Микита Джигурда, виступаючи в Будинку актора після моновистави Лесі Тишковської й представляючи її нову поетичну книгу «Время полутонов», охарактеризував творчість поетеси як оптимістичний декаданс. У вустах талановитого актора це пролунало переконливо, хоча «оптимістичний декаданс» — щось на кшталт «здоровенького мерця». Втім, оксюморони нині в пошані. Коли ж Микита Джигурда виконав власну пісню на вишуканий вірш Тишковської «Неполноценный реквием», склалося враження, що у слів є не тільки граматичний чоловічий рід, а й стилістичний. Вірш знайшов плоть, можливо, дещо надмірну на тлі щойно переглянутої, прослуханої вистави, побудованої, як пластичне втілення назви книги, на нюансах, не на зіткненнях, а на найтоншому перегуку мелодії й слова. Та й саму книгу Леся Тишковська створила як нерозривний союз музики й слова, коли для автора місцезнаходження графічного зображення музичної фрази настільки ж значиме, як і звучання поетичного рядка.
Досить щільно насичений талантами й геніями період російської літератури, що припав на рубіж двох минулих століть, як відомо, було названо Срібним століттям. Значний пласт сьогоднішньої поезії, що тільки вторгнулась у нове тисячоліття, можна назвати з урахуванням його претен-зій… «безплотним століттям». Це явище тим більш цікаве, що нинішнє життя аж ніяк не сприяє злету душі, шляхи ведуть, скоріше, до її роздробленості. Зрозуміло, всяка творчість — це створення фантомів або віртуальних світів. Раніше якість фантомів визначалася тим, наскільки переконливою є підробка під відчутний світ. Тепер пряну літературу, насичену здоровим життям, без — страшно навіть сказати! — викривлених проявів, літературу, яка задовольняється простими, але, на жаль, для всіх нас відсутніми радостями, з метафорами власного твору, зустрінеш хіба що в надто впертих письменників-реалістів, які й досі друкують свої твори на друкарських машинках, нині багатьма прирівняних до гусячих пер. Я думаю, їхній час ще прийде, десь так у році 2017. А поки що модні поети перекладають так і сяк блоки чужих відвертостей на своєму літпросторі, мов Кай крижані кубики в палаці Снігової королеви. Кому вдасться скласти слово «вічність» — покаже час.
Повертаючись до творчості Лесі Тишковської, хотілося б звернути увагу на таке: хоча й цей автор, віддаючи данину моді, інколи вплітає в тканину своїх віршів «розлапковані» цитати від Пушкіна до Блока, вона абсолютно органічна в межах нею створеного світу. З рідкісною природністю, що не припускає можливості інших шляхів, читачів запрошують у позамежні висоти, де не так просто вдихати розріджене повітря чистої ідеї. Зрозуміло, спочатку було Слово... Автор книги «Время полутонов» переконує, що й у нашому грубому світі можна йти по життю на пуантах, а то й взагалі не торкаючись землі. Біль, кров, життя, смерть — лише привід для того, щоб узяти чисту ноту. Іноді звук, що видобувається з гортані, настільки високий, що знаходиться десь за межею чутності, і тоді хочеться гукнути Лесю Тишковську, щоб вона спустилася нижче, стала б на повну ступню, допомагаючи нам вслухуватися в кришталеве звучання своїх віршів.