Сім тисяч кубометрів нечистот скинуло в невеличку річечку, яка належить до басейну Десни, підприємство «Менський сир» (Чернігівська область). На той час, коли ця стаття побачить світ, кияни, мабуть, уже поласують із кавою та супом добрячою порцією деснянської води відповідної консистенції (нейтралізованої, ясна річ, на столичних водоочисних станціях; утім, на думку фахівців, хлорорганіка, утворювана під час таких очисних процедур, — сама по собі не подарунок).
Жителі Чернігова — придеснянського міста — сприйняли новину дуже болісно. Місцеве телебачення повідомило про те, що трапилося, кілька разів, докладно вказуючи хімічний склад викиду. Як мінімум, тричі промайнули на блакитних екранах каламутні потоки, вивержені в річку. Проте сенсаційності в показаних кадрах не було ніякої: як пояснила телеглядачам головний фахівець обласного управління екологічної безпеки Ольга Івченко, скидання виявилося не аварійним: зношені очисні споруди менського сирзаводу (які приймають, до того ж, усі міські стоки) не в змозі впоратися з навантаженням. Можливо, у благополучніших регіонах подібне — коли трапляється — по праву займає місце на перших шпальтах газет. А при багатократному, систематичному повторенні навіть найгірша подія, погодьтеся, втрачає відтінок новизни. Нас у цьому випадку (до речі, за своїми наслідками далеко не локальному) зацікавив аспект, не досліджений місцевими ЗМІ. А саме — економічний. Кілька разів чернігівське керівництво озвучувало тезу про майбутнє індустріальне відродження області, очікуваний (а то й наявний уже) підйом промислового виробництва. Так, глава обласної державної адміністрації М.Бутко, виступаючи на конгресі ділових людей, назвав такі цифри: за останні п’ять місяців обсяг промислового виробництва збільшився, порівняно з минулим роком, більш як на 13 відсотків, а обсяг випуску товарів народного споживання підвищився майже на 28 відсотків.
...«Менський сир» працює лише на 10—15 відсотків проектної потужності — та й то значною мірою завдяки налагодженим зв’язкам з іноземними партнерами. Продукція його постачається в Москву й Санкт-Петербург (інформацію про це нам надали в Чернігівській торговельно-промисловій палаті). Перспективи виходу на повну потужність обмежені, з одного боку, скороченням місцевого ринку збуту (у глибинці тверді сири давно не по кишені), з другого — проблемами з молочною сировиною (що нині коїться в сільському господарстві — не таємниця ні для кого, якщо вже в усесвітньовідомому своїм кінним заводом селі Черниш елітних скакунів винищили, то про звичайних корівок у селах менш благополучних годі й говорити). І ось із цією жалюгідною кількістю стоків очисні споруди підприємства — підкреслимо ще раз, у штатному, не в аварійному режимі — не можуть впоратися. Що ж буде, коли станеться економічне диво й уся індустрія області задихає раптом на повні груди? На всі сто відсотків проектної потужності?
Запитайте в будь-якого українського промисловця: який аспект природоохоронної діяльності сьогодні найпроблематичніший. Безсумнівно, він відповість: економічний. Сучасний рівень технологій дозволяє тим чи іншим чином знешкодити більшу частину небезпечних відходів. Питання в тому — скільки коштуватиме нейтралізація? Трапляється, видатки на очисне устаткування й реагенти перевищують усі інші виробничі витрати. Розвинені країни нині намагаються всіма правдами й неправдами перенести «найбрудніші» філії своїх промислових компаній у країни, що розвиваються, не тому, що відповідних природоохоронних технологій немає. Є. Але працювати без них куди вигідніше. Чи не в цьому, до речі, причина зацікавленості багатьох західних інвесторів непередбачуваним українським ринком?
Так склалося, що значна частина індустріальних велетнів Чернігівщини, інтегрованих колись в економіку радянської супердержави (комбінат з виробництва хімічних волокон, завод радіоприладів та ін.), належала до підприємств саме такого — екологічно небезпечного типу. Проблеми довкілля тоді розв’язувалися найчастіше без зайвих мудрувань: рідкі відходи розбавляли чистою водою до гранично допустимої концентрації. Після чого зливали в річки. Але, як говорив колишній заступник глави черні- гівської облдержадміністрації Б.Суховирський, «якщо ложку лайна розбовтати в бочці води, вона від цього не перестане бути ложкою лайна». Чернігівський завод автозапчастин (підрядчик російського ГАЗу) качав у ті часи кришталево чисту артезіанську воду для своїх виробничих потреб, а сумська «Свема» регулярно тішила чернігівчан, які жили нижче за течією Десни, «залповими скиданнями» нечистот.
