Екологічні страшилки, вочевидь, перестали збурювати свідомість наших громадян. Повідомлення про терикони, які наступають на лінії електропередач; просідання землі, що заковтують будинки; масові отруєння співгромадян через випадково виявлені відходи перестали бути сенсаціями. Млява реакція наляканих Чорнобилем українців викликає в пам’яті фразу солдата з казки: «Що мені, бабусю, твій подзвін, коли я барабанний бій чув!»
Де вже тут звертати увагу на аларміські заклики Вадима Скуратівського усвідомити насування загрози, яку несе сучасна наука: «Авангардистська фізика, а тепер уже й авангардистська біологія доводять наш світ до межі, за яким нульовий меридіан, за ним — нічого немає». В унісон закликам Вадима Леонтійовича звучать і висловлювання тих дослідників точних наук, які здатні заглянути далі, ніж їм це дозволяють шори власного фаху, приміром, пророцтва професора Віталія Кордюма. Хороша поінформованість не заважає видатному генетику привертати увагу до тієї небезпечної обставини, що швидкість змін у житті планети та людини, до яких приводить наука, набагато вища, ніж наша здатність не тільки на них реагувати, а й просто усвідомлювати те, що відбувається навколо нас! Академік Віктор Бар’яхтар закликає придивитися до великих територій на карті України, забарвлених у зелений колір. Виявляється, якщо потепління на планеті триватиме такими самими темпами, саме ці території — кандидати на затоплення Світовим океаном, рівень якого може піднятися на півтора метри...
Розрізнені заклики вчених уже перетворилися на настільки гучний хор, що не почути його може хіба що глухий... Нещодавно фахівці різних міністерств і відомств провели цикл науково-практичних конференцій, на яких спільно спробували намалювати картину того, що маємо в Україні. Основні абриси цього вражаючого «полотна» оглядач «ДТ» спробував донести до читача.
Білі хатки серед смітника Європи
Від трипільських часів біла українська хата серед квітучого саду була відмітною ознакою людей, які проживають на цій землі. Така вже національна ментальність, що скрізь, хоч би куди доля закинула українця, він облагороджував землю, садив сад, будував чистий та зручний дім. Села, в яких живуть українці, можна впізнати з першого погляду в Казахстані, на Далекому Сході, у Сибіру. Красу, охайність і доглянутість українських жінок зазначали майже всі мандрівники, які протягом століть побували у Східній Європі. Як же так сталося, що вже на наших очах українська земля стала синонімом засміченості, а Україна — смітником Європи? Питання стоїть настільки гостро, що фахівці прогнозують: у нас виникнуть чималі проблеми при вступі в ЄС — держав з такими недоглянутими територіями не люблять у Європі.
Про масштаби лиха дозволяють судити дані, надані заступником державного секретаря МНС України Борисом Міняйлом.
— Екологічній ситуації в Україні, — повідомив Борис Григорович, — властиві всі основні риси глобальної екологічної кризи. Забруднення досягло такого рівня, при якому деградація природи може призвести до необоротних змін. Підприємства України щорічно продукують близько 100 мільйонів тонн токсичних відходів. Причому на деяких об’єктах є настільки несподівані речовини, що навіть не відомі методи поводження з ними, профілактика та запобігання інтоксикації тих, хто займається рятувальними роботами.
Кількість промислових відходів підприємств металургійної промисловості, агропромислового комплексу, енергетики досягає 152 мільйонів тонн. Вони зберігаються в шламонакопичувачах, велика частина яких переповнена рідкими відходами в 1,5 — 2 рази більше, ніж велять нормативи. У відвалах гірничодобувних і збагачувальних підприємств зосереджено близько 4 мільярдів метрів порід. Існує 219 гідроспоруд, загальною ємністю майже 2,5 мільярда кубічних метрів.
Доповнення депутата Верховної Ради Сергія Шевчука так само не надає оптимізму загальній картині:
— На території України міститься кілька тисяч полігонів і смітників для складування різноманітних видів відходів. Багато їх не відповідають елементарним санітарно-гігієнічним вимогам. У нас зберігається 180 тисяч відпрацьованих ртутних ламп, понад 26 тисяч тонн непридатних для використання пестицидів. На території країни розміщено понад 8000 різних установ та організації, діяльність яких призводить до створення радіоактивних відходів. Їх збирання, транспортування, переробка, кондиціювання та зберігання забезпечуються силами українського державного об’єднання «Радон», у складі якого діють шість спецкомбінатів. Технічне оснащення міжобласних спецкомбінатів (які споруджувалися в 1965—1970 роках і розраховувалися на термін експлуатації 30 років) і станцій дезактивації не відповідає сучасним вимогам.
