Господь Бог створив із землі всіх тварин …> і привів їх до людини, щоб бачити, як вона назве їх, і щоб як назве людина кожну душу живу, таким і було ім’я їй
Буття 2.19.
Душа жива
Ми відповідаємо за тих, кому дали ім’я… «Вигнанці» — мені вбачається така картина (був би живописцем — у столітті XVІ — втілив би). Задній план нашої картини: Едемський сад ще проглядається в серпанку, помітний навіть Херувим, який вогненним мечем охороняє шлях. Центральна частина: винуватців Історії показано глядачеві зі спини, на них нові шкіряні покрови, які... Ну так, ми пам’ятаємо. Адам понуро веде вола, на якому незграбно боком усілася Єва. У жінки на руках кіт, нам видно лише його рудий хвіст; сірий пес тулиться до ноги чоловіка. Обличчя людей ми не бачимо: нам вони зараз не цікаві. Цікаво інше: з густих високих трав, віддано дивлячись на людей, потужно виступають лев, ведмідь, олень; зі скелі злітає до людей орел, з крони дерева — ворон і голуб; луската риба дивиться з близького моря. Метафізичний простір полотна відкритий глядачеві. Довірливість тварин зумовлена волею Творця, що повелів людям: «Владарюйте над рибами морськими й над звірами, і над птахами небесними, і над будь-якою худобою, і над усією землею». Тварини вийшли вклонитися своєму повелителю.
Нам було велено наповнювати землю, тобто панувати розумно, як і личить владиці.
Так почався Час, а разом із ним історія, зокрема й взаємин тварин та людей. Згодом тварини почали сприймати людину не як розумного царя, суворого, але мудрого, а як стихійне лихо...
Відблиск раю
Про гармонійні взаємини, коли людське плем’я ще не відмежувалося цілком від світу тварин, ми можемо судити з різних джерел, почерпнутих, приміром, із житій святих.
Коли померла Марія Єгипетська (521 р.), яка 48 років прожила усамітнено в йорданській пустелі, поховати її прийшов сторічний старець Зосима. Немічний, він не зміг викопати їй могилу. На прохання старого могилу викопав лев, що вийшов із пустелі. У житіях святих Сергія Радонежського й Серафима Саровського є сюжети, пов’язані з ведмедями. А ось схожий на казковий сюжет, коли настоятель монастиря велів ведмедю піти з ним на суд до патріарха, оскільки ведмідь забивав монастирську худобу, а сам ігумен не визнав за можливе перешкоджати тварі Божій. Не складно собі уявити переполох у патріарших палатах! Патріарх ведмедю заборонив. Клишоногий послухався, більше не нападав на монастирську худобу. Є й ближчі до нас у часі аналогічні свідчення. Ось як сказано в Ісаї: «вовк буде жити разом із ягням...» Згадуючи про життя Мошногорського монастиря перед його розгромом у 20-ті роки, черниця Іоасафа говорить, що тварини при настоятелі прозорливці о. Досифеї (у схимі Авакумові) жили, як у раю. Особливо вразив її випадок, коли великий виплодок курчат, їх було штук 20, осиротів і турботу про пташенят узяла на себе кішка. Відомо, що в монастирі без благословення настоятеля нічого не відбувається. «Вона ж хижачка, — захоплено вигукувала стара черниця, — а жодного не з’їла!»
Ідеологія зоопарку: від атракціону до нового ковчега
Пристрасть до створення зоопарків притаманна фараонам й імператорам, курфюрстам і секретарям обкомів. Схоже, організатор зоопарку підсвідомо переносить себе в часи дуже давні, доісторичні, коли на землі жили «титани, сильні, одвічно славетні люди», котрим без страху корилися тварини. Зоопарк — відтворення того світу тут (або створення декорацій того світу), це втеча від підступної реальності, сповненої дріб’язкової суєти та інтриг. Створений зоопарк — ознака солідності, тобто справжньої мудрості і влади, влади усвідомлено скороминущої.
Сильні світу цього зі стародавніх часів утримували звіринці як для втіхи серця, так і для полювання (у Римі для гладіаторських боїв, а інколи — для ритуальних офірувань), що були, по суті, приватними колекціями, більше того — приватними атракціонами.
У Європі публічні зоологічні сади з’явилися у XVIII столітті. Лісабонський зоопарк відкрито 1726 р., Паризький і Віденський — 1752-го.
1826 р. в Лондоні з’явилося перше в Європі зоологічне товариство. З науковою метою воно створює «Ріджент-парк» — зоопарк нового типу. З середини XIX ст. у світі починається зоопарковий бум. У цей період зоопарки відкриваються в Берліні, Москві, Петербурзі, Мадрасі, Амстердамі, Копенгагені, Нью-Йорку, Будапешті, Мадриді, Калькутті, Кенігсберзі, Харкові (1895 р.)...
