150 років тому, 10 березня 1865 р., в Перемишлі було публічно виконано пісню "Ще не вмерла Україна…", яка стала Гімном нашої держави. Її авторові, Михайлу Вербицькому, 4 березня 2015-го виповнюється 200 років від дня народження. Сторінки його життя - це історія гідності, Віри, страждань, перемог.
Земний шлях Михайла Вербицького почався в Явірнику Руськім, що на Перемишлянщині (нині територія Польщі), 4 березня 1815 р. Батько майбутнього композитора, теж Михайло, був греко-католицьким священиком в Улючі.
Сім'я Вербицьких не розкошувала. До того ж між її главою та дружиною Палагією, яка походила зі знатного роду Пацановських, не було миру. Отець Михайло брав близько до серця всі домашні клопоти, чвари та незгоди, тож став слабувати, зліг і дуже швидко згас. Молода вдова, ледве дочекавшись закінчення річної жалоби, вийшла заміж удруге, а своїх двох малолітніх дітей Михайла та Володислава покинула напризволяще. Вони недовго були без опіки, проте бездоглядність, безпритульність, непотрібність матері залишили на маленьких серцях незагойні рани на все життя.
Сиріт забрав до себе Перемишлянський єпископ Снігурський, далекий родич Вербицьких. Він замінив дітям і батька, і матір. Ставився до них дуже добре і, якщо траплялася в нього вільна хвилина, присвячував її хлопцям: цікавився їхніми успіхами в гімназії, давав настанови, вів духовні бесіди.
1828 р. для братів став першою важливою життєвою віхою. Вони обидва усвідомили своє покликання. Відбулося це під час музичних уроків. Учителі відкрили у Володислава чарівне дитяче сопрано, а в Михайла - прегарний альт.
Відтоді вони стали жити музикою.
Спочатку брали участь у кафедральному хорі, яким керував Вікент Курянський, потім доля послала їм нового навчителя і керівника хору, відомого чеського музиканта Алоїза Нанке. Згадуючи ті часи, Михайло Вербицький писав, що "цей хор дорівнював добрій опері, і виявилося, що в Європі, окрім трьох відмінних за характером категорій музики: німецької, італійської і французької, - є ще й четверта - українська".
1833 р. Михайло вступив до Львівської греко-католицької духовної семінарії. Але вдачу мав жваву, непосидючу, його більше вабило світське та музичне життя, ніж богословські студії. Вже на першому році навчання Вербицького було покарано строгим карцером за участь у бунті семінаристів проти поганого харчування.
У ті часи панувала мода на гітару. В молодіжному середовищі вважалося хорошим тоном майстерно грати на цьому інструменті та співати під його акомпанемент українські народні пісні.
Опанував гітару й Михайло Вербицький. На лихо, він зламав собі ногу. Перебуваючи чотири місяці в шпиталі, марнував час тим, що вправлявся грою на "модному" інструменті. Відточив свою техніку так, що рівних йому в цьому мистецтві в семінарії не було. Гітара стала його вірною подругою на все життя. Їй звіряв свої думки, печалі, мрії, найпотаємніші почуття. Більшість їх записав мовою музики. Розповідають, що навіть свій головний твір "Ще не вмерла Україна" він уперше виконав у колі друзів під гітару…
Михайло прагнув волі. Отож кілька разів поривався залишити суворий заклад. Від необачного кроку стримували друзі та названий батько єпископ Снігурський. І все ж
1837 р., коли був на канікулах, наперекір усім пересторогам, одружився з австрійкою Барбарою Сенер.
У цьому вчинкові - весь Вербицький - нестримний, емоційний, вибуховий: спочатку зробити, а потім подумати. За правилами церкви, слухачі 3–4 курсів богослов'я мали жити лише в семінарії, одруженим туди доступу не було. Відтак Михайло втратив право на навчання. Але 1839 р., після передчасної смерті Барбари, поновив навчання. Однак упродовж короткого часу в нього назбиралося скільки гріхів, що керівництво семінарії виключило його з формулюванням: "За куріння тютюну та недисциплінованість".
Проте не зажурився, а ніби заново народився. З головою впірнув у музичне й театральне життя Перемишля. Вірив, що доля дарує йому шанс здійснити мрію дитинства і юності - стати музикантом, композитором. Почав сміливіше братися за компонування різних за жанром музичних творів. І хоча бідував, мусив заробляти на прожиття викладанням мистецтва співу та гри на гітарі, диригуванням у церковних хорах, іншими випадковими підробітками, проте своїх творчих пошуків не облишив.
