UA / RU
Підтримати ZN.ua

Жолдак, камера тортур

Столиці показали «Життя з ідіотом» — імпортну виставу Андрія Жолдака за ілюзорними мотивами оповідання Віктора Єрофєєва (румунський національний театр Раду Станка)...

Автор: Олег Вергеліс

Столиці показали «Життя з ідіотом» — імпортну виставу Андрія Жолдака за ілюзорними мотивами оповідання Віктора Єрофєєва (румунський національний театр Раду Станка). Постановка відносно нова, експлуатується років зо три. Зал київського екс-Жовтневого був (відносно) заповнений, спостерігали з жахом і цікавістю.

Життя на чужині (Німеччина, Фінляндія, Румунія) пішло українському режисерові на користь. Вигляд має заможний, калорійний. Сценічні жести стали ще провокативнішими. (Надихався, напевно, повітря європейської демократії з її подвійними стандартами...) А його, скажемо так, сценічна ідеологія — стала іще більш фундаментальною.

«Ідеологія» Жолдака схожа на персональний (театральний) тоталітарний догматизм. Оскільки «так» — і не інакше — він дивиться на життя, на світ. На людину.

І не сумнівається, що тільки «так» — і не інакше — на це повинні дивитися й інші.

…Принаймні зграйка бабусь — «божих кульбабок» (ревних київських театралок), занесених дивним вітром у зал екс-Жовтневого (на «Ідіота»), потрапила вочевидь не на свою гілку. Навіть за візерунками їхніх мохерових кофтинок можна вгадати, що вони — шанувальниці «Травіати» у постановці Дмитра Михайловича Гнатюка... Але сюди?! «Но зачем же?»

Бідні, вразливі ці бабульки, побачивши на трьох велетенських екранах детальні процеси жування, блювання, мастурбації, випорожнень (із сяючою голою с...), обмащування тіл і стін каловими масами… напевно, хвилин сорок просто з місць не могли зрушити. Прибиті мистецтвом. Але вже на сорок першій (хвилині) — їх як вітром звіяло.

Це на краще. Чужі до Жолдака не ходять.

Із перших епізодів наш режисер, узявши на абордаж давнє оповідання Єрофєєва (ще 1980-го) про ідіота Вову, який зіпсував життя інтелігентній сім’ї, в усьому хвацько — смачно, гучно, анархічно — заводить свою диявольську машинку… Вона хрипить, пихкає, гримить!

А він «мурує» сценічний «басейн», у якому сам і почувається як риба у воді...

Це тала водойма якогось глобального ідіотизму (як наслідок глобального потепління).

Простір — клінічного безумства.

Сон, який завше — кошмар.

Босх зі своїм нещасними пустунами вважається мені на тлі цього «сну» наївним херувимом.

Сценмайданчик розбитий Жолдаком на кілька сегментів. Два побутових об’єкти: кімнати, де ідіоти б’ються, злягаються, миються, регочуть, жеруть (і т.п.). Містеріальна територія «за» завісою — сни й алюзії. І три концептуальних екрани над декораціями, що ретранслюють ідіотське життя в усій його красі (правда, не в 3D).

Дві з гаком години в «Ідіоті» — камера дивиться у світ... А агенти-оператори фіксують чи не кожну гримасу на фізіономіях недоумків. Такий прийом «кіноТеатру» регулярно задіяний режисером у виставах останнього часу. А сам перебіг безумних подій «заверстаний» в «Ідіоті» бадьоро кінематографічно: у ритмах стрімкого, рваного, агресивного, але, зізнаюсь, абсолютно віртуозного сценічного монтажу.

…Вже нафарширував це дійство — на всю голову! Усе, що бачив і чув коли-небудь: «Убити Білла», «Мій ласкавий і ніжний звір», Земфіра, Rammstein…

Мелодична какофонія — теж параноїдальний образ сценічного середовища. Де три герої, наче серед трьох сосен, блукають і дичавіють.

