У цьому збірнику наукових досліджень, присвячених дитинству та дитячій субкультурі ХІХ — ХХ століть, знаходимо чимало «ненаукових» відповідей на питання, які мучать, жахають, а часом просто виснажують своєю невідчепністю свідомого українця протягом його малосвідомого життя. Наприклад, якщо його мама була одинадцятою дитиною в родині, то де поділася решта її сестричок і братів зі зразкової «ячейки общества»? Або чому хлопці в дитинстві граються у війну, а дівчата — в ляльок? Нарешті, до якої галузі «етнокультурної адаптації» слід зарахувати роки жорсткого виживання маленького українця в малоросійському середовищі дитячого садка і школи, до яких підходить не радянське гасло «діти — наше майбутнє», а розпачливо-позачасовий вигук «детство, детство, будь ты проклято»?
Звісно, автори збірника не налаштовані так радикально щодо предмету свого дослідження, і модус розмови про дітей та дитинство тримається миролюбно-просвітянського берега з незаперечним науковим підґрунтям. Адже суха інформація інколи буває страшніша за будь-які агітаційні вигадки. Українська традиційна культура виховання взагалі не надто галаслива, про неї пишуть книжки, видають дитсадкові читанки і шкільні хрестоматії — і, попри те, в деяких областях України маленькому українцеві ще належить з’явитися на світ Божий із допомогою сільської баби-повитухи — подекуди єдиної акушерської обслуги аж до
70-х років ХХ століття, а грамоти його навчить рідна бабуся, що, крім «Народного календаря», інших книжок у своєму житті не бачила. Саме до таких бабусь, які жили в «доісторичний» період, коли Гагарін не літав у космос, зазвичай апелює обрядова система традиційних «вірувань» української дитини. Скажеш такій бабці про страшного крокодила, якого зустрів у садку, — а вона відкаже заклопотано: мовляв, «та кинь йому щось». Але що ж можна було кинути тим чудиськам свого дитинства, коли вони хотіли саме тебе?
Вже сьогодні можна стверджувати, що жодні крокодили в нашому радянському дитинстві не пройшли. Українські діти, постаючи автономною етнокультурною спільнотою, взагалі мають великі переваги перед світом заляканих Системою дорослих як наділені надзвичайно потужними механізмами адаптації. Чому саме діти — найефективніша з вікових груп в адаптаційній системі суспільства? Про це можна дізнатися з таких розвідок збірника, як «Народні ембріологічні уявлення українців» Ірини Ігнатенко (Колоднюк), в якій розглядається регламентація зачаття дитини в народній, церковній та соціально-світській культурі українців, «Обрядові функції дітей і підлітків» Інни Щербак, де простежується перехід від «природи» до «культури» шляхом ритуальних ініціацій дитини, «Діти і пісенний фольклор» Галини Довженюк з детальною реєстрацією родинних та соціально-побутових пісень, а також «Дитяча субкультура як моделююча система» Марини Гримич — дослідження, в якому простежуються унікальні механізми етнокультурної адаптації дітей. Історично-меморіальної ваги додають цьому поважному виданню праці з етнологічної класики, зокрема «Игры детей в Полтавщине» Михайла Русова 1902 року та «Побут селянської дитини» Ніни Заглади 1929 року.
Загалом, українській науці етнології завжди щастило на аматорів, які по вінця заповнювали численні дидактичні посібники власними явленнями про традиції народження, зростання і виховання дитини. Тому не можна не потішитися появі фундаментальної праці про народну культуру українців, до якої залучено відомих етнологів України, що сповідують різноманітні методологічні підходи у вивченні зазначеної проблеми. Так, класична етнографічна традиція ХІХ століття перемежована тут із емпірично-семіотичним підходом радянської школи, будучи синкопована структурно-семіотичним стилем московської школи та деякими західними методиками з поля теоретичних доктрин. Утім, найбільш знакові матеріали цього збірника — розвідки «Дитяча субкультура як моделююча система» та «Діти прерій: дитяча субкультура українців Канади у «міжвоєнний» період ХХ ст.» Марини Гримич, які дають відповіді на чимало вищезгаданих «життєвих» питань. Наприклад, у першій розвідці М.Гримич роз’яснює суть пріоритетних іміджів дівчаток і хлопчиків, що повторюються в різних модифікаціях протягом багатьох століть. Ось лишень не так давно в ігрових ситуаціях хлопцям пасував термін «здобичник», а дівчаткам — «маленька господиня», натомість для сучасної субкультури актуальніша опозиція «супермен — принцеса». Причому якщо за радянських часів іміджева пара «принц–принцеса» ще зберігала ознаки патріархальної культури підпорядкування статей, то в новітні часи образ «принцеси» — агресивний, самовпевнений і егоцентричний, а «принц» (у вигляді ляльки Кена) має при цьому вигляд обтяжливого додатка. Одне слово, простежується явна «фемінізація» дитячих моделей організації суспільства, про які в «Попелюшці» чи в «Сніговій королеві» годі було прочитати.
Також неабиякої уваги варті оприлюднені у вищезгаданій розвідці М.Гримич зміни культурних пріоритетів української дитини, досліджені у джерелах з історії дитячої субкультури більш як за 100 років. При цьому задіяний реверсивно-хронологічний прийом огляду архівних матеріалів. Тут і записи М.Русова про дитячі ігри Полтавщини кінця ХІХ ст., і дослідження Н.Заглади про дітей з північної Київщини, зроблені у 20-х роках ХХ ст., а також польові матеріали кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Т.Шевченка, що відбивають стан дитячого ігрового й усного фольклору протягом другої половини ХХ ст. та дитячу епістолярію. Отже, це детальні дослідження давнішого часу, які висвітлюють і суто українську традиційну сільську культуру, коли діти у «війну» ще не гралися; і матеріали з радянського періоду, коли в селі вже гралися у «війнушку», а в містах — у «козаків-розбійників»; а також останні в часі дописи з межі ХХ — ХХІ століть, коли в листах до Миколая хлопці просять «ваєнні машинки, кіно «Адін дома» і пакімон касету», а дівчатка мріють про «набір «Маленька фея» і ще пір’я таке, як у Вєрки Сердючки».
Ще більш сучасним етнологічним «шармом» позначене друге в цьому збірнику дослідження М.Гримич, в якому розглядаються процеси, що відбуваються в сучасній дитячій культурі під впливом глобалізації. При цьому як розглянуто стабільні моделі поведінки українців у незвичних екологічних умовах першої хвилі канадської еміграції, коли, за словами одного з інспекторів прерійських шкіл, «публічна школа повинна стати плавильною піччю, в якій би «плавилися» різні расові групи і з якої мало б вийти справжнє золото канадського громадянства», так і простежено механізми адаптації дітей до чужої культури та початок усвідомлення її як своєї. Слід зазначити, що діти українських емігрантів поводилися при цьому як справжні золоті лисенята української «матері-природи», виживаючи в умовах побутового аскетизму, соціокультурної мутації, засилля масової культури та підпорядкування вовчим законам Нового Світу. Саме з них, отих українських звіряток нової епохи колоніалізму, народилося перше асимільоване в чужому світі українське покоління — без шаблі та Вітчизни, але й без відчуття національної ущербності, як у «рідній» Україні.
Народна культура українців: життєвий цикл людини. — т.1:
Діти. Дитинство. Дитяча субкультура. — К.: Дуліби, 2008. — 400 с.