1848-й рік можна назвати весною його музичної творчості. Був напівголодний, але натхненний і одержимий ідеями свободи, демократії, українського відродження, які поширилися на Галичині після скасування кріпацтва та під впливом революції в Угорщині.
Саме тоді музичні твори Михайла Вербицького взнала Галичина. А в Перемишлі він став кумиром місцевого українства, яке запрошувало його на свята, вечірки, концерти.
Але творча ейфорія не могла тривати вічно: дедалі наполегливіше стали нагадувати про себе побутові клопоти та злигодні. Тож вирішив Михайло повернутися в лоно святої церкви, сподіваючись, що це покладе край його бідам. Із допомогою свого покровителя єпископа Снігурського він таки поновився в духовній семінарії і за два роки закінчив її екстерном. На 35 році життя його висвятили на священика й направили на посаду адміністратора до села Завадова в Яворівському повіті. Потім (через два роки) він опинився в Залужжі цього ж повіту, після того - у Стрілках Старосамбірського повіту, а звідти вже назавжди перебрався до Млинів. Під час цих мандрів одружився вдруге.
Однак надії Вербицького на заможне життя не справдилися. Хоча Млини вважалися великою парохією (парафією): там мешкали 1362 вірних греко-католицької церкви, - достатнього прибутку вона не давала. Та, може, це отець Михайло не міг його здобути? Може, нехтував своїми пастирськими обов'язками задля творчості? Мабуть, так і було, бо музичний доробок за 20 років його священнослужительства поповнився багатьма новими піснями і навіть операми. Товариш Вербицького Іван Сінкевич згадує, що на обідньому столі млинівського душпастиря не було нічого, окрім яблук, зате частував своїх гостей новими піснями, ідеями та мріями.
1858 р. померла його друга дружина… Здавалося, горе ходило за ним назирці. Втіху знаходив у творчості та дітях. Став частіше бувати в Перемишлі, брати участь у його культурному житті.
Дослідники творчості Вербицького вважають, що врочисту пісню-хор "Ще не вмерла Україна" він написав саме у Млинах у 1863–1864 рр.
У 1863 р. він схвально відгукнувся на однойменний вірш в альманасі "Мета", підписаний "Тарас Шевченко". Вербицький заявив тоді про намір написати до цих слів музику. До речі, і він, і громадськість Галичини тривалий час були переконані, що вірш "Ще не вмерла Україна!" написав Тарас Шевченко.
Пізніше з'ясувалося: автором є Павло Чубинський, який, боячись переслідувань із боку влади, вмістив свій твір під чужим іменем.
…10 березня 1865 р. голова зборів із нагоди 4 роковин смерті Великого Кобзаря, які відбувалися у театральній залі Перемишлянського готелю "Під провидінням", урочисто оголосив: "Музика Михайла Вербицького, слова Тараса Шевченка, "Ще не вмерла Україна…", виконує кафедральний хор під керуванням Анатолія Вахнянина".
Історичні слова, історична подія, історичне місце. Склепіння залу мало не впало від оплесків. Успіх був фантастичним.
На жаль, готель "Під провидінням" не зберігся. Під час Другої світової війни у споруду влучила бомба, зруйнувавши її вщент. Нині на тому місці на вулиці Францисканській діє споруджений міською владою розкішний фонтан, ніби підтверджуючи істину, що все в природі та історії на щось перетворюється, в даному випадку готель - на фонтан.
Зусиллями кількох поколінь українців урочиста пісня-хор "Ще не вмерла Україна" перетворилася на Державний Гімн. Цим високим статусом уперше 1918 р. наділив її уряд Української Народної Республіки, 1939 р. рішення про це ухвалив Сейм Незалежної Карпатської України, а 6 березня 2003 р.- Верховна Рада України.
До і після Михайла Вербицького наш народ та композитори написали сотні тисяч українських пісень, але його "Ще не вмерла…" завдяки своїй духовній силі стала головною. І ніхто не зміг скинути наш пеан із найвищого п'єдесталу, хоча таких спроб було безліч.
Це наводить на думку, що ця пісня була дарована нам Богом.