Перший у Росії зоосад заклало в Москві Російське Імператорське товариство акліматизації тварин і рослин, який і було врочисто відкрито 1864 р. Ініціатор його створення і перший директор професор Анатолій Петрович Богданов 1857 р. говорив: «Невдовзі зоологічні сади стануть необхідною умовою вищого викладання, стануть не вченою розкішшю, як тепер, але насущною потребою, як зоологічні музеї і кабінети природничої історії».
Київський зоопарк засновано Товариством любителів природи 1908 р. (Зазначимо: не за горами столітній ювілей. Утім, і 95 літ нинішнього року — теж дата, гідна заохочення уряду: не кожна держава, не кожна людина і, тим паче, не кожна установа доживає.)
Під Гамбургом 1907 р. Карл Гагенбек, власник великої фірми з торгівлі дикими тваринами, відкрив свій приватний зоопарк, у якому вперше почав утримувати тварин у просторих вольєрах. Тут було створено ландшафти, характерні для кліматичних зон природного проживання тварин.
Джеральд-Малколм Даррелл (1925—1995) створив 1958 р. зоопарк, в основу якого було покладено ідею врятування вимираючих видів тварин. «Поки триває боротьба за охорону тварин, — не без гіркоти писав він, — потрібно створити в заповідниках і зоопарках достатній резерв тварин, що зникають... Резерв дозволить у майбутньому відібрати і знову розселити вид на його батьківщині. Це завжди мені здавалося головним завданням кожного зоопарку, але більшість зоологічних садів лише недавно усвідомила серйозність становища...»
Енергія ідеї була настільки потужна, що тридцятирічний Даррелл зумів вибити у видавця позику (25 тис. ф. ст.) у рахунок своїх майбутніх популярних книжок. Зоопарк Даррелл організував у старовинному маєтку на острові Джерсі (протока Ла-Манш). Потім Даррелл заснував Джерсійський трест охорони диких тварин, а згодом — Міжнародний трест, який, привертаючи увагу широкої громадськості, почав фінансувати програми врятування рідкісних тварин у всьому світі.
Отже, послідовність ідеологій (зміна парадигм, коли завгодно) така: 1. Живий світ як гармонійне ціле, відблиск раю; 2. Зоопарк-атракціон (це різновид цирку, ми розділені гратами); 3. Зоопарк — навчальний посібник (музей тварин); 4. Зоопарк-ковчег (резервація, служба врятування тварин).
Зоопарки України певною мірою поєднують другий вид (атракціон, часом вельми жалюгідний) і четвертий (резервацію). Наукову діяльність у наших семи державних зоопарках практично зведено нанівець. З’явилися в нас і приватні зоопарки, приміром, у Дніпропетровську (тут, запевняють, згодом буде досить великий), Ялті. Однак оригінальну ідеологію наших приватних зоопарків, якщо вона й має бути, наразі не сформульовано.
Тут неодмінно треба відзначити і «п’яту ідеологію». Це зоосад-заповідник новітнього типу. Його створено з активною участю людини, але проти її волі. Називається «Місто Чорнобиль та його околиці». У Чорнобилі ми колись побачили страшну тінь прийдешнього Апокаліпсису: «П’ятий Ангел засурмив... і вийшов дим із колодязя, як дим із великої печі...» Звернімо увагу: в Апокаліпсисі, перш ніж сховається небо, згорнувшись, наче сувій, голоси тварин чути нарівні з голосами людей та янгольських сил. Їхні голоси враховано наприкінці Історії (див. Одкр. гл. 5). Чорнобильська зона — це Новітній ковчег, де плодиться багато тварин, зокрема й вимираючі види, занесені в Червону книгу. Цар природи знайшов-таки спосіб врятувати своїх підопічних.
Так виникають зоопарки
Даррелл свій зоосад почав створювати малюком, приводячи в оселю різну живність. Коли підріс — пішов працювати в зоопарк. Він належить до тієї частини людства, якій з усією очевидністю відкрито найвищу цінність життя в будь-якому його прояві. Колись у неопублікованих мемуарах я прочитав розповідь про швейцара гімназії, що ночами з жалості наливав молоко в блюдце для тарганів. Старого лаяли, йому погрожували. Він каявся. Але жалість брала гору... Напевно, кожному з нас відомі люди, які, наражаючись на гнів сусідів, утримують на свої мізерні пенсії зграї кішок та собак.
