Глядачі в залі зробили колективний вдих, видих — і вітрильник 5-го міжнародного театрального фестивалю міст-побратимів «Київ Травневий» вирушив у чергове плавання. Почалася подорож по театрах двадцяти однієї країни: Франції, Канади, Росії... «Цей довгий виводок, цей поїзд журавлиний...» Нинішнього року список поповнився колективами Азербайджану, Сербії, Чорногорії та Хорватії.
Моновистава — поетичний комікс «Блісс», представлений Театром Войти Шведи (Прага), став витонченим містком, перекинутим із нашої дивакуватої повсякденності до театральних підмостків «Києва Травневого». Можна знизати плечима і сказати, що не конче ходити в театр, аби побачити дурнуватий мультик. Але краще дозволити собі півтори години розчулення і щирого сміху. Коли ще вам випаде нагода побачити на відстані кількох метрів «жовту» біографію — один день, найнудніший і найнепривабливіший, із життя письменника? Зустріти його затьмарений погляд спросоння? Подивуватися з міри розкуйовдженості і розмаху неприкритого позіхання?
Людина мистецтва наодинці із собою, власним ледачим тілом і думками, які, втім, не завжди є в наявності. А коли з’являються, їх треба терміново загнати в комп’ютер. Прозаїк, раптово усвідомивши неповноцінність одинокого існування, спускається трагікомічними східцями слів із коренем «один» дедалі нижче: від «одинокий» до «одноклітинний».
Войта Шведа — артист, режисер, сценарист в одній особі і лицедій у найглибшому сенсі цього слова, змусив по-новому оцінити очі актора. Зазвичай у театрі вони відіграють дуже малу роль. Але цього разу саме очі виконували головну партію. Вони з труднощами продиралися крізь сон, розгойдувалися, мов маятник годинника, спостерігаючи з балкона за машинами, гордовито косилися в дзеркало на свого господаря.
Цікавою паралеллю до міні-шедевра Войти Шведи стала моновистава «Сліди на піску». Це версія однієї з найкращих ранніх п’єс С.Беккета «Щасливі дні» у постановці Рімаса Тумінаса. На торішньому фестивалі його «Маскарад» став царським подарунком для киян. Тим більшим було розчарування публіки, яка побачила нове дітище режисера у виконанні провідної акторки Литовського національного театру Біруте Мар.
Вона теж прожила на сцені, перед очима цілого залу, один день зі свого життя. Так само чистила зуби, але один із них випав. Так само розчісувала волосся руками. Але з них полетіла пилюка. Це інше життя. Не чарівного, хоча й напівголодного, молодого письменника у порваних кедах. Ні. Це ще один день пронафталіненого життя, що витікає, як пісок крізь пальці. Час здуває його з поверхні землі, як пилюку зі старих речей і старого волосся героїні.
Кожна хвилина цієї вистави залишала гіркоту розуміння: він не став таким, яким міг би стати. Беккет добре зробив свою справу. Він написав текст, визнаний класикою драми абсурду. Розмова старої жінки з безмовним чоловіком. Лише фортепіано подає голос і слабку надію, що слова не летять у порожнечу. Розмова зі своєю молодістю, від якої залишилася стара порвана шаль, лише речі. Ними, як складками пишної сукні з XVIII століття, обвішана героїня.
Режисер і художник теж зробили свою справу. Музичне оформлення, відеоряд: декорації, світло, рухи акторки виважені до найтонших деталей і абсолютно бездоганні.
Були хвилини, коли здавалося, що й Біруте Мар вдалося зробити усе від неї залежне. Міміка, погляд старої змушували відчувати хиткість навколишнього світу. Але вона починала говорити — і туман чаклунства розвіювався. Чулося перешіптування глядачів: «Це вже кінець?» Сподіваюся, що так. Не хочеться погано судити за однією виставою про акторку, з іншими роботами якої ми практично не знайомі. Однак схоже, що Беккет залишився для неї непроникним.
Та все ж, коли акторка, натягнувши на худенькі руки рукавички і повернувшись до глядачів тонким профілем, накинула на своє старече волоссячко шаль, здалося, що це — пишне дівоче волосся. Їй і режисерові вдалося поєднати в єдиному абрисі минуле і нинішнє. Здійснити те, для чого Ігорю Афанасьєву знадобилося аж дві акторки — Роговцева-старша і Роговцева-молодша. У виставі «Варшавська мелодія-2» вони зіграли одну й ту ж героїню в різні періоди її життя. Спочатку польську студентку, яка 1946 року зустріла в СРСР своє кохання. Але закон 1947 г., що забороняв шлюби з іноземцями, змусив закоханих розлучитися. Студентка стала співачкою і «багатою американською дамою». 40 років по тому вона приїхала до Москви, де доля знову звела її з чоловіком. Дивовижно схожим на того, іншого. Втім, нічого надзвичайного в цьому немає. Адже обох героїв грав Євген Паперний. Його гра давала цілковите уявлення про традицію, що продовжує агресивно панувати на сценах наших театрів. Раптові дикі вигуки, сміх ентузіаста і прокламаторські інтонації — все, що пішло з кінематографа разом із 40—50-ми роками, досі тріумфує в класичному українському театрі.
Фестиваль ще два тижні вируватиме у київських театрах. Перший тиждень засвідчив: кожна вдала знахідка подається глядачам із навантаженням у вигляді товару середньої якості і безліччю організаційних шорсткостей. До них можна зарахувати затримку початку вистави аж на годину, відсутність буклетів, хаос при розміщенні акредитованих журналістів у залах деяких театрів. Тому хочеться звернутися до «Києва Травневого» словами героїні Біруте Мар: «Тримай себе у формі!»