Режисер Федір Бондарчук і продюсер Олександр Роднянський презентували в Києві свій "Сталінград". На прем'єру блокбастера про Велику Вітчизняну війну до столичного "Сінема Сіті" завітали популярні олігархи й політики. В.Пінчук, П.Порошенко, Ю.Луценко, С.Тігіпко, інші. У запалі передпрем'єрних переживань "героями Радянського Союзу" (оточеними блокадним кільцем телекамер) виглядали Петро Олексійович і Юрій Віталійович. У кожного з них, як відомо, нині своя відповідальна битва - в одного за "шоколад", а в іншого - за правду.
Сам фільм "Сталінград", як привід для даного суб'єктивного оперативного відгуку, у низці гучних осінніх прем'єр виглядає дещо екзотично. Йому місце в прокаті на початку травня. (Будь-якого року). Але обов'язково до Дня Перемоги. "Заради свята" цей дорогий проект передбачає а)помірний пафос, б) "билинно"-комп'ютерну героїзацію подвигу російської людини у ВВВ; в) а також перекличку з деякими катаклізмами сучасності.
Цей "Сталінград", можливо, будуть плутати у кінопошуковиках різні користувачі. На рубежі століть це вже третій однойменний фільм з назвою кривавого міста-примари. В 90-му знаменитий кінобаталіст Юрій Озеров зняв свій "Сталінград", як продовження епопеї "Звільнення". І юний Федір Бондарчук там навіть щось грав. У 1992-му з'явився "Сталінград" німецький, від режисера Йозефа Вільсмайера. І одна з виразних осіб картини - Томас Кречманн - стала єдиною акторською прикрасою "кібер-нуара" від Федора Сергійовича.
Очевидно, той німецький фільм двадцятирічної давнини (при різному ставленні до його художніх переваг) менш відомий шанувальникам військового кіно? При тому, що тему Сталінграда ця картина розгорнула гостро і безжально. То був Сталінград очима гинучого елітного німецького взводу. Пещені, гарненькі "фріци" направлялися в Сталінград, як на парад. А потрапили до пекла! Німецький постановник нещадно показав фактичне божевілля і розкладання індивіда в чужому для нього середовищі. Повторюся, не на параді, коли вони дружно йшли всією Європою "без єдиного пострілу", а в самому пеклі.
Разом з тим основа фабули прем'єрного кінотвору Ф.Бондарчука відсилає до параграфів радянських шкільних підручників. Колись, пам'ятаю, навіть мені втовкмачували трагічний сюжет про знаменитий будинок Павлова. Будинок, що став символом непереможності захисників міста і захисників Батьківщини. Сценаристи Ілля Тількин і Сергій Снєжкін, як стверджують релізи, використовували у розробці свого сценарію мотиви і лінії "Життя і долі" - видатного роману Василя Гроссмана. І, можливо, ці "мотиви" навіть комусь вдасться намацати за дві з гаком години? Але тут-таки вони і "розплавляться" під потужною навалою кібер-технологій новітнього "Сталінграда". Оскільки... Життя і доля (можна навіть без лапок) - це все-таки розповідь про трагедію людини засобами художньої та людської виразності. А прем'єрний "Сталінград" - це використання військової теми виключно крізь призму новітніх і дуже якісних технологій. На які не поскупилися продюсери. І в цьому плані третій "Сталінград" - абсолютний продюсерський успіх. Освоєні 30 млн доларів, 10 з яких дав російський Фонд кіно (треба думати не за красиві очі, а за певні ідеологічні сигнали) - освоєно об'ємно, докладно, показово, масштабно. Комп'ютерна "візуалізація" звірств фашизму і подвигу росіян виконана до такої міри технічно, що, здається, кожен кадр вилизаний до дірок. І, безперечно, мають рацію ті глядачі, які сприйняли "Сталінград" як нову неймовірну комп'ютерну мега-гру. А ще з урахуванням формату IMAX3D це виглядає особливо вражаюче. До тих пір поки не втомлюються очі від "нуару" екранного "мєдляка".
