«Зробити власне життя аргументом своєї філософії» ставив за мету Альберт Швейцер. Український філософ, історик, релігієзнавець, в’язень сумління Ігор Козловський наповнив особистим досвідом свою філософію життя, аргументами якої він щедро ділився з кожним, хто його знав, читав, слухав, любив...
«Цінність мають лише ті думки, якими ми живемо», — цитуючи на лекціях слова Германа Гессе, Ігор Козловський чітко давав зрозуміти, яку відповідальність бере на себе кожен, хто їх виголошує. З точки усвідомлення глибини такої відповідальності починається шлях до звільнення від цинічного, взятого за «норму» маніпулювання словами, що не відповідають вчинкам тих, хто їх промовляє. Звідси росте ціннісний корінь і в душі кожної окремої людини, і в ідеології цілих країн.
Війна, всередині якої ми всі сьогодні живемо, вивела проблему банального людського лицемірства на рівень глобальної трагедії людства. Брехня вбиває. Технології пропаганди ставлять на промислову медійну основу «фейкові новини» як продукти розпаду відповідностей між фактами й виголошуваними словами. Хтось довіряє їм наполовину або на третину, і з часом довіра суспільства падає дедалі нижче. Або не падає, як це сталося в Росії. Маніпуляції цитатами із сакральних текстів супроводжують війну Росії з Україною на всьому її довгому шляху з 2014 року. Козловський протистояв цьому на найвищому інтелектуальному рівні, розкриваючи всім, хто хоче слухати й чує, правду, яку зберігають історія, релігія та культура людства.
Донецьк. Квінтесенція зрілого вибору
Навесні 2014 року в Донецьку Ігор Козловський разом із представниками різних професій і релігій виходив на регулярну молитву за мир у центрі міста. Чимало учасників цих ризикованих зустрічей були його колишніми студентами або знали його як чудового релігієзнавця, в якого слова не розходилися зі справами. Ще один відомий в’язень донецької «Ізоляції» Станіслав Асєєв — учень Козловського.
Після того, як окупаційна влада заборонила таку публічну діяльність, Ігор Козловський не виїхав із Донецька. Він залишився в рідному місті разом із сином, який потребував медичної, психологічної й просто людської підтримки. Своїм учням, знайомим і незнайомим людям Ігор Козловський напередодні арешту не втомлювався нагадувати про те, що людська гідність — це поле, яке ми обробляємо у своєму внутрішньому світі. Саме така практична філософія допомагає подолати найстрашніше.
Ігор Козловський повністю справдив свої слова, коли став в’язнем сумління. 27 січня 2016 року в Донецьку окупанти кинули його до в’язниці за проукраїнську позицію. Вченого допитували офіцери ФСБ, він зазнав жорстоких тортур і перебував у полоні майже два роки (700 днів) до 27 грудня 2017 року. Україна разом із багатьма світовими організаціями боролася за його звільнення. А мучителі на допитах із відвертим цинізмом повідомляли вченому, що вже не сподіваються вибити з нього потрібну інформацію, а тримають для обмінного фонду. Ігоря Козловського й звільнили з полону за обміном.
«Я бачив людей, які закінчували життя самогубством у камерах, я бачив людей, які божеволіли від цього душевного болю. Тому що, якщо нікуди тікати назовні, багато хто намагається бігти всередину й відбувається створення внутрішнього конструкта, в якому людина ховається. Людина йде від контакту. І це відбувається часто через те, що людині бракує внутрішнього простору, а отже, вона входить у стан екзистенційного вакууму і її схлопує, вона задихається там... Складно працювати з такою людиною, але можливо. Необхідно показати сенси. А в будь-якого сенсу є тільки одне ім’я — любов. Сенс — це поняття духовне, не матеріальне. Я кажу, що в мене був сенс вижити. Але я хотів вижити, тому що я люблю життя. Без цього вижити не можна...», — розповідав Ігор Козловський після полону.
