Україну постійно атакують різні шкідливі віруси: то коронавірус, то вірус перетворення країни на звалище пластикового сміття, що, як відомо, здатне лежати століттями, а навесні починає лютувати вірус масштабних лісових і сільських пожеж. Останні, правда, спалахують переважно під осінь, коли трава та опале листя в селах підсихають і їхні мешканці завзято беруться їх спалювати.
Проте так чи інакше, а сьогорічний сезон пожеж можна вважати розпочатим: Україна знову опиняється у вогні. І хоча нинішнього року загорянь у лісах та селах, зважаючи на вологу весну, поки що менше, ніж було торік, проте ситуація може змінитися, особливо коли настане суха погода. Рік у рік горять ліси в Чорнобильській зоні, палають великі площі заповідників на Поліссі, вигоряють торфовища поруч із Києвом, спалахують нечисленні й рідкісні деревні насадження на степовому Півдні, а мікропожеж по селах та навколишніх полях, з якими жителям сяк-так удається впоратися самотужки, взагалі не злічити. На Житомирщині та Луганщині, як пам’ятаємо, зовсім недавно вигоріло не одне селище, в якому мешкали люди, про згорілі ж дотла покинуті села в Чорнобильській зоні годі й казати.
Нерідко у вогні гинуть і люди, і звірі. Недавно теленовини вразили картиною загибелі від вогню птахів на гніздах та дрібних звірів у заказнику Тясминські краєвиди на Черкащині. І лихо це вражає не лише Україну. Пожежі періодично охоплюють цілі країни: горять ліси і степи Австралії, нетрі Амазонії, заповідники й парки Каліфорнії, лісові насадження Греції, Іспанії, Португалії, а в російському Сибіру площі вигоряння такі величезні, що й уявити важко.
Як виявляється, дуже часто, принаймні в Україні, появу «червоного півня» спричиняють самі ж люди, зокрема випалюючи суху траву. Заклики не палити її не діють. Жителі сіл та міських околиць відповідають, що завжди спалювали сухі бур’яни й листя і, мовляв, нічого не траплялося. Це справді так: пам’ятаю, як у дитинстві після збору врожаю спалював разом із батьками на городі сухе картоплиння та соняшничиння. Мешкали ми на околиці Лохвиці — райцентру на Полтавщині, і регулярно доводилося бачити задимлені городи у передмісті та в навколишніх селах, на яких палили хмиз і суху траву. Пожеж це справді не спричиняло. А тепер, хоч як це дивно, все ті ж випалювання сухої трави і хмизу, які раніше миналися без катастрофічних наслідків, призводять до появи «червоного півня». То що ж змінилося нині? Коли придивитися до всього цього прискіпливіше, то побачимо, що зміни таки відбулися. Проте далеко не завжди і далеко не всі їх усвідомлюють, і саме це, гадаю, є однією з вагомих причин згаданого лиха.
Річ у тому, що раніше в селах масштабних пожеж, які б охоплювали, як тепер, цілі округи, просто не могло бути. Виявляється, нічому було горіти. Як відомо, українська земля дуже родюча, і на ній чудово ростуть не лише висаджені на ланах та в садах, контрольовані селянами та фермерами культурні рослини, а й усе, що здатне пустити коріння. Тож трави, бур’яни, дикорослі дерева та кущі за весняно-літній період, якщо їхній ріст не обмежувати, теж дають добрячий «урожай». Проте в умовах традиційного господарювання він знаходив застосування. Адже кожне домогосподарство в селі й навіть на міській околиці тримало домашніх тварин і птицю, які потребували корму. І всі ці зграї курей, індиків, цесарок, качок, гусей починали пастися на молодій травичці, щойно вона з’являлася навесні, а потім не давали їй особливо розростатися впродовж літа. Трава йшла на корм також кроликам, свинкам, козам, овечкам, коровам, а раніше, до витіснення тракторами та машинами, — і коням: і як паша на пасовищі, і як скошена зелена маса у стійлах, і у вигляді сіна взимку. Висохле соняшничиння та кукурудзиння з городів разом із сухими гілками з садів та левад використовувалося як паливо. Тож на осінь того громаддя сухої трави, бур’янів, бадилля та хмизу, яке нині нагромаджується в сільських населених пунктах і на їхніх околицях за вегетативний період, практично не було. А спалювання незначних решток цієї засохлої рослинності пожеж не спричиняло. Тепер же за період вегетації в сільській місцевості часто виростають непролазні джунглі, які, підсохнувши під осінь (чи, якщо немає дощів, і раніше) стають чудовою поживою для «червоного півня».
Аналогічна ситуація і в лісах. Недавно краєзнавець із Фастова, в минулому лісовий інженер, а нині пенсіонер Володимир Дросенко видав книжку «Історико-краєзнавчі дослідження Фастівщини». В ній він, маючи чіпке око та критичний досвід спостереження за навколишнім життям упродовж багатьох десятиліть, ділиться власним баченням причин сучасних лісових пожеж. Пощастило розмовляти з ним на цю тему і в живому спілкуванні. Отож, працюючи з архівами місцевого лісового господарства, Володимир Іванович зробив цікаве спостереження. Як він пише, сільські й міські пожежі наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. були справжнім стихійним лихом, проте палали переважно споруди — житлові й господарські, але не довкілля: «Горіли хати і господарські будівлі, які були вкриті соломою, церкви та школи, панські млини, конюшні й скирти зі збіжжям». Адже, як відомо, тоді більшість споруд в Україні будувалася з дерева та інших доволі легкозаймистих матеріалів. Пізніше, вже у ХХ ст., коли набули поширення муровані з каменю та особливо цегляні будівлі, пожеж поменшало. А ось про ліси пан Володимир зазначає: «Жодного повідомлення про лісові пожежі я в архівних справах не виявив, а науковці підтвердили, що їх справді годі шукати. Парадокс, але в лісі не було чому горіти. Траву скошували, на ній випасали худобу з ранньої весни до пізньої осені. Все, що могло горіти: опале гілля, шишки, глиця — підбиралось населенням на паливо. Адже піч у кожній хаті слід було протопити щодня для приготування їжі, а взимку — ще й для обігрівання домівки». Лісосіки жителі ближніх сіл розкорчовували, корчі кололи на дрова і теж вивозили з лісу — як для власних потреб, так і на продаж. Адже вугілля коштувало дорого, а до проведення газу в сільську місцевість було ще далеко. Лишки дров та хмизу вивозилися в південні степові райони, де їх не вистачало. Тому підсумок розмірковувань ветерана лісового господарства стосовно причини пожеж однозначний: «Люди відійшли від розумного використання природних ресурсів». І стосується цей висновок не лише лісу, а й сільської місцевості взагалі. Вкотре нагромаджений віками та випробуваний життям досвід наших далеко не дурних предків може підказати вихід зі складного становища. Конкретні ж шляхи подолання кризи пожеж маємо визначати вже ми, виходячи з нинішніх обставин.
Усі статті автора читайте тут.