Маруся Чуприненко — українська музикантка, засновниця документальної пісні в Україні та акторка. Вона народилася на Херсонщині і називає себе «амбасадоркою українських степів», відлуння яких звучить у її піснях. 2022 року рідне село Артистки Чуприненко опинилося в російській окупації. Разом із батьками та домом. Для неї війна завдає ще й цього болю...
Маруся долучилася до проєкту «Тотальний: Наживо» — культурної ініціативи Руху опору Сил спеціальних операцій, у рамках якої митці нагадують українцям в окупації: їх підтримують, про них пам’ятають.
Нещодавно Артистка Чуприненко випустила кліп на пісню «Камінь». Його створили за підтримки батальйону «Донбас» і на підтримку Руху опору ССО та українців, які на окупованих територіях продовжують чинити спротив ворогу. Пісня про те, що переживає людина, яка втрачає дім через окупацію його росіянами і не може змиритися з втратою. Та, попри це, все ж намагається жити.
В інтерв’ю ZN.UA Маруся Чуприненко розповіла про творчість і нову музичну роботу, про початок великої війни, про спілкування з мамою, яка залишається вдома на Херсонщині, а також про те, що, на її думку, може зробити кожен, аби не віддалятися одне від одного у цей складний час.
Про повномасштабну війну, дім і маму, яка не втрачає надії
— Марусю, після початку повномасштабної війни пам'ятаєш, що ти відчувала, коли зрозуміла: як раніше вже не буде?
— Перше, на чому я себе спіймала, — це відчуття дуже великого сирітства. З 2014 року я жила в Києві, спочатку в гуртожитку в університеті, потім на зйомних квартирах. Я ніби завжди себе спокійно відчувала в Києві, але в ту ніч зрозуміла, що мені немає куди їхати, що російські війська зараз у мене вдома і я не можу повернутися. Водночас я не відчувала, чому можу залишитися в Києві на чужій квартирі.
Перші пів року я провела за кордоном, поїхала з подругою за компанію. Там скиталася по добрих людях. Останні місяці жила в німецькій родині у Берліні. Я називала їх «моя німецька сім'я»: «мій німецький папа», «моя німецька мама» і «мій німецький брат». Я там працювала, але завжди хотіла повернутися в Україну. Та спочатку ситуація була незрозумілою, бо тоді під окупацію потрапила й частина Київщини. Незрозуміло було, що робити, куди повертатись. У Києві я працювала в театрі, і перший час він також був зачинений.
А коли все стало трішки стабільніше та спокійніше, люди, які залишилися в Києві, в Україні, показали нам, тим, хто виїхав, що тут можна жити. І ми подумали: ну добре, якщо можна, то повертаємося. Приблизно такий був мій шлях.
Потім дуже довго було дивне відчуття. З одного боку, ніби нічого й не змінилося — я жила в Києві до повномасштабки і продовжила жити під час неї. Але з іншого — окупація показала, що в мене є дім. Показала тим, що його забрала.
До того на всі канікули та у відпустки я завжди їздила у своє село. У мене не було бажання поїхати кудись за кордон, бо я ж їхала додому, на море, до рідних і там відновлювала сили. А коли це відібрали, я ніби відчула — це не тільки місце, де я відновлюю сили, це ще й мій дім. Це було дуже дивне відчуття…
Потім я чомусь значно настороженіше почала ставитися до Києва. Я ніби відчула, що це не моє місце. Є такий проєкт «Жителі Києва». І в рамках проєкту відбулася презентація книжки, на якій я була присутня. Ми говорили про те, в який момент відчули себе жителями Києва. І всі про щось розповідали. Але я сказала, що направду не відчуваю себе жителькою цього міста.
Я довго думала про те, а що взагалі робить людину приналежною до місця, де вона знаходиться. Коли з тобою вітаються сусіди? Коли впізнають у кав'ярні і вже знають, що я замовлю? Але я винаймала квартири в різних районах Києва. І через деякий час ти всюди знаходиш людей, з якими у вас з’являється конект. Але це не робить місце домом. Мабуть, дім — це те, куди ти готова вкладати дуже багато своїх сил і енергії.
