Незадовго до професійного свята ми, шість молодих жінок, отримали журналістське завдання — зануритися у світ великої моди, нарівні з професійними моделями взяти участь у демонстрації літньої колекції одягу дизайнерки Надії Ганжи «Біла ніч під вітрилами». Зізнаюся, компанія підібралася досить «різношерста». Невже нас усіх можна буде «вписати» в модельне шоу нарівні з професійними манекенницями?
Спочатку бентежити професіоналками нас не стали (а може, й навпаки). Для журналісток агентство моделей організувало спеціальний майстер-клас. І коли всіх перевдягнули в дизайнерське вбрання, доповнивши його взуттям на обов’язковому високому каблуку, а потім запропонували пройтися, раз у раз критикуючи то ходу, то рухи і навіть погляд, усмішку (зауважень перепало, практично, кожній журналістці), подумалось: а чи не ретируватися потихеньку, доки ще не пізно?
Але журналістська допитливість і сором перед колегами все-таки втримували на місці — адже вони терплять. Що ж, спробуємо постаратися й ми. До речі, результат таких спроб не забарився — дикий біль у спині, особливо у верхній її частині, змагав усю наступну ніч.
Таких репетицій, на яких ніхто не щадив ні нашого журналістського, ні жіночого самолюбства, було кілька. Дівчата нарікали: швидше б усе скінчилося, адже відчуття після «тренувань» схожі були на стан вантажника після розвантаження кількох вагонів, та й справедливі, загалом, зауваження на нашу адресу викликали досаду. «Потерпіть, — радили умудрені досвідом манекенниці, — потім ще нудьгуватимете...»
І ось настав день показу колекції. Ми прийшли задовго до самого дійства — чекали візажистів та дизайнерів. Нарешті вони прибули. Ніжні модельні створіння обступили їх, практично, щільною стіною. А ті як на гріх працювали так спокійно й не кваплячись, що навіть панічно подумалось: а з таким розкладом, мабуть, можна й не встигнути ні зачіску зробити, ні загримуватися. Проте в паніці кинувшись на вільний стілець, довелося відразу ретируватися, почувши справедливе, взагалі-то, зауваження: «А я займала чергу раніше!» Ось такий залаштунковий світ моди...
Кожна з нас мала представити на суд глядачів два наряди. Першим автору цих рядків дісталася шикарна чорна вечірня сукня. Вона була така довга, що можливість наступити на поділ і впасти на сцені видавалася більш ніж реальною. Оскільки всі несміливі пропозиції якось укоротити вбрання результату не мали, виникла рятівна, здавалося б, ідея — потрібні туфлі на максимально високих підборах. І такі негайно знайшлися. Думка, що на цій споруді доведеться не те що ходити, а хоча б стояти, викликала жах, але роздумувати було ніколи — настав час виходу на сцену. Прошкандибавши заздалегідь завченою траєкторією в ненависних туфлях (до того ж вони виявилися на парочку розмірів більшими, ніж треба), довелося швиденько ретируватися за лаштунки, аби якомога швидше встигнути переодягтися до другого виходу.
«На друге» належало продемонструвати білий брючний костюм, піджак від якого благополучно чекав свого часу на місці, а ось де ж штани? «Надіє, ви збожеволіли?! — гаркнув на повний голос, не запитуючи навіть, а практично констатуючи цей сумний факт режисер-постановник усього дійства, — зараз же ваш вихід, а ви в колготках!» Від цього гучного окрику невідомо звідки якимось чудесним чином усе-таки з’явилися блудні штани. Зрештою, горезвісний костюм, хоч і з невеличкою заминкою, усе-таки був представлений глядачам.
Коротка нарада журі — і ось супермодель української журналістики визначено. Нею стала дизайнер-художник журналу «Віче» Ольга Прокопчук. До речі, саме на неї «поставила» автор цих рядків відразу після першої ж репетиції. Інші журналістки теж не скривджені — кожна стала переможницею у своїй номінації. Зокрема кореспондент «ДТ» — в номінації «Вишуканість у деталях». Нам вручають дипломи й дарують дизайнерські подарунки. Оплески, завіса. До побачення, чудова журналістська пригодо під назвою «Мода»! Дівчата мали цілковиту слушність — у журналістських буднях нам трохи бракуватиме цього чудесного світу.