Генну інженерію, що дозволила змінювати генетичну структуру живих організмів, справді логічніше зарахувати не до високих технологій, а до технологій-«невидимок». Адже, скажімо, коренеплід трансгенного сорту зовні від звичайного нічим не відрізняється. Запах, колір, величина й консистенція сучасного продукту тепер не найнадійніші друзі відчуття самозбереження. Доводиться вірити на слово експертам, що говорять про шкідливість трансгенів або, навпаки, їх корисність.
У кожному разі, ніхто не заперечує, що система безпеки стосовно генетично модифікованих організмів (ГМО) необхідна. Багатші країни вже визначили правила й стандарти щодо ГМО — як маркувати трансгени й чи маркувати взагалі, хто і як проводить дослідження перед виходом трансгенного сорту на ринок, які ГМО можна їсти людям, а які — тільки тваринам, чи велика відстань між полем із трансгенними посівами та полем зі звичайними, як приймаються рішення про придатність трансгена для харчування та вживлення у довкілля тощо. Тобто розробили систему біобезпеки. Уніфікованої форми її не існує. І не лише тому, що в країн різні можливості та умови, а й тому, що в кожній із них сформувався власний погляд на те, якою мірою необхідно використовувати досягнення генної інженерії.
США, приміром, демонструють, що за генною інженерією — майбутнє, яке з їхньою допомогою неодмінно має прийти й в інші держави світу. Як країна номер один на сьогодні з виробництва трансгенних сільгоспкультур (переважно — кукурудза, рапс і соя), Штати «поставили» на них ще в середині дев’яностих. Відтоді площі під посіви цих культур зросли там до 100 мільйонів акрів (понад сорок мільйонів гектарів). Понад те, американська система біобезпеки не передбачає маркування продукції такого роду. Тож нові жорсткі вимоги Євросоюзу стосовно ідентифікації ГМ-матеріалу не потішили американських експортерів. ЄС узаконив можливість відстежити кожен ГМО від поля до столу (навіть якщо він туди потрапляє у вигляді незначного порошкоподібного інгредієнта), а потім ще поставити на цьому продукті значок, який свідчитиме про наявність ГМ-інгредієнта. США називають європейські заходи бар’єром для вільної торгівлі, і за це готові дипломатично «стерти Євросоюз у порошок», тепер уже в стінах Світової організації торгівлі.
Наші сусіди зі Східної Європи теж змушені думати на задану тему. Тим, які вступають у Євросоюз, у чомусь простіше — їм автоматично доведеться перейти на загальноєвропейські правила, директиви ЄС, що стосуються ГМО. А Росію, судячи з заяв її чиновників і впливових учених, ГМО цікавлять зі стратегічного погляду. Експорт ГМО в цю країну, за їхньою оцінкою, найближчим часом зростатиме. Хоча культивувати ГМО в Росії не дозволено, для ввезення й розміщення на ринку допущено кілька сортів генетично модифікованих сої, картоплі, кукурудзи та цукрових буряків.
Інший, хай і радикальний приклад системи національної біобезпеки — мораторій на ГМО. Хорватія та Шрі-Ланка не витримали політичного натиску і відклали проголошення себе вільними від ГМО. У липні нинішнього року Словенія виступила з аналогічною ініціативою. «Ми не можемо заборонити ГМО, але ми можемо уникнути їх використання», — сказав щодо цього міністр довкілля Словенії Янес Копає. Чи довго протримається у такому випадку право країни на самовизначення, поки що невідомо.
А ось думка України з цього питання взагалі залишається загадкою. Найімовірніше, питання ГМО поки що не розглядалося з погляду стратегічних інтересів України, вважає заступник директора Інституту генної інженерії НАНУ, член-кореспондент НАН України, доктор біологічних наук Ярослав Блюм.
— Запровадження мораторію на ГМО — одна з можливостей, але не вихід зі становища, — стверджує проректор Державного інституту підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів Мінекології України, кандидат біологічних наук Андрій Остапенко. — По-перше, це дуже складна процедура, а по-друге, продукти біотехнології вже є на ринку. Отже, ситуацію потрібно регулювати, скоординувати зусилля всіх відомств і зацікавлених осіб, переглянути чинне законодавство.