— Але ж куди подіти цю енергію та сили, якщо ти зараз не можеш дотягнутися до свого дому…
— Насправді зараз Херсонщина і мій регіон можуть існувати тільки через мене і через таких людей, як я. Які можуть про нього говорити, які знаходяться там і можуть теж робити цю землю живою. Тому що дім — це не лише географічна точка і не лише тип ґрунту.
— Твоя мама не покинула свого дому і живе на окупованій території. Родин, які стали заручниками таких обставин, на жаль, дуже багато. Що допомогло прожити і усвідомити той факт, що тепер між тобою і твоєю рідною людиною щось більше, складніше та небезпечніше, ніж просто відстань?
— Я не знаю, що допомогло мені усвідомити цей факт. Коли тільки почалась окупація Херсонщини, то в мене вдома залишилися і мама, і тато. Тато помер в окупації.
Інколи є відчуття, що ми просто довго не бачимося через те, що я в Києві, і я в якийсь момент маю приїхати додому. Але потім ми починаємо говорити… У нас у селі базар зазвичай закінчується о дванадцятій годині. І ми з мамою говоримо, наприклад, о десятій ранку, і вона каже, що базар уже закінчився. Я в неї запитую: «Як, ранок же?». А вона відповідає: «У нас уже дванадцята». І це дуже дивно, коли в якийсь момент до тебе додому хтось прийшов і сказав, що час тепер інший.
— Як говорити з рідними в окупації? Адже любов і небезпека в такій ситуації завжди поруч.
— Ми говоримо більше про те, що робить нас сім'єю. І захисний механізм мами в тому, що вона каже: оце я закатала вишеньок, щоб, коли ви приїдете, ми робили ось це, або назбирала і заморозила грибів, аби вам жарить. Таким чином у неї ця надія живе, і вона відчуває себе частиною України. Вона не відчуває, що це назавжди і що ми ніколи не побачимося. Вона хоче жити в Україні, хоче жити в себе вдома на українській землі.
— Часто зв’язок тримається на дрібницях: кодових словах, спільних спогадах, тощо. Чи маєш ти свій «словник близькості»?
— Так, але саме кодові слова стосуються більш небезпечних тем. Вони не про сердечну близькість, бо про неї ми можемо говорити більш прямо. А коли хтось із моїх друзів або близьких, яких вона знає, долучається до війська, то в нас є свої кодові слова, якими я їй повідомляю про це або якими вона потім запитує, як у них справи. І так ми про це говоримо.
Про чесність, Херсонську говірку та дуло російського танка під вікном
— Ти називаєш свої пісні документальними і фактично розповідаєш у них реальні історії, зокрема, і про своє дитинство. Як ця документальна складова змінилася з приходом великої війни? Чи, можливо, ти переосмислила вже написані рядки?
— Я думаю, вона просто розширюється, але, можливо, не так за рахунок зовнішніх обставин, як за рахунок набуття мною життєвого досвіду, а також письменницького досвіду.
Чим більше я пишу пісень, тим більш майстерними словесно вони можуть бути. Але також збільшується певна напруга. Адже коли ти написала колись хорошу пісню, то пісня, яку ти написала через три роки, завжди буде порівнюватися з тією хорошою піснею. Чи достатньо хороша ця нова, чи це достатньо точний текст, чи він уже якийсь більш абстрактний і пафосний.
Я, наприклад, маю одну свіжу пісню, і у мене є щодо неї конфлікт. Бо я її відчуваю як занадто пафосну. Хоча насправді вона теж дуже точна і документальна, але загорнена в слова, які сприймаються більш абстрактно.
— В одному зі своїх інтерв’ю ти розповідала, що хотіла стати Пугачовою. Сьогодні це звучить як іронія, але колись це була реальність багатьох. Як відбувався твій особистий розрив із цим культурним полем? І як ти в результаті дійшла до документальної пісні?
— До документальної пісні я дійшла просто. Спочатку я писала абстрактні пісні, а потім у якийсь момент помітила, що в них з'являється дедалі більше імен, географічних назв.