Як правило, людські історії всередині таких от "кібер-атак" завжди тьмяніють. І виконують додаткову функцію по відношенню до магістрального завдання постановників.
А це завдання - в захопленні нових прокатних територій (ось, навіть Китай купив цю картину для демонстрації); в залученні підлітків з поп-корном у зубах до нової для них віртуальної "кіногри", чим тут і є тема ВВВ. (Правда, для підліткового кіно тут немає "екшну" і яскравого наскрізного героя, про що Снєжкін і Тількин були зобов'язані знати).
Сама розповідь про п'ятьох солдатів, що захищають будинок і дівчину, не є таким "зобов'язанням" навіть для режисера. Цих солдатів могло бути сто, а дівчат - двадцять. І сюжетна лінія могла бути тут яка завгодно. Благо, військова тема годує легіони теперішніх бездарних сценаристів, які прирікають саму цю важливу тему на "інфляцію", на втому глядача від її нелюдської і комерційної амортизації. І місія даної картини - в тому, щоб дати "урок історії", але через атракціон. Достукатися до сердець американських (!) кіноакадеміків - за допомогою знайомої їм "азбуки Морзе", тобто військового гламуру в журавлинному соусі (як відомо, "Сталінград" висунутий на "Оскар" від Росії).
...Так от коли висували це кіно на "Оскар", досвідчений Микита Сергійович Міхалков і поставив у ЗМІ риторичне запитання. "А чи є в цьому "Сталінграді" душа?" - запитав постановник "Цитаделі" і "Предстояння".
І ось одна з версій відповіді. Душа - все-таки – має бути і передбачається в тих творах, де Автор веде розповідь про живих людей і їхні ж людські драми. А коли вільна інтерпретація міфу про війну апріорно апелює до технологічного наповнення проекту, то і герой тут не людина, а швидше - робот. Кібер-привид у кібер-нуарі. І майже всі герої в цьому "Сталінграді" - "мерці". Це, звичайно, не зомбі з треш-репертуару, але механічні агрегати, позбавлені будь-яких проявів непередбачуваності людських імпульсів, глибини і парадоксальності характерів. Власне кажучи, життя і долі... В 3D всі вони стовбичать у глядача перед носом, а водночас дуже далекі вони від народу. Тому що між "живими", про яких розповідав нам справжній військовий кінематограф і "мертвими", яких намагається плекати 3D-атракціон (з амебами і блондинками-моделями в головних ролях) - трагічна прірва. "Живі" (і це не обов'язково лише радянське військове кіно) відкривають безодні небутафорських трагедій Другої світової. А ці "мертві" використовуються режисером Ф.Бондарчуком у вигляді персонального амбітного наполеонівського плану - "вмити Голівуд"! Або ж: збудувати на руїнах Сталінграда такий собі "новий російський Віфлеєм". Тобто... Завдання в них різні. В "живих" (з кіновзірців). І в мертвих - з комп'ютерних кіноігр.
Вищесказане зовсім не означає, що перегляд "Сталінграда" - даремно витрачений час. Фільм щедро наповнений штучними образами, яскравими деталями і навіть азіатськими кінозапозиченнями (любо-дорого дивитися, як б'ються і стріляють бійці). Люди горять як смолоскипи. Солдати ковзають по воді як пророки. Кулі свистять біля скроні. Руїни Сталінграда, відтворені під Санкт-Петербургом, зруйновані дощенту, показано докладно, об'ємно. У картині є навіть притягнута за вуха паралель з Фукусімою. Нібито, нащадок вцілілої в Сталінградському будинку героїні рятує під завалами бідних японців. І цим ніби продовжує благородну справу батьків. При тому, що "Фукусіма" і "Сталінград" - катастрофи різного ряду і рівня осмислення.
Ось тому, мудруючи над питанням Микити Сергійовича: "А чи є душа?" - відповім так: "Коли заради атракціону освоюють 30 мільйонів у.о., то, природно, душа перетворюється на сутінки. На нуар".