В Україні нібито де-факто існує мораторій на комерційну діяльність із ГМО, але його, схоже, ніде чітко не прописано. Водночас навіть чиновники стверджують, що на ринку продукція з вмістом ГМО існує. Тож покупцям залишається лише здогадуватися, виходячи з непрямих фактів: приміром, соя — найпопулярніший продукт на ринку, а США — найбільший експортер трансгенної сої у світі тощо. Мабуть, навіть західні біотехнологічні компанії втратили надію зрозуміти настрій України стосовно ГМО і, за словами професора Ярослава Блюма, випробування трансгенних сортів рослин в Україні нині не проводять.
Попри те, що основні аргументи за обачність у використанні трансгенів пов’язані з екологічними міркуваннями, з тим, як вплине впровадження нових рослин на природу, покупців більше цікавить можливість вибору — купити, приміром, печиво, яке містить ГМ-сою, чи ні. Цьому може сприяти маркування, про необхідність якого так часто говорять. «Зрозуміле бажання іти шляхом цивілізованих країн у питанні маркування, але ніхто не поцікавився, чи в змозі ми це зробити й за чий рахунок. Хто підраховував, скільки це коштуватиме?» — запитує Ярослав Блюм. Не погодитися з ним непросто. Тим паче озираючись на відповідний досвід Росії, де вимога маркування існує вже кілька років, але тестування деяких видів ковбасних виробів і продуктів дитячого харчування, проведене торік у листопаді петербурзьким Інститутом цитології АН, засвідчило не лише відсутність належного маркування, а й дуже високий рівень вмісту ГМ-матеріалу. У деяких ковбасних виробах частка трансгенної сої становила близько 70—80% її загальної кількості.
Якщо Україна й визначиться з тим, якою мірою ми офіційно приймемо ГМО, — чи вирощуватимуться вони комерційно і як, чи експортуватимуться у складі продуктів харчування, — то скільки часу знадобиться на те, щоб ці рішення виникали не на рівному місці, а підкріплювалися правилами й відповідальністю за їх виконання? Євросоюз витратив на створення системи таких правил понад чотири роки, болгари, за словами Андрія Остапенка, — близько п’яти. А в Україні найактивніше обговорюється ця тема переважно на шпальтах газет. Тож запровадження офіційного мораторію на комерційне використання ГМО в Україні до встановлення різнобічної системи біобезпеки видається ідеєю цілком виправданою.
Інше важливе питання — чи буде враховано думки широкого загалу й зацікавлених сторін, приміром, фермерів, у визначенні рамок використання трансгенів? Якщо українці мають право вибирати парламент, то право проголосувати за наповнення своїх сніданків та обідів вони мають поготів. Це не лише питання маркування, а й можливість висловити свою думку, перш ніж прийматимуться рішення про те, якою мірою Україна може робити ставку на використання трансгенів.
Утім, якщо Магомет не йде до гори, то гора йде до Магомета. Так і сталося 11 вересня нинішнього року, коли набрав чинності Картахенський протокол із біобезпеки — міжнародний документ, що встановлює правила безпечної торгівлі ГМО (у тексті протоколу — ЖМО — живі модифіковані організми). Україна приєдналася до документа ще в грудні 2002-го. Отже визнає, що «сучасна біотехнологія відкриває величезні можливості для підвищення добробуту людей», однак, поруч із цим, живі модифіковані організми «можуть несприятливо вплинути на збереження та стале використання біологічного розмаїття, з урахуванням також ризиків для здоров’я людини...». Приєднавшись до протоколу, Україна заявила про застосування принципу обережності при ухваленні рішень стосовно поширення ГМО. Понад те, висловила готовність «...консультуватися з громадськістю в процесі ухвалення рішень щодо живих змінених організмів і надавати громадськості результати таких рішень...»
