Кадр із фільму «Телець» |
«Что предначертано судьбой, того человек
изменить не может-с, таков закон судеб-с»
Те, що ім’я Олександра Сокурова стоїть у кіно окремо, випромінюючи пульсуюче світло неповторного таланту, уже давно не є предметом для суперечок. Достатньо, що кожний фільм — привід для запеклих дискусій противників і шанувальників його творчості. Некваплива манера кінооповіді, по-філософськи вдумлива побудова відеоряду, оголеність болю, нещадна щирість і складна архітектоніка його картин — і художніх, і документальних, — усе це складає неповторну індивідуальність режисерської манери Сокурова. Появи кожної нової роботи любителі й професіонали кіно чекають із нетерпінням, наперед тішачись солодкою можливістю спілкування з істинним кінематографом.
Остання робота «Телець» — спроба художнього дослідження на тему «людина і влада», розпочатого фільмом «Молох». Герої обох картин — диктатори, котрі наповнили кров’ю людською ХХ століття. Їхні втілені в життя теорії підминали під себе мільйони життів, вкрили світ ворожнечею та горем, змусили ворогувати батька із сином, брата з братом. І кожному в історії була визначена своя маска.
В обох картинах Сокуров, мов досвідчений і байдужий патологоанатом, препарує людську особистість, яка затвердилася на найвищому щаблі влади. І якщо «Схід — справа тонка», то політика — брудна. Можна скільки завгодно вірити в казку про доброго царя, котрий не відає про звірства й гидоту, які творять придворні, але в запилених надрах історії навряд чи можна відшукати серед крупних політичних діячів гранично світлу особистість.
У «Молоху», намагаючись розібратися в процесах розпаду особистості, яка пройшла довгий чорний шлях до вершини ієрархії, режисер разом з автором сценарію (Юрієм Арабовим) звертаються не до образу диктатора-переможця, котрий прихильно-байдуже слухає вереск багатотисячної юрби — «хочу дитину від Гітлера!», а до жалюгідної, слабкої людської істоти, котра не має духовної опори, а тому — до фізичного тремтіння боїться смерті, небуття. Замок в Альпах, у який він приїхав на добу до Єви Браун, велична природа навколо нещадно оголили даремність його претензій на безсмертя. Все це залишиться, лякає власна тлінність й усередині розростається безодня страху. Не рятує ні ніжність, ні любов, ні прагматизм молодої, доладної, сповненої життя німкені. Фільм гарний своєю візуальною завершеністю і щільністю психологічних нюансів. Необмежена влада розтліває особистість і це викликає якщо не жалість, то жаль. Хоча я можу зрозуміти людей, котрі не прийняли фільм і не здатні зглянутися на відому маску кривавого параноїка.
У «Тельці» герой — керманич світового пролетаріату Ленін. Його показано не просто в момент згасання — до смерті ще півтора роки, — а в момент гострої фізичної кволості, хвороби, коли відмовляють тіло й мозок. Горки, де протікає дія, — маленький відкол великої, не пристосованої для життя в радості, розореної країни. Там багато кричать, клопочуть, лаються і метушаться, але там ніхто нікого не любить. Там холодно, незатишно, казенно. Навіть дужі чоловіки непривабливі, а жінки огидні у своїй некрасивості, помноженій на неохайність. Крах підкреслює й відеоряд, суворо витриманий у померхло-потьмянілих тонах тління. Всі герої на чолі з Леніним нещасливі, але при цьому сповнені ненависті. Недужий Ілліч стає жвавішим, слухаючи виписаний дружиною «цитатник про катування». З’являється блиск в очах, коли він думає про своїх ненароджених дітей — «я їх шмагав би нещадно».
Довго розмірковувала про те, що ж заважає мені, з дуже критичним ставленням до будь-якого «вождізму», прийняти фільм і радіти послідовному успіху шанованого режисера, котрий у двох останніх роботах підкріплює свою першу освіту історика.
По-перше, мені однаково огидне поливання могил як сиропом, так і багнюкою. По-друге, щоб розібратися в собі, безглуздим було б створення кумирів, а також переписування міфів про них у стані лютої образи. Історію не варто перекроювати з точністю до навпаки, принижуючи себе й завдаючи непотрібного клопоту нащадкам.
Ви ніколи не замислювалися над тим, чому досі не переписано давньогрецькі міфи? Антична культура мала настільки здоровий духовний початок, що люди наділили своїх богів усіма властивими їм самим вадами. Небожителі любили й ненавиділи, здійснювали подвиги і падлючили, відзначали любимчиків і народжували дітей, і робили ще багато всякого — ну зовсім як ми з вами.