А от із російською культурою я насправді була дуже тісно пов’язана. І навіть частина пісень, які я писала до повномасштабки, були російською мовою. Я їх дуже любила, як і мої друзі.
А коли почалося повномасштабне вторгнення, спершу я не могла зрозуміти, що з ними робити. Нібито ж ці пісні писала якась частина мене. Вони були й про Херсонщину. Але в якийсь момент я зрозуміла, що це не така вже й велика жертва. Адже цій війні я вже пожертвувала важливіші речі. Наприклад, неможливість повернутися додому. І це більше, ніж мої російськомовні пісні. Тож з ними можна попрощатись і писати українською. Тобто це був нетривалий процес, але все ж процес.
— Твої пісні часто звучать як розмова з тими і про тих, хто далеко. Як розповісти історії та біль людей, які в окупації, і тих, хто був змушений покинути свою домівку, аби їх дійсно почули й ті, хто, на щастя, ніколи не знав, як це, коли ворог заходить у твоє місто чи село?
— Мені здається, що найпростіший шлях — це чесно писати про свій досвід, про те, що ти знаєш і з чим зіштовхуєшся. Тоді, по-перше, ти несеш відповідальність за те, що пишеш. І, по-друге, мені здається, що тоді це легше сприймається людьми, які не мали такого досвіду.
До мене якось після концерту підійшов чоловік і сказав: «Дякую, що ви про це співаєте, що я можу зрозуміти, що це, не переживаючи цього». Я досі пам'ятаю цей випадок, хоча це було кілька років тому. Тобто це працює.
Але інколи мені ніби недостатньо просто написати про щось у пісні. У пісні «Камінь», яка нещодавно вийшла, є такий шматочок: «Раньше я мічтала про путішествія, клеїла картінки собі на стєнку, а тепер в цю саму стєнку вперлося дуло танка». І мені завжди хочеться пояснити, що це не образ, це реальність. Бо якось у Великодній час ми говорили з мамою телефоном, вона мені сказала: «Оце ставлю пасочки в духовку, а у нас танк припаркувався під вікнами». І це якраз була та стіна, що у моїй кімнаті.
— Ти в піснях використовуєш суржик, говірку рідної Херсонщини. Що це для тебе?
— Це теж процес був. Спочатку я писала більш жартівливі пісні. Це якраз були перші доторки до документальної пісні, тому що я брала якісь іронічні історії зі свого життя, із життя своєї сім'ї, як, наприклад, у пісні «Морячка». Я писала про це мовою, якою говорить моя родина. Це було ще задовго до повномасштабки.
Потім з’явилися перші серйозні пісні домашньою говіркою. Вони насправді наповнені сумом за домом і за тим, що я не можу поговорити цією говіркою. Точніше, поговорити я можу, але ніхто мені нею не відповість.
Тобто це не осмислений художній прийом, коли я підбираю, яке слово тут підійшло б. Я використовую ці слова, коли мені хочеться ще більш чесно про щось розказати, не так літературно, не так абстрактно, а більш чітко, документально. Таким чином я стаю ближче і ніби краще відчуваю, звідки я. Мені приємно використовувати суржик. Він ховається в мене всередині, коли навколо некомфортна атмосфера або поряд людина, яку я мало знаю. Але чим більше я знаю, тим більше можу дозволити собі якихось словечок.
Та насправді у побуті мені хотілося б більше використовувати степову говірку. Не так давно я зрозуміла, що сварю себе за те, що почала казати «сиджу» і «ходжу», а не «сидю» і «ходю». Бо це прекрасно, мені хочеться казати тільки «ходю» і «сидю».
Я хотіла б слухати різні говірки. Мені хотілося б, щоб про людину можна було сказати, звідки вона, просто послухавши її мову.
Про «Камінь» і місце в серці для чужого болю
— Нещодавно вийшов твій кліп на пісню «Камінь». Чому саме така назва?
— Це тягар. Серце міняється місцем з каменем. І це про те, що коли твоє серце вміє любити, то воно автоматично вміє дуже сильно страждати та відчувати біль. Бо якщо ти щось любиш, то ти не можеш не сумувати за цим. Так само ти не можеш робити вигляд, що життя продовжує бути таким, як раніше. Тому це про те, як обтяжується твоя любов до дому, коли ти не можеш туди повернутися.
