Від травня нинішнього року інтенсивне обговорення перспектив ядерної енергетики в Україні проходило в стінах парламенту, на круглих столах з участю експертів і громадськості. Уряд країни в травні публічно заявив про намір будівництва 11 атомних енергоблоків. Це викликало неоднозначну реакцію в європейських країнах і в Україні — із боку фахівців і екологічних громадських організацій.
Відсутність стратегії соціально-економічного розвитку України на довгострокову перспективу призводить до того, що всі спроби розробити галузеві стратегії стають цілком безглуздими. Проект Енергетичної стратегії України до 2030 року й подальшу перспективу, який почали розробляти ще 2001-го й мали завершити 2003-го, реанімували нинішнього року. 6 травня на засіданні КМУ Міністерство палива й енергетики представило своє бачення майбутнього ядерної енергетики.
Тим часом виникає низка закономірних питань. Енергетика покликана забезпечувати національну економіку електроенергією та не є самодостатньою галуззю. Вихідна передумова про збереження встановленої потужності АЕС України до 2030 року на рівні 2005-го, прийнята в стратегії, не грунтується на жодних серйозних розрахунках стосовно потреб національної економіки в електроенергії до 2030 року, бо відсутнє реальне уявлення про майбутню структуру національної економіки. А раптом керівництво України вирішить розвивати енергоємні виробництва, приміром, будувати алюмінієві чи цинкові заводи, і тоді електроенергії буде потрібно значно більше, або ж країна перейде до використання високих технологій, займеться електронікою, запровадить енергозберігаючі технології, і зберігати встановлені потужності на рівні 2005 року не матиме сенсу? Відповіді на це запитання, боюся, не дасть ніхто. А як приклад відсутності елементарного державного підходу й системності згадаю про пуск двох ядерних енергоблоків-мільйонників на Хмельницькій і Рівненській АЕС торік, до дня народження гаранта та Дня незалежності, за що дехто отримав Героя України й ордени. Отож, аби підключити до енергосистеми 4-й, новий рівненський блок, довелося зупиняти 3-й, справно працюючий. Бо не встигли подбати про розширення ліній електропередач для знімання додаткової потужності, чиє спорудження заплановано лише на січень 2006 року! Блоки пускали, не маючи також чітких домовленостей із сусідніми країнами про експорт електроенергії. Отож в нашій країні нині просто надлишок встановлених потужностей. І ніхто не несе відповідальності за те, що деякі ядерні енергоблоки вимушено працюють на мінімальній потужності, а АЕС несуть фінансові втрати в зв’язку з цим.
Із погляду енергетичної безпеки держави, необхідно вже сьогодні прийняти низку рішень, які сприяли б стійкому функціонуванню наявної ядерної енергетики.
У статті 7 Закону «Про основи національної безпеки України», ухваленого в червні 2003 року, визначено: «…неефективність використання паливно-енергетичних ресурсів, недостатні темпи диверсифікації джерел їхнього постачання й відсутність активної політики енергозбереження... створюють загрозу енергетичній безпеці держави». Якщо нафта й газ, нехай і в малих обсягах, в Україні видобуваються, то поставки ядерного палива для українських АЕС цілком залежать від Російської Федерації. Наш північний сусід не соромиться використовувати цю обставину як інструмент політичного шантажу. Так, у грудні 2004 року, перед третім туром президентських виборів, президент російської корпорації «ТВЭЛ» О.Няго заявив, що 2005-го корпорація може призупинити поставки свіжого ядерного палива на АЕС України нібито через неоплачені борги з боку НАЕК «Енергоатом». І лише після того, як вище керівництво РФ визначилося з позицією стосовно нової української влади, цю заяву було дезавуйовано. Історія з травневими нафтовими та прийдешніми зимовими газовими кризами активно обговорювалася й обговорюється, вину за їхнє виникнення поклали на уряд Ю.Тимошенко. На мою думку, причина паливних криз у тому, що всі уряди України часів правління Л.Кучми були цілком проросійськими в питаннях поставок енергоносіїв, мали свої бізнес-інтереси в РФ і тому не докладали реальних зусиль для ефективної їхньої диверсифікації. Саме внаслідок такої політики Україна стала придатком російського ядерно-промислового комплексу.
Коли ми не хочемо, аби в нашій країні вибухнула і «ядерна» криза, необхідно вже сьогодні вживати термінових заходів. Завдання номер один — диверсифікація поставок ядерного палива.