Київ. Місто повернення й любові
Після звільнення Ігор Козловський впродовж тривалого часу жив у Києві в орендованій квартирі й працював старшим науковим співробітником у відділі релігієзнавства Інституту філософії Академії наук України. Невтомно їздив і чудово виступав на форумах світу, ставши «голосом українських полонених», послом солідарності з гнаними за правду.
У глибоких інтерв’ю, у сповнених справжньої мудрості лекціях, у живому спілкуванні Ігор Козловський розвивав ключовий для нас лейтмотив. Не лише словом, а й усім своїм єством він звільняв нас від страху перед найгіршим, перед абсолютним злом. Його правдиве свідчення про здатність людини, пройшовши крізь пекло, не зламатися та зберегти гідність справило незабутній вплив особисто на мене й на багатьох наших сучасників. Де витоки мужності? У присутності такої людини в нашому житті. У відкритості нашого життя її погляду та свідченню. Страшний досвід і проявлені у відповідь мужність і мудрість зробили Ігоря Козловського абсолютно унікальним серед людей, яких я зустрічав.
У вересні 2021 року ми записали з ним півторагодинний діалог про осмислення теми гідності в житті людини та суспільства. Я бачив у ньому живе продовження думки Дітріха Бонгеффера про дві головні справи нашого часу: поглиблення внутрішнього життя й праведні вчинки солідарності з тими, хто гостро її потребує. Ігор Козловський тоді сказав:
«Гідність — це правдивість як внутрішня, так і зовнішня... Правда — це коли ти на всіх рівнях відповідальний, у тебе є відповідь на питання «хто ти?» й «заради чого ти?». Правда нагадує, як внутрішня природа має відповідати твоїм учинкам і твоїм словам. Момент початку якоїсь духовної практики, духовного життя — це спостерігати за собою, щоб не зрадити цій правдивості. Ми так чи інак за природою інстинктивно прагнемо відповідати не собі, а обставинам, масовій культурі, вимогам соціуму. І дуже часто можемо забувати про себе, про свою внутрішню правду, про свою невипадковість у цьому світі, про свій рух до реалізації своєї місії цієї невипадковості. Система цінностей якраз формує саме цей правдивий внутрішній горизонт, над яким ти працюєш».
Наріжний камінь для роздумів він вбачав у практиці, про яку йдеться в Євангелії від Луки: «Уважайте на себе!» (17:3). Постійне внутрішнє «зважання на себе» й спостереження за собою було тією ланкою, за допомогою якої він витягав увесь ланцюжок традиції з тіні інерції та рутини (не кажучи про викривлення).
Філософія освіти та епоха Козловського
Я запросив Ігоря Козловського взяти участь у Літньому університеті в серпні 2019 року в Києві. Серед його вдячних слухачів була французька філософка й авторка книги «Дух освіти» Маргерит Лєна. Вона звернула особливу увагу на глибоку думку Ігоря Козловського: гідність, зрілість, свобода, людяність покликані перетворити освіту й стати ключовими рисами нового періоду в житті нашої країни.
Втома від війни не знищить досягнень попередньої епохи за умови включення потужної енергії в справу освіти. Це має стати ключовою національною справою й новим пробудженням громадянського суспільства. Без таких елементів історична машина злітає зі шляху. Нашестя невігластва підстерігає яскраві думки наших сучасників. Циніки за п’ять років по Революції Гідності в розпал чергових виборів президента заговорили про «кінець епохи гідності». А того дня ми міркували: в чому полягає «дух часу» нового періоду? Аналогію може надати досвід подолання хвилі антисемітизму в справі Дрейфуса. Після завершення цієї гучної історичної справи видатний поет і мислитель Шарль Пегі журився, що завершилася історична епоха й настав черговий політичний період. Період без епохальних подій, період як буденна плинність.
Але сьогодні помилково протиставляти епоху й період. Саме особистість виходить за межі цієї опозиції й допомагає розрізнити пульс історії в хаосі тривожних новин.
Незважаючи на нинішні темні часи, якщо думка може спертися на щось обнадійливе, то це буде просте переконання: ми живемо в епоху Ігоря Козловського. (Уявляю, як щиро він би розсміявся, якби я спробував на це натякнути раніше, його справжня скромність не допускала навіть такої думки). Але: нам дано шанс прийняти й засвоїти реальний досвід нашого сучасника, який відповів на головні виклики цієї війни. Прозріння цієї людини ще довго залишатимуться з нами.