— Нове відео — це присвята тим українцям, які відмовляються вірити російській пропаганді та продовжують чинити спротив ворогу. Де, на твою думку, пролягає межа між «просто виживанням» та «збереженням ідентичності»?
— Це проявляється багато в чому, наприклад, який контент люди дивляться, як вони збираються і про що говорять. Тому що це завжди теж вибір. Але дуже прикро, коли мама розповідає, що люди, з якими вона спілкувалася, які дуже довго були її приятелями, говорять якісь речі, яких ти не очікуєш від них. Але завжди є люди навколо, які з тобою на одному боці. Важливо триматися їх.
Моя мама ходить у церкву, яку люди собі зробили в кімнаті будинку. Там є ікони, і люди збираються, читають Біблію, до них приїжджає з сусіднього села батюшка. Зараз, наприклад, він захворів і не може приїхати, то вони на Великдень самі святили паски. Своїми словами, так, як вони могли. І це, мені здається, дуже багато говорить про спротив людей, якраз про відмову вірити, що тепер буде так і треба ходити в церкву, до якої ти не хочеш ходити.
— А як сьогодні можна тримати разом тих, хто залишився в окупації, і тих, хто виїхав, аби ми всі у результаті не скотилися в прірву відчуженості одне від одного? Чи допомагає цьому культурний спротив?
— Ми маємо старатись. Але це дуже складно. Чим складніше життя кожної людини, тим менше у неї залишається місця для чужого болю і досвіду. Але не потрібно черствіти до чужого досвіду та переживань. Бо кожен із нас живе і бореться з дуже різною війною.
У моєї подруги чоловік служить. Він був добровольцем у часи АТО, а потім повернувся до війська 24 лютого. Подруга за цей час уже народила йому дитинку, але вона постійно живе без чоловіка. Вони просто бачаться час від часу.
Якось вона мені розповіла, що дуже боїться щось виставити в мережі, наприклад, як їде до батьків, і тригернути цим людей, які не можуть поїхати до батьків. І ми говорили про те, що якщо ми будемо зараз думати, кого не тригернути, то ми всі будемо тригеритися. Тому що тепер виходить, я не можу виставити з коханою людиною нічого, бо я тригерну тих, хто живе зараз окремо і чиї кохані люди воюють.
Але не черствійте і розумійте, що ці досвіди можуть бути дуже різними. Можливо, це допоможе зберегти нам єдність.
Люди на тимчасово окупованих територіях переживають страшне. І варто мати трішки місця в серці для того, щоб звернути на це увагу.
— Якщо говорити про деокупацію, то, за великим рахунком, звільняти потрібно не лише території, а й розум багатьох людей. Оскільки, як би там не було, тривалий вплив ворожої пропаганди та наративів усе ж матиме наслідки. Тож яку роль, на твою думку, у деокупації розумів відіграє мистецтво?
— Якщо чесно, я не по теорії та філософії. Напевно, велику роль відіграє, просто як це виміряти. Я не відчуваю в собі компетенції, щоб розмірковувати про це. Моє діло — робити цю культуру. А філософствувати про неї та про її вплив є кому. Просто не хочеться ставати на це місце, бо в мене є своє. Я можу робити те, що я роблю. Мені здається, що це немало. Я дуже вдячна Силам оборони, що можу зараз це робити, що можу жити в Україні і писати українською мовою. Це офігенно. І це не абищо. Ми не можемо ставитися до цього, як до належного. Мовляв, народилися в Україні, живемо в Україні і не задумуємося про це.
— Якщо уявити, що ти можеш надіслати лист у пляшці, який обов’язково виловлять на березі окупованої Херсонщини чи в Криму, що ти написала б у ньому?
— Ту саму думку, яку казала, коли Рух опору знімав лайв. Коли нам погано, ми відчуваємо себе в повній ізоляції, дуже самотніми. І дуже важливо зрозуміти, що поруч із нами, на одному з нами боці за нас борються прекрасні люди.