Композитор теж брав участь у тому першому історичному виконанні свого твору, але й мріяти не міг про його тріумф. Він окрилив автора. Тож до своїх Млинів він не їхав, а ніби летів. Тільки недовго йому судилося витати у світі музики та мрій. Давалася взнаки невідома хвороба. 1869 р. з'ясувалося: то був рак.
Операція, зроблена у Львові, не допомогла.
Помирав тяжко у Млинах.
Вочевидь, карався від усвідомлення незавершеності земних справ. На його напівпритомному обличчі блукав промінчик віри...
Просив іноді зошит, щоб записати кілька рядків із нотами, і знову поринав у марення.
Його душа впокоїлася 7 грудня 1870 р.. Попрощатися з ним прийшли майже всі парафіяни, священики з сусідніх сіл. Згодом жителі Млинів обсадили могилу вишнями та черешнями, які навесні зустрічали гостей буйноцвіттям і на диво злагодженими солов'їними ораторіями.
1881 р. галицька газета "Діло" започаткувала акцію зі збирання коштів на впорядкування могили Вербицького. Але її не довели до кінця.
1931 р. за цю справу взялося Львівське товариство "Бандурист" і 17 червня 1934 р. встановило на могилі композитора камінь із написом: "Піонірові української пісні"…
* * *
У Млини їдемо з керівником місцевої української громади, заступником директора української школи-гімназії імені М. Шашкевича, донькою депортованих українців під час сумнозвісної акції "Вісла" Марією Туцькою.
"Це споконвічний український край..." - так реагує на мій подив із приводу того, що дорогою трапляються села з українськими назвами: Грушевичі, Гаї, Хотинець, Заліська Воля, Малковичі.
Час від часу пані Марія звертає з основного шляху, щоб показати мені братські могили українців, які загинули в 1947 р., напередодні примусової депортації або під час неї.
Ось одна з них, поблизу села Заліська Воля. "Борцям в обороні рідної землі, яких загинуло 153 особи в 1941-1950 роках. Членів ОУН-УПА - 61 особа, 5 дітей…"
А далі ще одне поховання: "Усім трагічно замордованим та приниженим в наслідок акції Вісла. Парафіяни села Хотинець". 114 імен. І так біля всіх сіл.
У кожній могилі - не менше сотні загиблих українців. Масштаби трагедії вражають. Вочевидь, тут велася справжня війна тодішньої влади та її опричників зі своїм народом.
Судячи з того, що тут діяли загони українських повстанців, цей край не дав себе покірно на заклання, а боронився, захищав своє право на життя та українську сутність.
Край гордий, непокірний, упертий. Чи не тому він такий, що тут поховано одного з духовних отців нашої нації Михайла Вербицького?
Існують легенди, що темними ночами на його могилі повстанці проводили свої зібрання, посвячували нових бійців, складали присягу на вірність Україні.
Отець Михайло та його "Ще не вмерла Україна…" були натхненниками не лише цієї регіональної боротьби, а й усієї загальноукраїнської, яка завершилася 24 серпня 1991 р., давши Україні незалежність. Але хіба ця боротьба скінчилася?..
Село Млини і в часи Михайла Вербицького було невеличке, а нині воно ще менше - такий собі віддалений від цивілізації хутірець, де господарюють кілька фермерів.
Церква Матері Божої Милосердної, в якій отець Михайло був парохом (священиком), розміщена на околиці села. Дерев'яна, стародавня, збудована ще в XVII ст. Тепер вона не греко-католицька, як це було за часів Вербицького, а римо-католицька, бо не стало тут українських парафіян. Мені вона нагадує церкву Святого Духа в Рогатині на Івано-Франківщині. Такі церкви на Перемишлянщині - не дивина. До 1950 р. стояли в кожному селі. А потім більшість їх спалили, зруйнували, бо вони були греко-католицькими за віросповіданням, українськими за духом. Нині залишилося їх близько десятка.
Неподалік церкви в оточенні вікових височенних лип - могила Михайла Вербицького. На ній скромний камінь, про який уже йшлося. Над могилою нависає чотирикутний дашок каплиці-пантеону, який 12 квітня 2005 р. відкрив Віктор Ющенко. Україна вшанувала автора свого Гімну через 135 років після його смерті.
Прикро, що тихо й майже непомітно минув в Україні 200-річний ювілей світоча. У столиці досі немає йому пам'ятника… Війна, гривня, клопоти, суєта… Але про вічне забувати не можна.