Перелом у ставленні до охорони природи (що відбувався дуже болісно, перемолотивши долі багатьох порядних людей, котрі обстоювали інтереси суспільства на шкоду інтересам виробничим) настав наприкінці вісімдесятих. В оздоровлення Чернігівщини тоді вклали величезні кошти, головним чином за рахунок тих самих — ще не зруйнованих економічною депресією — індустріальних колосів. Саме в ті роки й побудували за кошти чернігівського заводу радіоприладів досі функціонуючу мережу міської зливової каналізації та очисні споруди. Там же — на радіозаводі — розробили унікальну типову систему знешкодження стоків підприємств радіоелектронної промисловості (фахівці знають, наскільки ці стоки небезпечні, в них уся таблиця Менделєєва!) із виділенням сполук металів для повторного використання. Ми бачили ці величезні коричнево-чорні гори в цеху нейтралізації. Вилучені з води й уже безпечні. А вода, зачерпнута з контрольного колодязя й налита в склянку, була, як і раніше, неапетитною на вигляд. Хоча, за хімічними показниками, її можна було пити. Заводські ентузіасти сподівалися, що коли-небудь їхню систему — а називалася вона «Комзол» — впровадять по всій Україні. Економічна криза внесла в ці плани свої невеселі корективи...
Тоді, у 80-ті, перестав обпивати місто й завод «Чернігівавтодеталь» — спорудивши циклопічну систему водозабору з Десни. Частиною помпованої насосними станціями води планувалося промивати замулену й забруднену річку Стрижень — щоб повернути її до життя. Приблизно тоді ж, під кінець перебудови, побудували й майже добиті сьогодні очисні споруди менського сирзаводу...
Жодного з «екологічних подвигів Геракла» тих років повторити сьогодні неможливо. Ми розмовляли з керівником, котрий будував значну частину згаданих об’єктів «Чернігівспецбуду», В.Базарним. Той тільки руками розводить. Які сучасні технології? Які масштабні природоохоронні перспективи? Грошей немає. Навіть на зарплату унікальним фахівцям. Коли газова ерозія зруйнувала один із міських каналізаційних колекторів і в провали почали западати земля й асфальт чернігівських вулиць, тимчасовий саркофаг навколо місця аварії довелося споруджувати методом народної будови. Пішли дідівським способом — із шапкою по фабриках і заводах... Хтось на ладан дихає — майже нічого не дав. А хтось приватизувався, акціонувався, одержав інвестиції від закордонних партнерів — і також нічого не дав або кинув у шапку якийсь дріб’язок після довгих і принизливих прохань, аби тільки відчепилися.
Дуже ображався Базарний у цьому плані на чернігівський пивзавод «Десна» та його директора, кавалера ордена Святого рівноапостольного князя Володимира другого ступеня, екс-главу чернігівської облдержадміністрації В.Мельничука... По-людськи образу зрозуміти, звісно, можна. А з іншого боку — чому це чернігівські пивовари повинні витрачатися на охорону природи? Якщо у вітчизняного виробника, не зім’ятого депресією, заводиться зайва гривня — він вкладає її в розширення асортименту. А ще вірогідніше — у яскраві наклейки на традиційну продукцію, у нові пакувальні й етикеткові автомати, у надання виробам товарного вигляду... А в охорону природи й інші не обов’язкові для виробництва речі, коли є хоч найменша можливість відкараскатися, нічого не вкласти, то він нічого й не вкладає. У нас, хвала Господу, не совдепія, де такі питання вирішувалися адміністративно. І не США, де систему взаємин «виробник — природа — суспільство» регулює дуже жорстке екологічне й податкове законодавство...
Утім, в Америці теж не завжди так було. Знадобилися зусилля багатьох ентузіастів — і журналістів зокрема (серед котрих гріх не згадати знімальну групу телекомпанії «Дабл-ю-Ар-Сі», чий документальний серіал став у 60-х відправною точкою «нового екологічного мислення») — щоб американці замислилися про долю своїх Великих Озер, Миссісіпі й Потомака... Але ж Америка тоді була на хвилі чергового економічного піднесення. Могла собі дозволити загнуздати жадібність промисловців заради порятунку природи. Бідним реалізація таких поривів не по кишені.
За повідомленням головного фахівця управління екологічної безпеки в Чернігівській області О.Івченка, після викиду нечистот з вини ВАТ «Менський сир» вміст шкідливих речовин в отруєній річечці багатократно перевищив верхню межу норми (гранично допустиму концентрацію сполук амонію перевищено в 11,1 раза, фосфатів — у 6,9 тощо). Нині управління екологічної безпеки готує судовий позов, аби притягнути підприємство до відповідальності. Особливих надій із цього приводу ми не плекаємо: репутація менського сирзаводу як «великого друга природи» давня і стабільна. Засоби на реконструкцію йому взяти ніде.
Непокоїть ось яка думка: економічна ситуація на Чернігівщині така, що не тільки про модернізацію, а навіть про підтримання в порядку більшості промислових очисних споруд годі й говорити. А раптом справді станеться диво і «залпове» зростання індустріального виробництва, про яке з ентузіазмом (який, утім, не відповідає нашим даним про стан місцевої промисловості) говорить вище чернігівське керівництво, таки почнеться?