На київські вулиці повертаються діячі української культури, духовності, віри. На жаль, тільки у назвах чи в пам'ятках. Але і це є сигналом для прийдешніх поколінь - не забувати і берегти своє.
На вулиці Григорія Качура на Солом'янці відкрито пам'ятний знак на честь митрополита Василя Липківського - людини, яка віддала своє життя за українську церкву. Його було розстріляно у 1937, забуто за радянщини, і тільки за незалежної України він повернувся до Києва - і навіть до місць, де жив за декілька років до наглої смерті.
Про відкриття пам'ятного знаку написала у Фейсбуці депутатка Київради Ксенія Семенова.
"На Григорія Кочура 4 був будинок, де останні 3 роки життя перед розстрілом провів митрополит Василь Липківський. Не за своєю волею. Туди його подалі від центра міста виселили примусово в чужу хату. Уявляєте, яка сила була у Липківського, що його в 73 роки совєти вважали небезпечним для гнилої імперії...
Дуже радісно бачити, як Київ повертається до себе. Міський простір дуже впливає на дорослішання. Одна справа жити на вулиці Лєніна в безликих кварталах. Інша справа – на вулиці Кочура і бачити з вікна згадку про Липківського."
Виготовив монумент скульптор Олександр Ткачук, а ініціатором його встановлення став військовий ЗСУ Андрій Ковальов. Йому допомагали Ксенія Семенова і депутат Верховної Ради Роман Грищук. Виготовлення пам‘ятника проспонсорував БФ Надії Вовк "Берегиня" і Корпорація «Оболонь».
Олексій Лукаш з КП УЗН Солом'янського району також долучився до підтримки цього проекту
Будинок, де мешкав митрополит в останні роки життя, знесли у 1970-ті роки, але за словами Ксенії Семенової, його точне місцезнаходження розшукав працівник бібліотеки імені Г. Сковороди Олександр Михайлик. Там і встановили пам’ятник. На відкритті був присутній онук Василя Липківського.
Інститут національної пам'яті нагадав, що цього року виповнилося 160 років з дня народження видатного релігійного діяча.
1864, 19 березня – в селі Попудня на Черкащині народився Василь Липківський, творець і перший митрополит УАПЦ.
«Нам дотепер докоряють, вважають навіть єретиками за те, що Українська церква відділилась від московського патріярха без його на це згоди, що утворила собі своє церковне керівництво. Але ж згадайте, чи питав московський патріярх згоди українського народу, коли підбивав під себе Українську церкву силою, без її згоди, він виконував заповіти Христа чи, навпаки, різко порушив ці заповіти і таким чином сам заслуговує докорів у єретицтві… Знайте ж усі ті, що вважаєте себе тут в Україні ще й досі прихильниками старої слов’янської церкви, підлеглої московському патріярхові, що ви підтримуєте неправду людську проти правди Христової, що коли ви не прагнете до церковної волі, до визволення Української церкви, ви йдете проти заповітів Христа, проти наказів св. Апостолів».
Так говорив у своїх проповідях Василь Липківський, палкий прихильник української церковної автономії.
Походив із давньої священницької родини. Навчався в Уманському духовному училищі, після закінчення Київської духовної семінарії був направлений в Київську духовну академію, здобув учений ступінь кандидата богослов’я. Після висвячення на священика (1891) опікувався церковнослов’янськими школами. Деякий час очолював Київську церковно-вчительську школу.
Виступав проти безправ’я церковних громад і свавілля вищого духовенства, розцінював російську церкву як інструмент виховання лояльного ставлення українців та інших підкорених народів до імперії. Активно включився в український культурно-релігійний рух. Був усунутий від викладання в 1905-му за ліберальні погляди й «українофільство», перебував під постійним наглядом поліції.
Розмірковуючи над шляхами реформування церковного життя, став одним із фундаторів «Братства воскресіння Христа», утвореного для здобуття автокефалії. Наприкінці 1917-го було створено оргкомітет для скликання Веукраїнського церковного собору. Запланований на 7 січня 1918-го, собор через російську агресію кілька разів переносився. Гетьман Павло Скоропадський та Директорія УНР проголошували автономію УПЦ, однак політичні обставини не дозволяли реалізувати ці рішення. Перший Всеукраїнський православний церковний собор (1918) навіть позбавив делегатських мандатів Василя Липківського та інших прихильників автономії. Однак другий собор (1919) ухвалив розпочати утворення українських парафій. Василь Липківський відслужив першу літургію українською мовою в київському Микільському соборі, став настоятелем Софійського собору, утворював українські парафії, перекладав на рідну мову богословські та літургійні тексти. Ієрархи РПЦ позбавляли його духовного сану, однак Всеукраїнська православна церковна рада взяла курс на створення власного єпископату, не вважаючи російський за своїх архіпастирів.
Перший Всеукраїнський церковний собор зібрався в Софії Київській 14 жовтня 1921-го і проголосив автокефалію УПЦ. Перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686-го визнано неканонічним, богослужіння мали вестися української мовою. Василя Липківського майже одноголосно обрано митрополитом Київським і всієї України.
У 1929-му радянська влада оголосила УАПЦ «однією з ланок антирадянського підпілля» і невдовзі розпустила.
Останні роки провів у злиднях, під постійним наглядом спецслужб. Живучи впроголодь, писав «Історію Української Православної Церкви» (збереглася завдяки тому, що її вдалося передати на Захід), займався перекладами, вів широке листування. У вересні 1937-го його запросили очолити Українську церкву в Канаді. Однак реалізувати задум завадив черговий арешт 22 жовтня. За місяць особлива трійка при Київському управлінні НКВД засудила до найвищої міри покарання за «антирадянську агітацію у великих розмірах».
Розстріляний 27 листопада 1937-го в Києві. Вірогідно, похований в Биківнянському лісі під Києвом. На Лук’янівському кладовищі встановлено пам’ятний хрест.
Відновлення УАПЦ в Україні проголошено на Всеукраїнському Православному Соборі 6 червня 1990-го. А в 1997-му Собор УАПЦ канонізував Василя Липківського та інших церковних мучеників 20-30-х років, днем їх пам’яті обрано 27 листопада.