Невже це Україну змальовував Оноре де Бальзак, коли писав рядки про зграї вовків, про глибокі сніги та тріскучі морози? Та календар є календар, і ритуал вимагає атрибутики свята. Мабуть, найпершим та найоригінальнішим виявився Ігор Диченко, котрий відкрив свою виставку в галереї «Ірена» ще 19 грудня, приурочивши її до свого дня народження і до дня Святого Миколая. Диченко належить до тієї невеликої, на жаль, когорти людей, котрі так тісно пов’язані з мистецтвом, що їх самих можна зараховувати до «творів мистецтва». Тому цілком гармонійно сприймалося єднання ювіляра з його графічними роботами, піснями й танцями дарницького дитячого ансамблю «Чарівне зернятко» і магічною музикою Ігоря Завадського.
Тягне свої сани по розбитій сірій землі головний виставковий зал Спілки художників України. Відсутність фізичних ознак зими за вікном цілком компенсувалась кількістю робіт із правильними зимовими пейзажами: «Перший сніг» (Сергій Богданець), «Зимовий день» (Файзрахман Дерегус), «Зима» (Ірина Фартух), «Зимовий вечір на Полтавщині» (Євген Єгоров) і т.д. і т.п. Але все ж різдвяно-етнографічні мотиви не є домінуючими на виставці. Експозиція побудована так (можливо випадково), що заглиблюючись в неї зустрічаєш все більше різноманітних цікавих робіт. Оригінальних у своєму трактуванні знайомих персонажів та образів. «Святослав» Олексія Пергаменщика не людина — кентавр. Майстерно виконаний, але чомусь тлустий, мов бодня, «Мойсей» Андрія Липовки. Надзвичайно приємні роботи з бронзи «Оксамитовий сезон» (Олександр Маслик) та «Сомнамбула» (Антон Маслик). Які тільки крилаті фігури не зустрічались в людській творчості, однак «Ангел», створений Тетяною Павлишиною-Святун дивний та унікальний. Майже екваторіально-примітивістичні, але дуже виразні «Африканські пташки» (Максим Чмихаленко). Обробка тканини та ткацтво охоплюють діапазон від майже догматично традиційного стандарту з народним орнаментом та портретом сумного Шевченка до авангардного волохатого гобелену «Супрематизм» Лідії та Руслана Саєнків, звісно, виготовленого під впливом ідей Казиміра Малевича. До іконописних вправ нині вдаються всі кому не лінь (кон’юнктура!). Тому подвійно приємно, що роботи представлені на «Всеукраїнській різдвяній виставці» надзвичайно майстерні — і досить традиційний (але в не традиційній техніці батіка) «Георгій Змієборець» Тетяни Ілляхової і особливо «Досифея-затворниця» Оксани Возіянової. Якщо цій художниці вдалось би виконати роботи по розпису якогось із новозбудованих соборів, поза сумнівом, — він став би окрасою не тільки нашої, а й світової культури. Ще трохи живописної зими можна додати на «Різдвяному вернісажі» в Українському фонді культури, або в затишній «Галереї, 36», де Олександр Міловзоров ділиться своїм різдвяно-вертепним настроєм, який не полишає його живопис в будь-яку пору року. В галереї «Ательє Карась» виставка «Фрагмент» Марини Скугаревої. По-матіссівськи свідомо неохайний живопис. Оригінальне поєднання звичайних об’єктів і вкраплення в полотна зовсім домашньої вишивки гладдю. На вулиці сірий туман ожеледдю осідає на бруківці на геть облізлих за сотню років модернових левах, що охороняють Національний музей українського образотворчого мистецтва. Гардеробниця співчутливо дозволяє не здавати верхній одяг. В музейних залах термометр заледве дотягує +12. Бабусі — доглядачі цих національних скарбів — кажуть, що це ще добре, що надворі відлига. Все ж щастя, що ці корифеї на творчості котрих ще тримається (а може колись і зіпнеться вгору) наша культура, не згинули разом із своїм мистецтвом у варварстві минулого століття. Минуло 140 років від дня народження Миколи Пимоненка і 160 — Володимира Орловського. Навіть найякісніші поліграфічні копії робіт ніколи не зможуть передати тієї аури, що оточує живу авторську роботу митця. Особливо цікаво, а молодим художникам і професійно корисно знайомитись із експозиціями видатних майстрів, які висвітлюють різноманітні періоди їхньої праці. І приходить чітке розуміння того, що навіть тричі геній та академік досягає вершини лише наполегливою працею. Не менш цікавою та повчальною є експозиція, присвячена 85-й річниці Національної академії мистецтв та архітектури. І без цієї виставки було зрозуміло, що основу музейної добірки мистецтва новітнього часу складають роботи митців, доля котрих була пов’язана із цим невгасимим горнилом мистецьких кадрів для українського та й світового мистецтва. Але ж які імена стоять поруч: Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Михайло Дерегус, Василь Касіян, Георгій Якутович, Тетяна Яблонська та багато-багато інших. І творчість кожного — великий світ, галактика, яку можна вивчати вічно. Холодно. Відчиняю обшарпані двері сховища культури. Опиняюсь на вулиці. Озираюсь. Дивлюсь на сірий портал музею. На думку приходить порівняння з космічним кораблем, котрий летить у мертвому просторі, а космонавти — твори мистецтва у стані анабіозу, улюбленого прийому фантастів. Подорож — триватиме тисячоліття і завершиться щасливим новим світом, або галактичною катастрофою… Ковзаюсь вгору по вулиці Грушевського. Біля Будинку уряду виблискують, мов літаючі тарілки, акуратні ряди мерседесів. А за темним автомобільним склом в кондиціонованому теплі фосфором висвічуються злі зеленкуваті писки веллсівських «марсіан». Тьху, привиділось! І таке буває напередодні різдвяної ночі… |