Ну хто з глядачів, котрим пощастило потрапити до Палацу культури «Україна» на тріумфальний концерт Національного заслуженого академічного ансамблю танцю імені П.Вірського, зачудований незвичайною майстерністю колективу, міг би подумати, що його художній керівник і генеральний директор Мирослав Михайлович Вантух зараз, страшенно хвилюючись, невтомно ходить за лаштунками, переживаючи кожен рух своїх артистів? Здавалося б, чого хвилюватися? Досягнуто вершин слави, у різних країнах світу киянам адресували найпалкіші слова визнання і захоплення: «віртуозність, романтизм, мальовничість, глибина почуттів, грація, фантастична техніка» — далеко не повний перелік оцінок зарубіжних рецензентів.
Глядачі по п’ятнадцять-двадцять хвилин стоять і аплодують виконавцям. Хореограф відзначений урядовими нагородами, званням народного артиста, став лауреатом Національної премії імені Т.Г.Шевченка. Але ніколи почесті не були для нього самоціллю. Головним завжди залишалося почуття відповідальності — перед самим собою, перед людьми, перед мистецтвом. Тому й не міг він сидіти під час концерту, і не спав ніч напередодні й після концерту, і забув на весь день про їжу, а потім почувався ніби «знеструмленим».
Не відпочивши як слід, Мирослав Михайлович збере своїх артистів на репетицію. Подякувавши, скаже, що їм є чим пишатися; і нагадає, що запорука успіху — систематична праця, стовідсоткова самовіддача і безмежна любов до мистецтва, тому «Як людина я задоволений вами, а як керівник — не маю права».
Напевно, артисти могли відмахнутися від таких знайомих, а тому вже набридлих слів, якби не було в них стільки пристрасті й переконаності Майстра і якби не було перед очима дивовижного взірця його подвижницького життя.
Він завжди жадав досконалості — ще в дитинстві, коли брав участь у шкільній самодіяльності: грав у театрі, танцював чи співав. І пізніше, коли вчився на хормейстерському, а потім хореографічному відділеннях, викладав сам, коли двадцятилітнім почав керувати самодіяльним ансамблем «Юність», зробивши його одним з найкращих у колишньому Союзі. «Я ніколи не буваю задоволений собою та іншими», — сказав він нещодавно, приймаючи поздоровлення з 40-літтям творчої діяльності. З них двадцять віддано ансамблю імені Павла Вірського.
Усі ці роки він працював немов у прифронтовій смузі — під вогнем постійних порівнянь із своїм геніальним попередником. Відтворюючи в надзвичайній чистоті його хореографічні шедеври, він творив і свої, йшов власним шляхом. Якщо сценічні твори Павла Вірського викликають асоціації скоріше з мальовничими полотнами, де є своя драматургія, людські характери, спілкування персонажів, то танцювальні композиції Мирослава Вантуха немов всотали чисті кольори, гармонійні ритми і космічну енергію декоративно-прикладного мистецтва. І оцінювати двох метрів хореографії потрібно з мудрістю Рафаеля: на запитання, кому краще вдалася картина — Леонардо да Вінчі чи Мікеланджело, він відповів, що пишатися слід обома.
1962 року Павло Вірський створив при ансамблі студію, яка виховала багатьох талановитих виконавців українського народного сценічного танцю. А через три десятиліття Мирослав Вантух організував ще й Дитячу хореографічну школу, де закладаються основи того найвищого фахового рівня, за яким знавці пізнають київських танцівників у будь-якій країні, у будь-яких колективах. Цього року студію закінчили юнаки та юнки, котрі сім років тому були першокласниками в хореографічній школі. Багато хто вже їздив з ансамблем на зарубіжні гастролі і працюватимуть у ньому. Вони давно вже звикли до напруженого творчого життя в колективі, тому і не здивувалися, що складати свій останній випускний екзамен і одержувати дипломи їм довелося святкового дня.
...А наступного ранку вже складали вступний іспит ті, хто мріє повторити успіх талановитих артистів балету, творчість яких увібрала «красу рідної землі, знання, гумор і оптимізм свого народу».