17 березня в Києві під егідою Інституту Франції в Україні стартував тиждень франкофонії. Власне, тиждень тут — поняття умовне, адже заходи, присвячені великій і могутній французькій мові, тривають і зараз. Їх основна мета — хоча б на час об’єднати й згуртувати галоманів. А таких в Україні чимало. І всі вони тішаться будь-якому подарованому Французьким культурним центром сюрпризу. Від приїзду популярних письменників до ретроспективи улюблених фільмів.
Цього разу аматорів французької мови та культури «почастували» лекціями Денізи Бомбардьє і Ремі Кассеня. Перша — відома французька письменниця, журналістка, теле- й радіоведуча — належить до тих небагатьох «інженерів людських душ», котрі досі віддають перевагу паперу й ручці, а не комп’ютерній клавіатурі. «Ручка стимулює думку, клавіатура може й погасити», — стверджує пані Бомбардьє. У цьому з нею солідарний Олександр Філіппенко, вигукнувши одного разу із захопленням на прес-конференції: «Фрідріх Горенштейн був останнім із тих, хто писав ручкою!». Виявляється, далеко не останнім. Є ще Деніза Бомбардьє і, мабуть, не лише вона.
Попри те, що дитинство та юність Деніза провела аж ніяк не у Франції, а в франкомовному канадському Квебеку, нині вона належить до найвідоміших паризьких «пер». Прославив пані Бомбардьє прозаїчний твір під назвою «Відкритий лист до французів, які вважають себе центром Всесвіту». У ньому письменниця вирішила трішки подражнити пихатих галів і полоскотати їхню «ахіллесову п’яту» — гординю. Усе це їй удалося, хоча — ніде правди діти — твір неабияк шокував читачів.
Гадаю, якби вітчизняні «акули пера» ризикнули написати щось схоже про Україну й українців, це пішло б нам тільки на користь. Варто було б — з повчальною і суто літературною метою — перекласти «Відкритий лист» українською або російською мовою. Тоді з цим прикладом корисного та благотворного ущемлення національної гордині ознайомилися б не тільки спроможні читати французів в оригіналі.
Ремі Кассень належить до молодого покоління франкомовних романістів. Поки що він автор лише однієї книжки, яка «пішла», — роману «Переїзди». В Україні Ремі Кассень не лише спілкувався з читачами, а й збирав матеріали для нової книжки. У ній, імовірно, буде порушено українську тему, тож ми можемо потішити своє самолюбство. Невідомо тільки, яке враження про нашу з вами батьківщину склалося в пана Кассеня.
У рамках тижня франкофонії Київ та Харків відвідала ще одна франкомовна письменниця — Жолі Гут. Пані Гут не лише автор численних книжок для дітей, а й чудовий ілюстратор і театральний декоратор. У нас Жолі Гут особливо цікавили школи з поглибленим вивченням французької мови.
Проте, звісно, упорядники тижня франкофонії не обмежилися запрошенням в Україну відомих у Європі письменників та політологів. На десерт галоманам запропонували моноспектакль Андре Маркона під назвою «Занепокоєння». Ця постановка є сценічною інтерпретацією «Розмови з тваринами» сучасного французького автора Валера Новаріна.
«Людина розмовляє з тваринами — із безсловесними істотами. Вона розмовляє з трьома сотнями німих очей. Вона говорить їм про ті речі, про які зазвичай мовчать...» Про що ж зазвичай мовчать? Про вічні питання чи про «російські моменти», як кажуть французи. Одне слово, головний і єдиний герой цього спектаклю занурюється в досить похмурі міркування. На його думку, люди загубилися в похмурій і німій безодні, яку називають буттям, і не в змозі вчасно промовити потрібне слово. Навіть під час тижня франкофонії...
Фінальну частину тижня ознаменовано дуже цікавою театральною роботою. Це спектакль «Життя і доля Ганни Семенівни» — сценічна версія однієї з найбільш трагічних та проникливих глав «Життя і долі» Василя Гроссмана. 1941-го в єврейському гетто літня жінка на ім’я Ганна Семенівна пише лист своєму дорослому синові, що залишився у Москві, — фізику Віктору Штруму. Вона не знає, чи одержить він колись цього листа, але намагається змалювати в ньому останні дні приречених. Відтак Ганна Семенівна залишає історії та синові вражаючий документ, який перетворився на моноспектакль завдяки зусиллям режисера Мішеля Сігалла й акторки Крістіни Лапска.
І все ж — що таке «франкофонія»? Образно кажучи, це порідненість душ. Адже всі, хто марить «милою, прекрасною Францією», так чи інакше взаємопов’язані. Вони певною мірою — єдиновірці. А зустрічі єдиновірців такого роду, як правило, відбуваються в березні.