У «ДТ» (№ 31, 2006 р.) опубліковано статтю «Кілька порад прем’єр-міністру, або До сталого розвитку через соціально-економічну модернізацію». Я далекий від думки давати поради державним діячам, для цього в них є штатні радники, яким вони довіряють. Але я маю право висловити своє ставлення до порад інших у питаннях, якими я займаюся професіонально.
Залишаючи осторонь низку зроблених у статті констатацій і пропозицій, які заслуговують на серйозну увагу і потребують окремого розгляду, хотів би зупинитися на двох моментах, які безпосередньо стосуються моєї наукової діяльності протягом останніх десятиріч. Перший із них стосується теоретичного питання про поняття так званого сталого розвитку, який згадується в заголовку і тексті статті, другий — суто практичного питання про екологічну паспортизацію підприємств, запропоновану її автором.
Близько 15 років тому, після Всесвітньої конференції з питань довкілля в Ріо-де-Жанейро, набуло повсюдного поширення нове поняття, яке позначається англійським терміном sustainable development, точний переклад якого російською мовою — «воспроизводящее развитие», а українською — «відтворний розвиток». Це такий соціально-економічний розвиток суспільства, управління яким забезпечує передачу в спадщину нащадкам усіх компонентів навколишнього природного середовища — джерела невичерпних (відновлюваних) природних ресурсів у стані в жодному разі не гіршому (а, як правило, кращому) за той, що існує нині. А також гранично можливе заощадження запасів вичерпуваних (виснажуваних як у кількісному сенсі, так і в якісному) природних ресурсів. Такий розвиток потребує максимального відтворення (відновлення) людиною стану свого середовища проживання, який погіршується в процесі її діяльності, використання невичерпних природних ресурсів замість вичерпних, ощадливого (бажано безперервно зменшуваного) витрачання вичерпних природних ресурсів. Це дозволило б задовольнити всі потреби в природних ресурсах майбутніх поколінь. Ідеологія відтворного розвитку здобула загальне визнання у світі. Хоча на практиці в Україні, як, утім, і в більшості інших країн колишнього СРСР, вона ще не стала пріоритетним керівництвом до дії. А в останніх державних політичних документах, які визначають шляхи подальшого розвитку України, про неї взагалі не згадується.
На жаль, залишається без уваги і те, що переклад терміна sustainable development російською мовою був із самісінького початку невдалим. Його, певне поспіхом, без глибокого осмислення переклали як «устойчивое развитие». А вже потім, зважаючи на все, переклали українською мовою не з англійської, а з російської, як «сталий розвиток». І тепер ці хибні переклади стали поширеними повсюдно. Але річ у тім, що поняттю «сталий» відповідає англійський термін stable (синоніми — fixed, steady, settled, constant і ін., які означають незмінність процесу в часі), тоді як поняттю «відтворний», який означає підтримку, збереження сприятливого внутрішнього стану об’єкта, відповідає англійський термін «sustainable». Тобто в першому разі ми маємо справу з категорією часу, тоді як у другому — із категорією якісного стану. А це різні речі.
Поясню на простому прикладі. Розвиток суспільства в СРСР у мирний час із повним правом можна було б назвати сталим: незмінно з кожним роком зростали показники виробництва та споживання, розширювалася сфера послуг. Але це не було відтворним розвитком, оскільки в цей же час стан довкілля в переважній більшості випадків неухильно погіршувався і в остаточному підсумку став кризовим, а темпи вичерпання запасів найважливіших природних ресурсів зростали. Таким чином, ясно, що термін «сталий розвиток» не відповідає суті наведеного вище визначення поняття «відновний розвиток», до якого його неправомірно відносять. Тому що в редакції терміна «сталий розвиток» відсутня головна ознака, яка характеризує поняття sustainable development — вимога про відтворення екологічного стану компонентів довкілля в процесі соціально-економічного розвитку суспільства.
Однак це питання, так би мовити, теоретичне, хоча воно й потребує вирішення, проте саме по собі безпосередньо впливає на здійснення практичних завдань поліпшення екологічного стану природних компонентів. Значно вагомішим у практичному сенсі є пропозиція В.Костеріна, автора згаданої вище статті, про необхідність розробити й ухвалити закон України про екологічні паспорти. Він пише: «...потрібен закон про екологічні паспорти. Всі підприємства мають бути паспортизовані й атестовані».
Недарма кажуть, що нове — це добре забуте старе. Ще 17 років тому розпочалася активна робота з екологічної паспортизації підприємств України, і тривала кілька років у всіх союзних республіках. Початок цій роботі поклала постанова Верховної Ради СРСР від 27 листопада 1989 р. «Про невідкладні заходи з екологічного оздоровлення країни». Передбачалося протягом 1990—1991 р. провести екологічну паспортизацію всіх діючих підприємств і екологічно небезпечних об’єктів, за результатами якої розробити конкретні плани оздоровлення екологічної обстановки. Аналогічні рішення було ухвалено по всьому ієрархічному ланцюжку органів державного управління, аж до областей.