Не всі мають змогу створювати для своїх плеканців великі вольєри чи просторі акваріуми. У міського голови м. Миколаєва Миколи Павловича Леонтовича така можливість була. 1901 р. на власний кошт у своєму будинку він відкрив акваріум, обладнаний за новітніми досягненнями техніки. Миколаївський акваріум став одним із найбільших акваріумів світу. У 75 ємностях (найбільші акваріуми досягали 3000 л) жило близько 50 видів риб і земноводних загальною кількістю 1000 особин. Після націоналізації акваріуму, 1918-го, Леонтовича призначили директором його власного дітища. Тоді ж його вперше заарештували, але виручив Луначарський. Останній арешт припав на 1937 р., Леонтовича звинуватили в причетності до військової організації... Хоча це й малоймовірно, але в таких випадках дуже хочеться вірити, що причетність була.
До ювілею Черкаського зоопарку
Один із семи державних зоопарків України міститься в Черкасах. Газетний міф стверджує, що започаткував звіринець учень Сигнаєвської середньої школи Валерій Підмогильний, подарувавши черкаським юннатам козулю. Радянські міфи інколи прозорі й хороші вже тим, що за ними можна вивчати механізми міфотворчості як жанру. Утім, напевно, був і хлопчик. А дійсність така, що перший секретар Черкаського обкому КПУ Олександр Микитович Андрєєв (1917—1988) любив цю справу! Він був людиною велетенського зросту, широкої натури й умів поєднувати турботи обов’язкові (промисловість, будівництво, с/г) з необов’язковими, позабюджетними. Черкаський правитель ініціював створення двох чудових міських парків (було б, напевно, справедливо дивовижний парк у Сосновці назвати його ім’ям), відділення Спілки письменників і звіринцю. Чомусь досі не заведено говорити добрі слова про партійних керівників минулої доби навіть тоді, коли вони мали мислення не тимчасового правителя, а вдумливого хазяїна. Недавно черкаські письменники урочисто відзначили 30-річчя свого відділення СП, ані словом не згадавши Андрєєва. А людина, висловлюючись по-старорежимному, про майбутнє міста та області думала, про людей, чого про нинішніх призначенців та обранців не скажеш.
Напевно ж, питання будівництва звіринцю в Черкасах вирішувалося приблизно так, як питання нового зоопарку у Миколаєві. Науковий працівник і зачинатель музею Миколаївського зоопарку В.Топчій описує, як 1974 р. перший секретар Миколаївського обкому Володимир Васляєв скликав керівників підприємств і запитав: «Потрібен місту зоопарк чи ні? Обком партії вважає, що потрібен. Є інші думки?.. Ну, якщо інших думок немає, зоопарк будуватимемо всі разом». І десятки підприємств почали робити посильні внески у шляхетну справу. 1979 р. Миколаївський зоопарк було визнано найкращим у Радянському Союзі.
Тепер часи інші, кожен наш уряд почувається тимчасовим, звідси і відповідні повадки, і пануюче мислення.
Віталій Турський, директор Черкаського зоопарку:
— Зоопарки скрізь потребують постійних вкладень. Раніше я думав, що на Заході вони дають прибуток. Ні, скрізь дотаційні. Тож дехто хотів би, щоб у нас зоопарку не було. Я своєю стурбованістю ділився з директором Харківського зоопарку, він сказав: «Нічого дивного. Ось Харків — культурний і науковий центр, принаймні таким вважається. Але сьогодні й у нас з’явилися особи, що голосно кричать: «Закрити зоопарк!»... На 2003 р. Черкаському зоопарку потрібно 780 тисяч, це при тому, що вартість кормів закладено в кошторис за найнижчими розцінками. А дадуть, у найкращому разі, 200 тисяч. На будівництво ж — ані копійки...
Історію Черкаського зоопарку ще не написано. Тож довелося провести маленьке історичне дослідження, аби з’ясувати рік його народження. Учасники будівництва й відкриття звіринцю говорили приблизно: 70-ті. І це правда. Звіринець відкрито 1973 року, статус зоопарку йому надано через шість років. Отже, Черкаському зоопарку — 30! Докладна розмова про нього — попереду.
* * *
Визначаючи для себе найсильніше враження минулого року, якось несподівано зрозумів: заєць! Наприкінці травня, опинившись із компанією в Сокирному (колись надзвичайно приваблива зона відпочинку Черкас), я пішов доріжкою вздовж Дніпра, шукаючи минуле. І раптом побачив під соснами зайця. Він скакав мені навперейми у весняній високій траві, повз руїни ресторанчиків і кав’ярень, що зникають у заростях чагарників. Заєць був рудувато-сірий і несподівано великий, він зовсім не скидався на мультиплікаційного й цим викликав повагу. Я завмер. Завмер і він... У цій картині було щось епічне: руїни, майже цілком поглинуті чагарниками й травами, і звір, який колись утік звідси. Здається, заєць був задоволений виглядом руїн. Мені навіть здалося, він мені підморгнув, мовляв, живемо далі, брате! І помчав із цією звісткою в ліс, мало п’яти не загубив.