Наприкінці квітня 2005 року на засіданні комітету Верховної Ради з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки було відзначено: існує реальна загроза втрати стратегічної галузі виробництва урану й комплектуючих для тепловидільних збірок (ТВЗ). У результаті зриву програми створення елементів ядерно-паливного циклу (затверджена постановою КМУ в 1995 р. і переглянута в 2001 р.) Україна витрачає понад 370 млн. дол. на закупівлю імпортних ТВЕЛів і понад 70 млн. дол. за послуги з переробки відпрацьованого ядерного палива. При цьому закупівлі здійснюються в російського підприємства ВАТ «ТВЭЛ», що дає можливість монополістам невиправдано завищувати ціни й диктувати умови контрактів українській стороні. За 12 років загальні витрати на оплату імпорту ядерної сировини й матеріалів перевищили 4 млрд. дол. Це значно більше обсягу коштів, необхідних для організації самостійного виробництва стратегічно важливої продукції. У результаті проросійської лобістської політики урядів часів Л.Кучми Вільногірський комбінат, випускаючи терафторид цирконію, поставляє його до РФ для виробництва там цирконієвого сплаву, з якого виготовляють оболонки тепловидільних елементів і комплектуючі ТВЗ для українських і російських АЕС. За цей час українське підприємство «Цирконій», створене понад 25 років тому для виробництва цирконієвого сплаву та прокату, доведено до банкрутства та перебуває під санацією. Вільногірський комбінат у розпал президентської кампанії 2004 року уряд Януковича віддав у довгострокову оренду одному з українських підприємств з іноземними інвестиціями.
Що ж заважає Україні, котра має єдине в Європі родовище циркону й запаси уранової руди, забезпечити свої АЕС сировиною в повному обсязі? Відсутність фінансових ресурсів, як запевняють чиновники? Гадаю, нині — лише відсутність політичної волі в обстоюванні національних інтересів.
Уряд Юлії Тимошенко навесні — на початку літа вдавався до спроб забезпечити диверсифікацію поставок ядерного палива. Під час візиту міністра енергетики США С.Бодмена в травні поточного року Сполученим Штатам запропонували взяти участь у розробці уранових родовищ України. У червні під час візиту Ю.Тимошенко до Парижа було підписано Меморандум про співробітництво в сфері використання ядерної енергії між Мінпаливенерго України й компанією AREVA. У ньому, зокрема, йдеться також про спільну розробку українських уранових родовищ. Досвід використання потужностей із збагачення урану для потреб національної ядерної енергетики відомий. Приміром, певний час Фінляндія збагачувала уран для своїх АЕС на трьох підприємствах у різних країнах. Франція, маючи власні потужності з виготовлення ядерного палива, на законодавчому рівні визначила: 15% ядерного палива має закуповуватися на міжнародному ринку. У такий спосіб уряд зменшує апетити власних монополістів.
Цікавим і показовим є такий факт: після підписання й оприлюднення меморандуму з AREVA на початку липня в Україну терміново прибули представники ВАТ «ТВЭЛ» на чолі із заступником голови федерального агентства з атомної енергії РФ І.Каменських із метою ознайомлення з Новокостянтинівським родовищем і гарячим бажанням інвестувати розробку даного уранового родовища. Візит не афішувався, газета «Коммерсант» написала про нього лише 2 серпня.
Нинішнього року, із значною затримкою стосовно початкових термінів реалізації проекту кваліфікації ядерного палива на АЕС України американської фірми «Вестігауз», було врешті-решт завантажено 6 ТВЗ американського виробництва в реактор 3-го енергоблоку Південно-Української АЕС. Улітку наступного року планується завантажити ще 42 збірки. Американське паливо дорожче від російського на 40%. Проте відзначимо як позитивний факт: цього року в Україні врешті-решт здійснено реальні кроки до диверсифікації поставок ядерного палива.
Фахівцям зрозуміло: необхідно шукати партнерів-інвесторів для початкової стадії ядерно-паливного циклу в різних країнах, а не тільки в РФ. Коли врахувати, що ціни на уран за останні чотири роки збільшилися на 200% і за прогнозами експертів зростатимуть і далі, а на ринку ядерних технологій існує жорстка конкуренція, Україна просто зобов’язана використовувати ці обставини для пошуку вигідних для себе умов поставок ядерного палива для наших АЕС за максимального використання власних сировинних і виробничих ресурсів. Тому не можу розділити точку зору авторів статті в «ДТ» (№35, 2005 рік) В.Горбуліна й А.Шевцова, котрі пов’язують надії на відродження ядерно-промислового комплексу України з експансіоністською політикою Росії на світових ринках ядерних технологій. Саме жорстке конкурентне середовище в зв’язку зі зміною кон’юнктури на уран, наявність цирконієвих руд і можливостей виробляти цирконієві сплави та прокат дозволяють Україні мати козирі для здійснення самостійної політики в цій сфері, вибирати собі партнерів по бізнесу, виходячи виключно з національних інтересів.