Швидка урбанізація поселень України перетворила санітарне очищення території на велику проблему. Хімічні та біологічні агенти промислових, сільськогосподарських і комунальних відходів можуть призвести до виникнення неінфекційних, паразитарних та інфекційних хвороб шлунково-кишкового тракту, серцево-судинної та нервової систем.
Скромна підстава для надії
Власне, людина здавна вирізнялася тим, що виробляла багато сміття. Про це повсюдно свідчить «культурний шар», що наростав там, де жили люди. Та ось халепа — раніше homo sapiens використовувала лише природні продукти й матеріали. Їх без особливих труднощів переробляла сама мати-природа. Віднедавна все почало змінюватися, склад відходів різко змінився. Досить згадати, яке «сміття» виробляють атомні станції. Кожна з них залишає після себе гори радіоактивних відходів. Крім того, видобуток природного урану піднімає на-гора масив радіоактивної руди і робить небезпечними для життя величезні території. Можна зрозуміти «зелених», які з таким завзяттям виступають проти використання атомної енергії.
Неприємності, пов’язані з атомною енергією, — лише штрих у загальній непривабливій картині. Ось який підхід до розв’язання проблеми пропонує голова Партії зелених Віталій Кононов:
— За останні десять років ми, напевно, вдвічі, втричі збільшили кількість відходів. Найстрашніше те, що змінилася їх якість. Вихід в одному — у переробці сміття. Причому, на наш погляд, потрібна орієнтація не на гігантські державні заводи (до яких у наших керівників від радянських часів збереглися «ніжні почуття»), а на приватні підприємства, здатні зробити цю роботу ефективно і з користю для себе. Слід усвідомити — не буде зацікавленості, ніхто цим не займатиметься. І, звісно ж, потрібно все дуже точно економічно зважити. Вже є приклади, коли на вітер полетіли мільйони. Як, скажімо, це відбулося в Дрогобичі, де за німецьким проектом було побудовано завод з переробки гумових шин. Проте сюди ніхто не здає шин і ніхто не купує продуктів, виготовлених із них.
Однак є приклади обнадійливі — серед них невеличкий заводик з переробки пластикового сміття в Луцьку. Його успішна робота свідчить, що з допомогою підприємця і групи лобістів можна вирішити проблему, яка здавалася нерозв’язною в місті. Зараз усе луцьке пластикове сміття збирається, звозиться на завод, де з нього виготовляють новий продукт. Робота з позбавлення міст від сміття нами вже розпочата. Залишається лише поспівчувати, що нині в нас можливості звузилися. І все-таки цей приклад дозволяє дивитися в майбутнє з оптимізмом.
Не слід гадати, що справа лише в грошах. Багато що залежить і від загальної культури. В Європі та інших цивілізованих країнах самі жителі ділять сміття за фракціями: сортують різні види пляшок, відокремлюють дерево, пластик тощо. І нам слід навчитися цього. Звичайно, людина не любить дисципліни, особливо в приватному житті. Та іншого виходу немає, якщо хочемо жити в чистоті, без загрози інфекційних захворювань. Тут, крім зусиль влади, потрібні й наші власні. Для киян проблема позбавлення сміття стоїть надзвичайно гостро. У нашому місті щорічно виробляється 1200 тисяч тонн сміття. Тільки 200 тисяч тонн дуже неефективно спалюється, а мільйон викидається на смітники біля міста...
У мене така професія, що я відвідав смітники багатьох держав світу, на відміну від колег, які бувають лише на прийомах і в шикарних офісах. Це дозволяє мені сказати, що там зовсім інакша ситуація з відходами, ніж у нас. І все-таки, попри всі їхні досягнення та переваги, це питання стоїть гостро скрізь. Це дуже дорога проблема, яка висмоктує з бюджету величезні кошти. Нам не можна заплющувати на неї очі, тому що в нас вона набагато гостріша та страшніша, ніж ми собі це уявляємо...
Новий фундамент для наук?
Якщо вдуматися в те, що накоїла людина на Землі, стає трохи моторошно: придивіться хоча б до гігантських пустель, які з’явились у давнину внаслідок діяльності людей на найбільш родючих і зручних землях. І сьогодні щодня зникають десятки гектарів кращої землі, прекрасних лісів. Я вже не кажу про те, що утворилися гігантські пустелі, покриті радіоактивними відходами. Поверхню суші «роз’їдають» зморшки та рани від кар’єрів і шахт. Дно морів покривається відходами й уламками. Навіть близький Космос засмічений рештками ракет. Ми стільки придумали високих слів про те, що попередні два століття блискучого розвитку науки й технології створили базу для розвитку людства в наступному тисячолітті, що самі повірили в безальтернативність прогресу. Проте прогрес, як це стає дедалі очевидніше, полягає зовсім не в тому (або не лише в тому), щоб розвиватися далі, вище, глибше...
