Степаненко Павло Анатолійович народився 18 вересня 1988 року. Учень 6 «В» класу Луцької ЗОШ № 10 та 3 класу музичної школи № 1. Двократний переможець обласного конкурсу баяністів та акордеоністів (м. Луцьк); лауреат ІХ та Х конкурсів ім. І. Падеревського (м. Хелм, Польща); лауреат республіканського конкурсу ім. І. Жиновича (м. Мінськ, Білорусь); почесний дипломант міжнародного конкурсу «Балтика — гармоніка» (м. Санкт-Петербург, Росія); володар Гран-Прі міжнародного фестивалю «Золотий лелека» (м. Миколаїв, Україна).
ЯК ВИРОСТИТИ ТАЛАНТ
«Неталановитих дітей нема: є обмежені дорослі, які крізь призму власної байдужості не можуть розгледіти дитячу обдарованість. Талант у дитини не треба шукати — потрібно дати благодатний грунт, і він сам відкриє себе». Цю думку висловив Анатолій Володимирович, батько Павла Степаненка. Схоже, відкрив власний метод, за яким можна виховати надзвичайну дитину?
— Своя дитина завжди надзвичайна. Однак Павлик не відрізняється від однолітків. Ми підтримуємо усі його захоплення, допомагаємо реалізувати творчий хист. Павлику подобається слухати музику, дивитися пізнавальні передачі, читати, — каже Анатолій Володимирович. До речі: читати Павло вміє з чотирьох років. Для цього батько застосував оригінальний спосіб: вчив сина літер... співаючи.
— Мабуть, звідси в синові любов до музики, — жартує батько. Проте виявилося, що ця риса — сімейна: дід Павла був пристрасним меломаном. Сам грав на балалайці, і дуже любив акордеон. Багато і захоплююче розповідав про цей дивний музичний інструмент, навіть придбав його для онука. Тому, коли три роки тому Павло побачив у школі оголошення про набір до класу акордеона, записався. А через рік... переміг на обласному конкурсі акордеоністів. Саме там Павла вразила краса звучання баяна...
Два роки гри на баяні — невеликий термін. Чи вистачить одного таланту, щоб добитися високого рівня майстерності? На думку батька, своїми досягненнями Павло забов’язаний...
— Працездатності та цілеспрямованості, які йому притаманні. Але передусім Павло завдячує своєму викладачеві Феофану Григоровичу Щегельському, який є «Вчителем від Бога». До кожного учня він застосовує унікальний підхід, усі мають певні досягнення на музичних конкурсах або фестивалях.
ЗОЛОТИЙ ЛЕЛЕКА «ВіДЛіТАЄ» ДО ЛУЦЬКА
Міжнародний фестиваль дитячої творчості «Золотий лелека», що вчетверте проходив у Миколаєві, запросив талановитих дітей із України, Росії, Білорусі, Молдови, Фінляндії та Франції. Більше тисячі юних конкурсантів демонстрували своє мистецтво танцю і вокалу, художню обдарованість та віртуозну техніку володіння музичними інструментами. Гала-концерт фестивалю зібрав «супераншлаг».
— Це не діти... Це — золото! — крізь сльози повторювала Ніна Матвієнко, яка вручала нагороди маленьким переможцям. Зал «вибухнув» оплесками, коли на сцену вийшов серйозний хлопчик, занадто маленький для своїх 12 років. Взяв найголовніший приз фестивалю, підняв угору — крила лелеки блищали, ніби розгорнулися до польоту.
— Павло Степаненко... Гран-Прі! «Золотий лелека» відлітає до Луцька! — оголосила ведуча під оплески на честь юного лучанина. А потім «маестро Павлик» заграв на баяні і... створив звичайне диво: глядачі аплодували та танцювали просто сидячи на стільцях. Серед почесних гостей фестивалю був Валерій Пустовойтенко. Державний муж, як мала дитина, тупав ногами та підстрибував на кріслі...
Щодо самого маленького виконавця — з-за баяна було видно лише руки, що пурхали по клавішах, та маківку, таку ж золоту, як лелека...