Певною мірою ця діяльність була спробою створити в умовах планової економіки СРСР певний аналог ринкового механізму, що набував у цей час дедалі більшого визнання на Заході у формі створення систем екологічного менеджменту й аудиту — СЕМА. Впровадження СЕМА на підприємствах давало компаніям низку конкурентних переваг і дозволяло отримати подвійну вигоду: екологічну й економічну. Перший етап упровадження СЕМА полягав у проведенні екологічного обстеження виробничого об’єкта, що й стало аналогом радянської паспортизації підприємств. Але на цьому аналогія і закінчувалася. Завдання створення СЕМА в СРСР не ставилося.
1990 року було прийнято державний стандарт СРСР ГОСТ 17.0.0.04-90 і розроблено методичні вказівки щодо заповнення та ведення екологічного паспорта промислового підприємства (ЕППП). З їхнім використанням протягом двох років було паспортизовано більшість підприємств України. Автор цієї статті був одним з учасників розробки зазначених документів і проведення самої паспортизації. Особливу увагу при цьому приділяли контролю якості заповнення ЕППП, яка через вкрай обмежені терміни проведення цієї роботи і недостатню кваліфікацію більшості її виконавців усе ж залишалася дуже низькою. Що й стало однією з причин висновку, зробленого Мінприроди України, про недоцільність продовження цієї роботи, про що було сповіщено всі зацікавлені сторони. Були й інші, не менш вагомі, причини. У цей час почався розпад СРСР і перехід до ринкових відносин, що супроводжувався різким спадом виробництва, — стало не до екології. Але, мабуть, головне — це те, що ЕППП, як з’ясувалося, ніяк не впливав на виробничу діяльність підприємства і, по суті, був потрібен лише тим, хто отримував гроші в процесі його розробки від підприємства-замовника. Тим часом ГОСТ 17.0.0.04-90 не скасовано й досі і, мало того, у статті 24 чинного нині Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» записано: «...ведення екологічних паспортів здійснюється за єдиною для республіки системою в порядку, що визначається Кабінетом міністрів України». І нікого не бентежить, що паспортизація насправді не здійснюється, і що порядку її проведення немає й досі.
Ну і що тут поганого, скаже вдумливий читач. Соціалістичного змагання теж немає, як і перехідних червоних прапорів, почесних грамот ударникам комуністичної праці, дощок пошани, а життя триває і без них. У чому тоді сенс пропозиції В.Костеріна? Виявляється сенс, і дуже суттєвий, є. І полягає він в останньому слові його речення: «Всі підприємства мають бути паспортизовані й атестовані». Тільки, мабуть, правильніше було б сказати — класифіковані за екологічними показниками. Тобто дані ЕППП це не лише тонни викидів, скидів й інші важливі та потрібні показники екологічної характеристики, а й оцінювання класу екологічної небезпеки (ЕН) підприємства, його впливу на оточення. Наприклад, найнебезпечніші підприємства дістають перший клас ЕН, менш небезпечні — другий тощо, і так аж, скажімо, до четвертого класу — цілком екологічно безпечного.
А кому й навіщо це потрібно, запитає той же вдумливий читач. Відповідь проста: усім нам, щоб стимулювати підприємства до вжиття дійових заходів щодо зниження класу ЕН, а отже, і шкідливого впливу на природу. А для цього тільки потрібно законодавчо запровадити підвищувальні коефіцієнти до тарифів зборів за забруднення довкілля залежно від класу ЕН. Що небезпечніше підприємство, то вищий скоригований коефіцієнтом тариф, то вища плата за забруднення.
Що практично потрібно зробити, аби запропонований механізм почав працювати? Вважаю, насамперед, необхідно:
1. Розробити й ухвалити закон України «Про екологічну паспортизацію».
2. Розробити і прийняти постанову Кабінету міністрів України «Про порядок складання і використання екологічних паспортів підприємств і методику класифікації їхньої екологічної небезпеки».
3. Розробити й ухвалити державний стандарт України «Екологічний паспорт підприємства. Основні положення», замість ГОСТ 17.0.0.04-90.
4. Внести відповідні зміни до методики встановлення нормативів збору і розмірів збору за використання природних ресурсів, викиди і скидання забруднюючих речовин у довкілля, утворення та розміщення відходів, й інші види шкідливого впливу на нього.
Ці заходи вже самі по собі сприятимуть поліпшенню стану довкілля. Але, на додаток до цього, вони підвищать активність підприємств у впровадженні СЕМА відповідно до ДСТУ ISO 14001, оскільки змусять їх виконати перший етап, необхідний під час створення СЕМА — екологічне обстеження виробничих об’єктів. Після чого, як свідчить досвід, підприємства дуже часто приймають усвідомлені рішення про добровільне створення у себе цієї прогресивної системи екологічного менеджменту. А вона забезпечує поступове зменшення шкідливого впливу підприємства на довкілля, що й потрібно усім нам.
Отже, саме час згадати про екологічні паспорти. І насамперед це стосується Мінприроди України.