В українському сегменті Facebook триває флешмоб на підтримку першої леді після її фотосесії для американського Vogue. Зйомка Олени Зеленської авторства всесвітньовідомої портретистки, яка свого часу фотографувала Джона Леннона, королеву Єлизавету, Майкла Джексона, Білла Гейтса, Марка Цукерберга і не лише, викликала хвилю обурення. Передусім – через “нежіночний образ”, який, як зазначила фешн-критик та мистецтвознавиця Зоя Звиняцьківська, створила не стільки сама портретована, скільки мисткиня Енні Лейбовіц.
“… У випадку Vogue – я думаю, Енні Лейбовіц сильно вплинула на кадр. Я обговорюю саме і перш за все суспільну реакцію на світлини. А вона рівно така, як наше суспільство нині. Це не добре і не погано, це просто реальність і її треба розуміти”.
Дружину президента підтримала ціла низка медійників, які сфотографувались у схожій манері. Зокрема Людмила Добровольська, Іванна Коберник, Галина Танай, Василіса Фролова, Ольга Шурова, Жанна Лаврова, Юлія МакГаффі.
“Ми просто маємо весь час тримати в голові, що ті образи, а отже і ті цінності, що вже давно є звичними і стандартними для Заходу, для нас насправді в більшості незрозумілі і чужі; що у нас тут, в Східній Європі, своя краса і свої правила, і це точний індикатор того, наскільки ми далекі від них, наскільки ми інші, – зазначила Звиняцьківська, відштовхуючись від коментарів під світлиною Зеленської на кшталт "Хто ж так сидить". І додала, - А тепер найважче для адептів європейського розвитку і тому подібних раціональних речей (я також серед них, якщо що): можливо, саме ці відмінності дають нам сили нині триматись і зрештою, допоможуть перемогти”.
У середовищі українських фотографів деякого розголосу набула реакція фотографки з Бучі Юлії Єлісєєвої, яка відзначила певну схожість світлини Олени Зеленської авторства Лейбовіц з картиною французького постімпреміоніста Анрі де Тулуз-Лотрека і припустила, що ця схожість невипадкова. Йдеться про роботу “Клоунеса Ша-Ю-Као”.
“Заломлення дійсності у грі «Я – не Я» – давня культурна традиція. Від масок античних мімів, через бурхливу ходу ренесансних карнавалів до манерної театральності рококо XVIII ст. і зворушливих Ватто ця традиція, перетворюючись, перейшла в XX століття, народжуючи нові й настільки близькі нам образи:
сумний П'єро раннього Вертинського, сумний клоун Чапліна, задумливі циркачі Пікассо, блискуча клоунада Фелліні... Самоіронія клоуна допомагає перетворювати сльози в сміх”. Давніше з напівтонами образу печального клоуна розбиралася в своїй однойменній статті авторка DT.UA Катерина Цалик.