Нове місто друзів свідка правди
Шоком для всіх нас 6 вересня стала рання смерть Ігоря Козловського. Жодним словом він не обмовився, які наслідки тортур у тюрмі взяло на себе його серце. Яку ціну заплатив він за те, що, опинившись у руках майстрів калічити й ламати «ворога», не приховував своїх переконань і не зрадив їм? Він дивився в очі тим, хто вбивав його рідне місто, хто прийшов у Донецьк здійснити урбіцид. Він допомагав, як міг, мешканцям свого міста, співгромадянам, що стали співкамерниками.
Після вечірніх електрошокерів їх будили рано-вранці російсько-радянським гімном із гучномовця. Кинутий у карцер за протест, Ігор Козловський один підіймався і співав гімн своєї вільної країни. Його намагалися зупинити гулагівським матом. Навіть відлуння інтонацій своїх мучителів він не допустив до своєї мови. Не засвоїв нічого з їхніх фонем, нехай і в пародійному ключі.
Вражає, наскільки вільною людиною він зміг бути там, у мішку нелюдяності. А на волі без жодного геройства, з неповторною простотою, самовладанням і гумором він ділився з нами тим, що виявилося тепер найбільш насущним: «Людина існує, коли існує людяність. Ми не маємо повторювати звірячих учинків ворога. Маємо показувати приклади людяності, такі як волонтерство, капеланство тощо. Борг любові безконечний: його можна віддавати там, де ти є в цю мить. Комусь можна сказати добре слово, а комусь бракує простого людського тепла. Це дає тобі можливість жити, дає тобі силу».
Природно, як рукостискання, відчувалося його слово, що утримує в бутті, не дає оступитися, зрадити людяності.
Його учнями, часто не усвідомлюючи того, ставали не лише студенти, а й люди нашого з ним покоління, а також старші за нас. Неочікуваними й доречними рядками з хоку чи псалма він перетворював механічні елементи освітнього процесу. Своїми справді енциклопедичними знаннями Ігор Козловський нікого не пригнічував, а вплітав їх у дружню розмову. Викладач зберігав товариські стосунки зі своїми учнями довгі роки, і хоч до яких країн їх заносила доля, вони не зникали з його поля зору. А коли він перебував у полоні, голоси його друзів залунали в усьому світі. Вони говорили про той момент «філії» — дружньої любові, з якою він розкривав людський вимір у жестах і вчинках.
Нових слухачів у Києві та інших містах України він надихав безмежною дружелюбністю відкритої та щедрої людини (в якій його мучителі в тюрмі бачили лише «ворога» й марно намагалися тортурами нав’язати схожий погляд на всіх навколо). Усмішка його передавала краще за будь-які догматичні формули: ти зможеш не боятися смерті так само, як і той, хто крізь неї пройшов і розмовляє з тобою.
Саме та наша розмова з Ігорем Козловським спала мені на думку вночі 24.02.2022 напередодні першого бомбардування Києва та спроби російських військ захопити наше місто. Ми знали, що разом із російськими танками їдуть списки для арештів, аби обезголовити державу та громадянське суспільство України. Києву призначили долю Донецька, й, звісно, серед інших імен у тих списках було ім’я Ігоря Козловського, його не могло не бути. Вченому загрожувало знову до болю знайоме пекло полону, але він із Києва не поїхав.
18 березня 2022 року, ми разом із ним брали участь у діловій нараді, і його точні репліки підтримували дух учасників розмови. Ігор Козловський не залишив жодного з міст, які любив; у певному сенсі він створив нове місто, яке наповнив своїми друзями.
Ігор Козловський щедро подарував нам шанс жити в його час і в його просторі дружби. Цей простір не знає меж. Думки й голос такої людини необхідні як повітря нашому суспільству й нашому світові. Нехай до зранених війною домівок долинає звістка з його Нового града.