Директор Інституту медицини праці АМН України академік Юрій Кундієв бачить фундаментальну наукову проблему в тому, щоб знайти... радикальний спосіб позбутися всього того негативу, який витворили люди в попередні епохи, та запобігти тому, що збираються витворити далі:
— Хочу почати зі спогаду про епізод, який стався зі мною майже 25 років тому у США. Мене привезли в містечко, яке звалося Канал любові, в якому переважно жили люди, що воювали у В’єтнамі. Вони побудували котеджі в прекрасному місці. Лихо полягало в тому, що там були поховані... відходи хімічного виробництва. Через кілька років у сім’ях почалися трагедії: жінки народжували дітей з уродженими дефектами. Американські фахівці запитали мене: «Чи можливе щось подібне у вас?» Я сказав, що такого в нас у принципі бути не може... Проте якби хтось зараз поставив мені аналогічне запитання, я був би менш категоричний.
Сьогодні це питання, яке стоїть перед усім світом. Є чимало фундаментальних проблем, які має розв’язати наука. Йдеться про концепцію сталого розвитку, про оптимальні методи знешкодження відходів. Приклад з пестицидами свідчить, наскільки це складна наукова проблема. Я навіть не впевнений, що ми найближчим часом окреслимо шляхи вирішення цього питання. Потрібно усвідомити, наскільки це складно й дорого — спалювання одного кілограма пестицидів коштує близько 6 доларів, тобто майже стільки ж, скільки їх синтез!
Раніше всі тямили на футболі,
тепер — на екології
Академік Ісаак Трахтенберг уніс новий струмінь у нелегку тему:
— Безперечно, проблему слід вирішувати відразу всім: токсикологам, екологам. І неодмінно дотримуватися гігієнічних нормативів, коли маємо справу з контролем хімічних відходів. Ми повинні захищати як людину, так і екосистему. Ось чому потрібні спільні зусилля. При цьому варто пам’ятати, що наука починається з точних вимірів, а жодних приладів для експрес-методів у нас немає. Подивіться, як справа поставлена в американців — там тисяча фахівців працюють в екологічному приладобудуванні.
Тому хочу вкотре підкреслити, що доти, доки в Україні не з’явиться екологічне приладобудування, про якесь вирішення екологічних проблем, про якийсь контроль токсичних відходів не йтиметься.
На закінчення учений не без гіркоти зазначив, що серед чиновників-екологів занадто багато непрофесіоналів. Очевидно, це нова мода — раніше всі тямили на футболі, тепер — на екології...
Міністр екології та природних ресурсів Сергій Курикін підтримав думку Ісаака Трахтенберга: нове бачення проблеми відходів — у комплексному підході:
— Лише спільними зусиллями представників різних відомств ми зможемо знайти розв’язання проблеми, яка набирає масштабів національної катастрофи. Вона виникла в різноманітних регіонах і в різноманітних вимірах. На жаль, немає надійної технології збереження шкідливих відходів. Їх необхідно знешкоджувати, а не зберігати. І взагалі, ми мусимо усвідомити всю глибину й актуальність філософської проблеми: не завжди нове неодмінно краще від того, що було раніше.
Завершальним акордом до всього вищесказаного може послужити розмова оглядача «ДТ» із головою оргкомітету зі створення Спілки екологічних підприємств Валентином Сердюком:
— Боляче, але наша країна стала європейським смітником. Сюди дедалі частіше завозять відходи з-за кордону. Досить сказати, що лише в першому кварталі нинішнього року до нас завезено 25 тисяч тонн макулатури найнижчої якості. Навіщо? Крім усього іншого, наших вітчизняних заготівників, які фактично очищають нашу землю, такий крок поставив на межу банкрутства. Це переповнило чашу терпіння українських підприємців і підштовхнуло їх до створення громадської Спілки екологічних підприємств України, мета якої — захищати наші інтереси. Гадаю, перший установчий з’їзд відбудеться через місяць. Сподіваюся, спілка зможе зав’язати контакти з діаспорою, європейськими громадськими організаціями, які займаються підтримкою екології, і в такий спосіб спрямувати потік інвестицій з-за кордону до України.
— Це реально?
— Цілком. Існують екологічні відділи в ЄС, спеціальні програми в багатьох країнах. Фізичні та юридичні особи готові давати гранти, спрямовувати прямі цільові інвестиції в Україну. На континенті зріє розуміння того, що наша країна стає осередком небезпечного екологічного вибуху. Європі вистачить Чорнобиля. Я вже озвучив цю думку на міжнародній конференції ЄС у Потсдамі. Усі поставилися з розумінням до цього питання. Отже, час братися за справу. Під лежачий камінь вода не тече.