Саме час відучитися від звички жити озираючись на РФ, увесь час пам’ятати про спільне радянське походження ядерної промисловості в наших країнах і чиновникам із Міністерства палива й енергетики. Історія зі спробою насильно «продавити» цього року постанову КМУ про «добудування» 3-го й 4-го блоків ХАЕС за проектами 70-х років (російські реактори ВВЕР-1000) — наочний приклад існування проросійського лобі в нашому уряді й нині. Спроба, на щастя, не вдалася. Коли вже будувати нові блоки, то лише за результатами міжнародного тендеру, переможці якого мають прийти із сучасним проектом ядерного енергоблоку та з інвестиціями. Хоча, знов-таки, виникає запитання з точки зору економіки: чи Україна зараз має потребу в додаткових встановлених потужностях АЕС? Попри стогони урядових чиновників про невиконання Заходом своїх зобов’язань із кредитування добудування ХАЕС-2 і РАЕС-4 як компенсації за відключення третього енергоблоку Чорнобильської АЕС, фахівці знають: лише за рахунок збільшення коефіцієнта використання встановленої потужності (КВВП) на 7,9% діючих ядерних енергоблоків у період 2001—2004 рр. було збільшено виробництво електроенергії, що цілком компенсувало втрати, пов’язані із зупинкою чорнобильського енергоблоку.
Якщо ми справді хочемо будувати в Україні громадянське суспільство, для прийняття рішення про розвиток ядерної енергетики необхідно схвалення громадськості й політиків. Аби отримати його, нові АЕС повинні мати вищі показники безпеки й обгрунтованість спорудження нових АЕС повинна бути чітко роз’яснена громадянам. А цього можна досягти тільки планомірною та наполегливою працею з цільовими групами населення, якою мають займатися експлуатуюча організація та Мінпаливенерго України.
Як показали соціологічні опитування Центру ім. О.Разумкова, проведені в квітні-червні поточного року, близько 25% громадян країни вважають українські АЕС «надзвичайно небезпечними», а ще 40,3% — «досить небезпечними». Ці дані повинні послужити холодним душем для гарячих урядових голів, які заявляють про плани будівництва 11 ядерних енергоблоків. Звичка приймати рішення, не враховуючи думку власних громадян, невикорінна в чиновників Мінпаливенерго, котрі вийшли з «радянської шинелі». Це засвідчують і вперті спроби пробити альтернативний міністерський законопроект (Закон України «Про порядок прийняття рішень із розміщення, проектування, будівництва ядерних установок і об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення» ухвалено Верховної Радою у вересні. Закон усе ж таки президент підписав на початку жовтня, незважаючи на масовану кампанію по організації ветування цього закону, проведену Мінпаливенерго).
Чиновники Мінпаливенерго не хочуть ускладнювати собі життя тим, аби рішення з розміщення ядерних об’єктів приймалося з урахуванням місцевих референдумів, вони хочуть приймати такі рішення самі на рівні КМУ. Водночас у більшості країн із розвиненою ядерною енергетикою згода місцевих жителів є обов’язковою умовою для забезпечення легітимності таких рішень. Ніхто не каже, що працювати з громадськістю просто. США знадобилося майже 20 років, аби отримати схвалення місцевої влади й населення на будівництво сховища для поховання відпрацьованого ядерного палива в штаті Юкка. Та коли ми хочемо належати до цивілізованої частини людства і справді збираємося не лише стрясати повітря гаслами про правову державу і громадянське суспільство, а реалізовувати їх у життя, то просто зобов’язані бути в постійному реальному діалозі з громадськістю про всі життєво важливі напрями державної політики.
Ядерна енергетика в світі й Україні перебуває на порозі змін. Низка міжнародних організацій, таких як Агентство з ядерної енергії при Організації з економічного співробітництва і розвитку та Міжнародне агентство з енергетики, спільно проаналізували економічні аспекти виробництва електроенергії на різних видах палива для понад 130 електростанцій. Результати засвідчують конкурентоспроможність ядерної енергетики як в умовах зростання цін на традиційні енергоносії, так і з погляду необхідності обмежень на викиди вуглекислого газу в зв’язку з набранням чинності Кіотського протоколу. Більшість країн вважають доцільним подальший розвиток атомної енергетики, оскільки саме вона дозволяє знизити вартість виробництва електроенергії, навіть з урахуванням зняття АЕС з експлуатації й поховання радіоактивних відходів і поводження з відпрацьованим ядерним паливом. При цьому фахівці розраховують на технологічний прогрес у ядерній енергетиці. Досягнення високих економічних показників за одночасного підвищення рівня безпеки можливе тільки за умови впровадження еволюційних і інноваційних ядерних реакторів. Робота зі створення інноваційних реакторів здійснюється під егідою МАГАТЕ (програма INPRO, участь беруть 14 країн — учасників МАГАТЕ і Європейський Союз) і програми Generation IV (розпочата США та здобула міжнародний статус, участь беруть десять країн). Шкода, що Україна виявилася осторонь цих проектів, хоча зрозуміло — прорив у ядерних технологіях можливий лише шляхом об’єднання наукових і науково-технічних потенціалів міжнародного співтовариства. Не маючи нині можливостей самостійно виконувати роботи в цій галузі, необхідно терміново приєднатися до згаданих проектів, якщо ми не хочемо залишитися осторонь мейнстриму.