Протокол стосується не всіх типів генетично модифікованої продукції. Приміром, не регулює переміщення одержаних завдяки генній інженерії фармацевтичних препаратів, а також харчових продуктів, виготовлених із ГМО, скажімо, олії з трансгенної кукурудзи або кетчупу з трансгенних помідорів. Протокол доповнює природоохоронну Конвенцію про біологічне розмаїття, тож основне його завдання — перешкоджати негативному впливу живих модифікованих організмів на природу, скажімо, запиленню диких і культурних рослин пилком їхніх трансгенних родичів. Якщо сторона хоче експортувати якийсь конкретний трансген для посіву в іншій країні, то вона повинна повідомити про цей намір імпортерові й дочекатися відповіді на свій запит. Країна-імпортер своє рішення повинна базувати на проведеній оцінці ризику, основні параметри якої містяться в протоколі. «Принцип обачності, неодноразово згадуваний у Картахенському протоколі, дає стороні імпорту право відмовитися від ввезення ГМО», — наголошує Андрій Остапенко.
Стосовно живих модифікованих організмів, призначених для ввезення як харчова продукція для людей, корм або для обробки, протокол установлює менш жорстку процедуру, що значною мірою пояснюється компромісністю самого документа. Ця категорія продукції — найбільш комерційна, а за «розставляння ком» у тексті протоколу довго боролися різні групи, зокрема й виробники ГМО, не зацікавлені в ускладненні торгових відносин.
У кожному разі, Картахенський протокол дав лише рамки, від яких можна відштовхуватися при створенні національних підходів до регулювання питань, пов’язаних із ГМО. Системи біобезпеки, навздогін поширенню біотехнології, нині створюються і в Африці, і в острівних державах. І позаяк за біобезпеку треба платити, країнам, що розвиваються, у цій справі сприяє програма ООН із захисту довкілля (ЮНЕП) спільно з Глобальним екологічним фондом (ГЕФ). З 2001 року проект ЮНЕП-ГЕФ зі створення національних структур біобезпеки розпочато в понад 100 країнах Африки, Азії, Латинської Америки й регіону ВЕКЦА (Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії). За оцінкою ООН, загальний бюджет проекту становить 38,4 млн. дол., в Україні — 235 тис. дол. Його суть полягає в залученні до дослідження теми більшої кількості фахівців і зацікавлених груп із тим, щоб згодом створити повноцінні схеми законодавства й адміністративного устрою для регулювання питань, пов’язаних із ГМО в країні.
Західні ініціатори проекту дипломатичні — обмежувати поширення ГМО чи, навпаки, вітати — питання, яке вирішують самі держави. Про суть ГМО чиновники ЮНЕП судять у рамках формулювань Картахенського протоколу. Проте одна з головних умов створення національних систем біобезпеки — участь у цьому процесі громадськості. В Україні проект здійснюється через Міністерство екології, і поки що про його перебіг відомо мало. У рамках проекту створюється Національний координаційний комітет із представників державних та наукових структур, громадськості й бізнесу. Андрій Остапенко, що координує діяльність проекту в Україні, повідомив: нині відбувається збирання інформації про стан законодавства й адміністративної системи, що стосуються біотехнології та біобезпеки, й ось-ось розпочнеться інший етап, який включатиме інформування та консультації з різними зацікавленими сторонами. У результаті має бути розроблена рамкова структура з біобезпеки, а саме — проекти юридичних документів, процедур оцінки ризику й систем участі громадськості в питаннях, пов’язаних із ГМО.
Якою мірою сприйме результати цього проекту влада, поки що важко передбачити. Тим паче що у Верховній Раді вже перебуває один законопроект на цю тему — «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні та практичному використанні генетично модифікованих організмів». Викличе це конфлікт між різними ініціативними групами чи, навпаки, об’єднає їхні зусилля? У будь-якому разі, невирішеним поки що залишається головне — офіційна Україна досі перебуває в стані «біотехнологічної невизначеності» й неготовності обговорювати це питання з тими, кого воно реально стосується (хоч у випадку з ГМО це — кожен із нас).