ЗАКУЛіСНі ТАЄМНИЦі
До золотого кольору свого волосся Павло ставиться по-філософськи. Вважає, що це — знак... Принаймні, так юний маестро «відрізав» на відповідне запитання київських тележурналістів. Павлику більше подобається розповідати про семирічну сестру Юлю, яка категорично відмовляється грати з ним у футбол, про друзів, книжки та музику — її хлопчик вважає головною та найцікавішою частиною свого життя.
— Павлику, чи важко виконавцеві «завести» глядачів?
— Про те, що коїлося у залі, мені розповів тато. Я нічого не бачив і не чув: коли граю, існуємо тільки я та музика. А ось приз «Золотий лелека» дійсно виявився дуже важким. Добре, що мені спочатку дали його потримати за кулісами...
— Як ти ставишся до власних успіхів, зокрема, до перемоги на фестивалі?
— У «Золотому лелеці» разом зі мною брали участь і перемогли учні музичної школи № 1: скрипаль Петро Тітяєв (ІII місце), вокалісти Інна Кириченко (І місце) та Аліна Вовк (дипломант). Я вважаю, що сьогодні це — досягнення викладачів нашої музичної школи. А власні успіхи прийдуть згодом.
— В тебе є улюблений композитор?
— Дуже подобаються твори Володимира Зубіцького, хоч і кажуть, що дітям його музику краще слухати, ніж виконувати. Мрію грати «Сонату» В’ячеслава Семьонова, але поки це складно: треба багато працювати, вдосконалювати техніку та майстерність.
— Яка твоя заповітна мрія?
— Мрій багато... Хочу здійснити навколосвітню подорож, створити гарну музику, познайомитися з прибульцями із космосу. Але зараз найбільше ... заробити три тисячі доларів.
...Саме такої суми не вистачає маленькому маестро, щоб отримати професійний баян, багатство регістрів якого дозволяє виконавцеві реалізувати репертуар, передати красу звуку та власну майстерність. Восени Павлик має їхати в Італію, де братиме участь в конкурсі баяністів вже світового рівня. На жаль, без хорошого інструмента шансів на перемогу менше... Отож, престиж України цілком залежатиме від того, на яких інструментах грають її діти...
ФОРМУЛА УСПіХУ
Високою репутацією у Європі луцька школа баяна завдячує, насамперед, своїм обдарованим та професійним вчителям. Педагог музичної школи №1 Феофан Щегельський — з тих, хто «забезпечує» престижні конкурси лауреатами, а консерваторії — талановитими викладачами. Володимир Рунчак, відповідальний секретар Спілки композиторів України, Віктор Зеленюк, викладач Харківського інституту мистецтв — учні Феофана Григоровича. Сьогодні честь України відстоюють лауреати міжнародних конкурсів Андрій Максимчук, Тетяна Дубій та Андрій Дубій, аспірант Київської академії мистецтв. Формула їхнього успіху дуже проста: обдарований учень + талановитий викладач + сприятливі умови, які повноцінно створити сьогодні можуть лише... окремі батьки юних музикантів.
— Закладам культури не вистачає державного фінансування. Котрий рік стоїть недобудованим нове приміщення музичної школи. Наші діти змушені грати на інструментах, з якими неможливо вийти на досконалий рівень. Керівництво школи шукає додаткові джерела надходження коштів, проте меценати та спонсори нині — рідкість, як і талановиті діти, — констатував Феофан Щегельський.
Завдання вчителя — запалити іскринку таланту, який надалі палатиме сам. Таких «вогників» серед вихованців музичної школи № 1 вистачає, і Павло Степаненко — один з них.
— Павло — перспективний музикант, здатний запалити українську зірку на світовому небосхилі. Але через відсутність готово-виборного багатотембрового баяна хлопчик не може повністю розкрити своє обдаровання, — каже Феофан Григорович.
Проте нині маленькі волиняни навіть на застарілих інструментах впевнено займають провідні позиції у Європі. Завдяки силі свого таланту, захопленій та самовідданій праці викладачів... Всупереч усьому, юні лауреати пишаються тим, що вони — українці. Тож доколи ми будемо гордими... але бідними?
ІІ