І ідіот Вова, що передбачувано, з самого спочатку потрапляє в «дурку», а не в сім’ю «інтелігентну». «Прийомні» ці батьки хворі задовго «до» появи жалдаківського ідіота. І у виставі розвивається окремий «клінічний» конфлікт: даун проти недоумків!

Чия хвороба прогресивніша?

Відштовхуючись, вочевидь, не тільки від «Ідіотів» Ларса фон Трієра, а й від відомої «Теореми» П’єра Паоло Пазоліні, Жолдак вводить у свій паталогоанатомічний «вимір» ідіота спеціального... Він закохує в себе всіх, хто лишень не стрінеться йому на шляху. З прийомною «мамою» — кохається (були б діти, але пішла на аборт), із «татусем» — зливається в екстазі.

Навіть блукаючий приречений янгол із дерев’яними крилами любові (в які «чорнороби» забивають цвяхи-сотки) — і той витріщається на велелюбного ідіота Вову з філософським: може, хоч цей трохи в собі? Та ангели тут більше не живуть! Та й
Жолдак дивився інші фільми: «Шосте відчуття», «Бійцівський клуб». Видаючи і свого дауна — за маніакальну примару. За істоту, якої не було. Оскільки і без неї — їх (його й наш) спільний «діагноз» — цілком очевидний. Можливо, це мозаїчна параноя?

Ідіот усередині нас — про це Жолдак знову і знову хоче сказати голосно і з ілюстраціями.

Життя, хоч би як його гламурили на початку XXI століття, як і раніше, хворе, нікчемне, патологічне — і про це теж він говорить... І не маю наміру сперечатися, пірнаючи, інколи, у підземні нори «Святошина», «Дарниці», Майдану, де стаціонарно існують потенційні персонажі «зведеної трупи» Жолдака з усіма дивацтвами їхнього щоденного зовнішнього і внутрішнього — навколишнього життя...

Румунська вистава Жолдака задіює виключно темні начала мистецтва театру. Жорстокість, патологія, антикатарсис.

Режисер визволяє виключно похмурі енергії: спустошення, «опускання».

Сам режисер майже «ґвалтує» — публіку, виконавців, єрофєєвську книжку.

При цьому крекче від задоволення: як я вас?!

Але його видовище викликає не завжди шок або ж відразу, а ще й блукаючу чеширську посмішку (як у мене): а мені не боляче!

А мені іноді смішно...

Оскільки в «Ідіоті», до речі, виявиш і «мультяшний» привіт: Бобик в гостях у Барбоса. Одна скотина приходить у гості до інших потвор: і такий гармидер починається!

…«Європейський» Жолдак, хоч як до нього стався, все-таки досягає у «Ідіоті» поставленої мети.

Він перетворює безстидство — в естетику. (Яку особливо цінує розбещений західно-європейський театральний кворум.)

Зі спектаклю в спектакль він продовжує утверджувати свою «франшизу» — свій «шизоТеатр»
(це мій персональний термін, що випадково випурхнув після його черкаської постановки про Голодомор).

У зв’язку з «Ідіотом» і в ракурсі такого «шизоТеатру» можна і продовжити «вчення»… Зазначивши, що навіть сцена для Жолдака — то особлива естетична площина. Не сцена — а камера тортур. Завершена «модель» його світу! Завмерла «архітектура» для його різноманітних сценкомбінацій!

Хоч би хто потрапив до тої «камери» — глядач, артист — виходу звідти немає: розправа близько... Тому що поруч — і сам Інквізитор.

Він оглядає знаряддя тортур, свої причандали: готується до екзекуції...

Для «Ідіота» — своєї чергової «камери» — він знаходить фантастичних жертв-виконавців, які втілюють усі його жорстокі фантазії в життя. Експресивні румуни за першою ж його командою готові кричати, скакати, бігти, стріляти... Вони як універсальний пластилін для того «шизоТеатру», коли людину можна перетворити на будь-яку подобу, стерши в ній людяність, рефлексії... Епізод за епізодом створюючи ідеальний образ плинного божевільного-божевільного світу...

…Правда, не всім — у цьому світі і в його «камері» — хочеться «жити». Я прошу, вимагаю: відпустіть на волю!