Простіше кажучи, система біобезпеки повинна служити фільтром, який захистить людину й усе живе від проблем (або можливих проблем), пов’язаних із застосуванням нових технологій. А що робити, коли висновки науки, яким у цій ситуації доводиться сліпо вірити, дуже неоднозначні?
Щодо можливості ризиків, пов’язаних із ГМО, серед учених одностайності немає. Вони, як і всі люди, дуже різні: хтось вибирає напівпорожні склянки, а хтось — напівнаповнені. Відтак, одні експерти вважають, що «ГМО навіть безпечніші за прості продукти», інші ж кажуть, що вони «недосить вивчені». В останньому випадку йдеться, мабуть, про ГМО як явище, наукову вісь, що тісно поріднилася з комерцією. Є й інша група вчених, для яких не всі ГМО однакові, тож вони їх поділяють на «погані» й «хороші», залежно від того, як трансген сконструйований і як він поводиться під час випробувань. Екологи, як правило, вимагають мораторію на комерційне використання ГМО «доти, доки ці організми не буде достатньо вивчено». Але де ця межа достатності? «Генетичний рівень — космос, який ще не досліджений. Ми прочитали газету, але не розуміємо цих слів», — заявив журналістам у травні нинішнього року відомий російський учений з Інституту біології розвитку ім. М.Кольцова Сергій Баранов.
Зібравши воєдино безліч таких та інших поглядів, можна припустити, що в кожній окремій країні система біобезпеки відбиває не так реальність, пов’язану з ГМО, як її бачення. Але, попри це, світові площі під сільськогосподарськими трансгенами 2002 року займали майже 59 млн. га, тоді як 1996-го — всього 2 млн. га. ГМО вирощують у 16 країнах світу, ще ширше проводяться польові випробування. Глобалізація торгівлі означає, що ГМ-матеріал, чи то зерно й коренеплоди, чи шоколадка із соєвою олією з ГМ-сої, може опинитися де завгодно. Ну як за всім цим устежиш? І чи можна взагалі ефективно контролювати ГМО? Усе живе про державні кордони й буферні зони навколо полів і гадки не має, з вагонів та мішків висипається, на полях після збирання врожаю десь та й залишається, а з деяких рослин ще й пилок розноситься на кілометри навкруги...
Навіть якщо система біобезпеки відсіє явно неприйнятні генетичні конструкції, то як бути з тими ризиками, які називають потенційними?
— Різноманітних ризиків, пов’язаних із ГМО, описано багато в наукових категоріях, але жоден із них не реалізувався такою мірою, щоб можна було говорити про загрозу суспільству. Або вони взагалі не проявилися. Основні ризики пов’язані із взаємодією трансгенів з дикими родичами. І тут кожен трансген треба вивчати окремо з урахуванням місця, де його планують культивувати, — вважає Ярослав Блюм. — Що стосується харчової безпеки, система моніторингу неможлива — будь-яке довгострокове дослідження не буде чистим. Якщо людина помирає від старості, то дуже часто ми не можемо сказати, від чого точно вона померла. Питання ще й у тому, чи можуть наші українські фахівці зробити більше, ніж фахівці розвиненіших країн, адже у них значно ширші можливості й сучасне устаткування. Не треба обманювати себе й людей, що ми можемо зробити більше. Треба приставати на загальні правила.
Оскільки будь-якій системі безпеки ми передоручаємо частину свого відчуття самозбереження, слова вченого не вселяють надію. Науково-технологічний прогрес ніколи не був виключно гуманним процесом. Був хтось перший, хто потрапив під машину, хто захворів від промислових викидів, засмучений зрубаним під забудову лісом. Проте цей прогрес сприймається як неминучість, переважно — позитивна. І, можливо, слід до цього звикнути, адже блага цивілізації ми сприймаємо цілком охоче, попри деякі «побічні ефекти». Широкі дискусії у світі щодо ГМО, напевно, вперше продемонстрували таку масову недовіру і до науки, і до можливості держав гарантувати безпеку своїх громадян, з огляду на зростання впливу бізнес-інтересів на розвиток світу. І ця недовіра тепер стала такою ж неминучою, як і сам науково-технологічний процес.