Й. Чопик, «Охрана важнейших ботанических объектов Украины, Белоруссии, Молдавии» (1980), викликає запитання, бо її відповідальний редактор — К.Ситник. Та коли редактором був хтось із десятки, саме йому авторство й приписано. У книги «Всемирный фонд дикой природы. Видение дельты Дуная» (2003) авторів не вказано. Яке ж її відношення до «циклу»? Є низка розходжень щодо авторства книг у переліку, наданому комітетом, та бібліографічними картками Центральної наукової бібліотеки ім. В.Вернадського.
До того ж ЦНБ не має 14 (!) книг із переліку, включно й обох, виданих за кордоном, тобто аж 36 % «циклу» недоступні рецензентові. Чи має право Комітет із Державних премій допускати такий «цикл» до конкурсу?
Загальні питання екології й заповідної справи описують 15 робіт, правові питання збереження довкілля — чотири. Регіональний зріз такий: Карпатському і Дунайському біосферним заповідникам присвячено відповідно дев’ять і чотири роботи, Причорномор’ю — дві, Поліссю, Сумщині й Закарпаттю по одній. Чому Донбас і Середнє Подніпров’я — найзабрудненіші регіони України, що зазнали найбільшого антропогенного впливу, виявилися «нецікавими» науковцям? Чи не тому, що біосферні заповідники досліджувати простіше, та й агітувати за їхнє створення вже не треба?
П.Мороз підкреслює «вагомий внесок авторів у розвиток природничих, правових та інших (яких? — Авт.) наук в Україні». Та це далеко не так, адже серед книг, відсутніх у ЦНБ, — усі чотири роботи, присвячені правовим питанням, і низка робіт із заповідної справи, Мовчан і Волошкевич включно.
Вірогідно, не вчені, а урядовці зробили більше для заповідної й природоохоронної справи, приєднавши нашу державу до конвенцій про біологічне різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 5.06.92) та про захист Чорного моря від забруднення (Бухарест, 21.04.92). У протоколі до останньої є перелік ще десятка конвенцій і угод, ратифікованих Україною. Він же визначає низку природоохоронних понять. Приєдналася Україна й до Картахенського протоколу про біобезпеку. Тому згадка указу президента України від 23.05.05 «Про заходи щодо подальшого розвитку природно-заповідної справи в Україні» вельми нагадує традиційні колись посилання на «рішення чергового з’їзду КПРС». Де ж були борці за природу, коли І.Бакай приватизовував Трахтемирів?
П.Мороз щодо переліку праць уживає два терміни: комплекс і цикл. Не вдаватимемося до філологічної схоластики, апелюючи до тлумачних словників, бо й без них зрозуміло, що маємо справу з безсистемним набором книг, об’єднаних надзвичайно широкою темою, — екологією. Переконані, претендувати на премію має лише цілісне, завершене дослідження.
П.Мороз вважає, що роботи варті премії, бо забезпечили формування «сучасних наукових і організаційних засад збереження біологічного різноманіття,... їх широке впровадження в державі». Проте впровадження забезпечують не наукові розробки, а нормативно-правові акти парламенту й уряду. Посилання ж на зв’язок між роботами й рішеннями державної влади відсутні, як немає й рекомендацій держпідприємствам.
Автор публікації в «ДТ», без посилань на певну роботу, наголошує, що сформульовано «парадигму охорони природи». Якщо це «максимізація збереження природних ресурсів та мінімізація втручань у біосферу», то ця теза до банального очевидна без будь-яких досліджень взагалі й так само нездійсненна. Як зробити втручання людини в біосферу максимально безболісним не лише для неї, але й для самої людини — це питання потребує відповіді.
«Уперше у вітчизняній науці на методологічному рівні опрацьовано правові аспекти сталого розвитку». Про відсутність правових основ уже написано, на методології ж і сталому розвитку зупинимося докладніше.
Методологія — вчення про принципи побудови, форми й способи наукового пізнання. Яку ж методологію наукового пізнання природоохоронної справи запропонували автори? Діалектичний матеріалізм? Чи термін «методологія» — загадка для українського загалу?
Конференція ООН із питань довкілля й розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992) зробила міф про сталий розвиток чи не найпоширенішим. Не біда, коли про нього пишуть газетярі, та вдаватися до поширення міфів науковцям не личить. Відомий совєтський еколог М.Реймерс наголошував, що неправильно ставити знак рівності між сталістю екосистеми («її здатністю зберігати свою структуру й функціональні особливості під дією зовнішніх факторів») і стабільністю екосистеми («здатністю зберігати свою структуру й функціональні особливості під дією внутрішніх факторів»).
Про який сталий розвиток можна говорити, коли більшість природних екосистем уже зруйновано?
Природу потрібно захищати. Україна все ще не відповідає вимогам Європейського Союзу до країн-претендентів щодо кількості площ, відданих під заповідники. Та не варто видавати бажане за дійсне:
безсистемно створені заповідники — за екологічні мережі, а окремі роботи — за цикл наукових праць, що вартий державних нагород.